Наступним жестом, якого ніколи не робив ні доти, ні після, я виставив лікоть убік і якось кивнув на нього, взявшись у боки, мов сільський танцюрист.
Ну, дякую тобі,сказала вона, і ми пішли.
Шерех довгої трави здавався невиправдано голосним, а пошук чіткої стежки дав мені кілька нагод обернутись і подивитися на неї, хоч зараз це було мов нездоланний потяг. Вона йшла, затуливши гривкою обличчя, опустивши очі в землю, але на короткі миті я бачив, що вони сині, химерно синічи колись я так гостро помічав колір чиїхось очей?і шкіра навколо них теж мала синюватий відтінок, наче залишки вчорашнього макіяжу, прокреслені зморшками від сміху або гримас, як від
Ай! Ай, ай, ай.
Упевнена, що я не можу тебе понести?
Тобі справді кортить когось поносити.
У неї було кілька розколупаних або зідраних прищиків на лобі й один на підборідді, а її рот здавався дуже широким і червоним на тлі блідої шкіри, з маленьким рельєфним швом на нижній губіскладочкою, наче після якоїсь операції. Рот був напружений, наче вона от-от збиралася розсміятися, або вилаятися, або і одне, й інше заразом. Її щиколотка підверталася набік, наче дверна петля.
Я справді міг би понести тебе.
Я тобі вірю.
Скоро попереду замаячили ворота до англійського саду, химерний будинок здавався тепер більш пишним і більш загрозливим, тож я поцікавився:
Ти тут живеш?
Тут?вона розсміялася всім своїм обличчям, без тіні збентеження. Серед моїх дрібних забобонів було підозріливо-обурливе ставлення до людей із дуже добрими зубамиусе це квітуче здоровя здавалося якоюсь показухою. Зуби цієї дівчини, помітив я, рятувала від досконалості щербинка на лівому різці, немов заломлений кутик сторінки.Ні, я тут не живу.
Я подумавможе, вони твоя родина, ті люди, що гналися за тобою.
Еге, ми постійно це робимо, я, мама й татотільки-но побачимо поле
Ну, я не знаю
Це була дурна гра. Довга історія.
Зміна теми:
Ще раз: що ти там робив?
Читав. Просто гарне місце для читання.
Вона кивнула зі скепсисом.
Природолюб.
Я знизав плечима.
Зміна оточення.
А як же «Бійня номер пять»?
Нормально. Не така вже й бійня.
Вона розсміялася, хоч я лише частково жартував.
Я чула про неї, але не читала. Не люблю узагальнювати, але я завжди вважала, що це хлопяча книжка. Так?
Я знову знизав плечима
Тобто якщо порівнювати з Етвуд або Ле Ґуїн
бо якщо вона зібралася говорити про літературу, то я міг із тим самим успіхом штовхнути її в кущ і втекти.
Отже. Про що вона?
«Чарлі, ти можеш щось розповісти класові про намір автора в цьому абзаці? Своїми словами, будь ласка».
Про одного чоловіка, ветерана війни, якого викрали інопланетяни, і тепер він в інопланетному зоопарку, але постійно повертається у спогадах до сцен із війни, де він у полоні
«Так, це сама дія, але про що вона каже? Продовжуй, Чарлі, будь ласка».
Але це також про війну, і про бомбардування Дрездена, і така собі фатальністьне фатальність, гм, фаталізм?щодо того, чи важливе життя, або чи свобода воліце омана, ілюзія. Тобто твір, звісно, жахливий, про смерть і про війну, та водночас кумедний.
До-обре. Таки справді трохи схоже на хлопячу книжку.
«Добери кращі слова».
Сюрреалістична! Ось яка вона. І справді добра.
«Дякую, Чарлі, сідай, будь ласка».
До-обре,промовила вона.Добре. Зазвичай, коли люди кажуть «інопланетний зоопарк», я вимикаюся, але цю, мабуть, прочитаю. А ти читав
Ні, але кіно дивився.
Вона скоса глянула на мене.
Жартую, я лише хотів сказати, що небагато читаю. Я не бозна-який читач.
Що ж,мовила вона,це добре,а потім, наче тут був якийсь звязок:У якій школі навчаєшся?
Це було нудне, але законне запитання, і я подумав, що найкраще буде бовкнути:
Щойно закінчив Мертон-Ґрейндж.
Сказав і дивився, очікуючи типових емоцій, виразу обличчя, немов призначеного для тих, хто каже, що тільки-но вийшов із вязниці. Правду кажучи, я і тіні цього не помітив, та все ж відчув наплив роздратування.
А ти із Четсборна, так?
Вона заклала гривку за вухо й розсміялася.
Як ти здогадався?
Тому що діти із Четсборнапафосні богемні наркомани, хіпі. Діти із Четсборна ходять до школи у власному одязі, тобто у вінтажних сукнях із квітковим візерунком та іронічних футболках, які наштампували самі собі вдома. Діти із Четсборна розумні та слинькислиньки, бо розумні, вся школа складається із самих старост, які поїдають вегетаріанську печеню із саморобних горняток на меблях, що їх змайстрували з переробленої деревини. Агенти з нерухомості розхвалюють включення житла до району цієї школи ще до того, як згадують кількість спалень, і впливовість, упевненість, крутість можна колами позначати на його мапі, мов радіаційні зони. Пройдіться цими вулицями ввечері вліткуі ви почуєте, як скрипка, віолончель і класична гітара перегукуються між собою на рівні восьмого класу. З усіх наших племінних інстинктів, понад вірність команді або ярлику політичної партії, найсильнішою була вірність школі, і навіть якщо ми ненавиділи цей заклад, звязок із ним лишався невитравний, як татуювання. Менше з тим, я вже сумував за короткими митями до того, як ми увійшли в ролі хлопця з Мертон-Ґрейндж і дівчини із Четсборна.
Ще трохи ми йшли мовчки.
Не турбуйся, не вкраду я твоїх грошей на обід,сказав я, і вона всміхнулася, та при цьому й насупилася.
Я ж нічого такого не казала?
Ні,прозвучало це зле. Я спробував ще раз.
Я не бачив тебе в цих місцях,мовив я так, ніби тинявся вулицями в пошуках дівчат.
О, я живуі вона невизначено махнула рукою в бік дерев.
Ми пройшли ще трохи.
Твоя школа колись улаштовувала бійки з нашою,мовила вона.
На закритому дворі, біля китайців. Знаю. Я колись ходив туди.
Битися?
Ні, просто спостерігати. Особливої бійки там ніколи не було. Всі говорили: «леза, будуть леза», але то лише якщо вважати лезом транспортир. Переважно там просто діти жбурлялися водою та чипсами.
Ніколи не брала транспортира на водну бійку.
Мертон-Ґрейндж, до речі, завжди перемагала.
Так,сказала вона,але невже в цьому хтось справді виграє?
Війнаце пекло.
Бійки на закритому дворіце трохи схоже на «Акул» проти «Ракет», так? Ненавиджу таке. Дякувати богу, все позаду, і я за цим не сумуватиму. До речі, поглянь на нас двох теперзовсім невимушені
Просто розмовляємо
Шукаємо спільну мову, ламаємо кордони
Це дуже зворушливо.
То як, на твою думку, ти склав свої іспити?
На щастя, ми вже досягли території великого будинку, за іржавими металевими воротами відкривалася строката галявина з величезною деревяною садибою позаду, достатньо приголомшливою, щоб дати привід відволіктися.
Мене туди пустять?
На землю господині? Так, авжеж, юначе.
Я притримав ворота для неї, а тоді завагався.
Я не можу видертися на той пагорб без тебе,сказала вона.Ти у прямому сенсі моя опора.
Ми пішли далі, перелізаючи через осілі земляні насипи під назвою «ха-ха»водночас джерело кволих жартів і відповідь на них, починаючи з 1700-х. Зблизька декоративні сади виявилися ріденькими й вигорілими на сонці; висохлі трояндові клумби, колючий, побурілий зверху кущ вовчих ягід.
Бачиш? Це славетний лабіринт.
Чому ж ти там не сховалася?
Я не аматорка!
Що це за будинок такийіз лабіринтом?
Шикарний. Ходімо, представлю тебе господарям.
Мені треба вертатися, мій велик досі там, унизу
Ніхто не поцупить твого велика. Ну ж бо, вони справді милі. До речі, тут є люди з твоєї школи, можеш привітатися.
Ми йшли через галявину у двір. Я вже чув голоси.
Мені справді треба додому.
Просто привітайся, хвилинна справа.
Я вже помітив, як вона обвила рукою мою рукудля підтримки чи, може, щоб не дати мені втекти, і за мить ми опинилися на центральному подвірї з двома столами на козлах, уставленими їдлом, і зграєю з близько десяти незнайомців, що сиділи спинами до нас,таємничі закриті ритуали Компанії.