Хотів би я сказати, що навчився готувати. Радше навчився замовляти їжу. «Різноманітний і збалансований раціон» у нашому випадку означав строгу черговість індійської, китайської та італійської їжі (а саме піци), яку ми замовляли циклічно протягом трьох днів, а четвертий був присвячений «доїданню залишків»такий собі глобальний буфет заново розігрітих харчів. Телефонні номери я знав напамять, але навіть таке задоволення, як дешева поганенька їжа, скоро опинилося за межами наших можливостей, тож великі світові кухні доповнило щось під назвою «Татова паста Бол»велика каструля недовареного спагеті, що злипалося жмутами, немов могутні кабелі підвісного моста, із розмішаним у каструлі кубиком «Оксо» й половиною тюбика томатної пасти, або іноді, дуже пізно вночііз чайною ложечкою пасти карі, що перетворювало це на «Татову пасту Мадрас». Упевнений, у єлизаветинську добу моряки харчувалися здоровіше й збалансованіше. І хоча ми ніколи не голодувалипхали їжу до рота, не встигали наші тарілки опинитися в нас на колінах, наче це було змагання,та незабаром ми мали наліт на язиці й сальні, жовтуваті обличчя людей, що вживають песто замість овочів. Ми скочувалися до життя, нездорового з будь-якого погляду, та не заперечую, що було в цьому і якесь нице задоволення.
Тарілку візьми,казав тато, якщо бачив, що я їм холодне карі з контейнера із фольги,ми ж не печерні люди.
Ще ні, але було вже недалеко.
Час від часу ми повставали проти цього життядолали зайву милю до гіпермаркета й укидали до кошика сочевицю, яблука, цибулю, селеру між білого нарізаного хліба та економ-мяса. Крокували додому, сповнені планів на наваристі супи, печені з ячменем, страви, які бачили по телевізору: таджини, паельї, ризото. Батько вмикав якийсь божевільний, апокаліптичний музичний супровід від Джина Крупи або Бадді Річа.
Наведімо лад у цій хаті,казав він, зовсім як тоді, коли я був маленьким і мама от-от мала прийти додому, і з тим самим духом взаємодії та виклику ми протирали фруктову вазу й наповнювали її грушами, персиками, ківі та ананасами. Останні кілька цигарок відправлялися у смітникя виловлював їх пізніше,і попільниці було вимито й заховано на верхній полиці.
Ми добре справляємося, так?казав батько.Хлопці разом. Ми справляємося,і вмикав черговий запис. Музика була чітким і надійним показником батькового настрою, як термометрпоказником температури. Я був зобовязаний слухатині, справді слухати, сидячи прямо, без газет, ні на що не відволікаючись,«A Love Supreme» або «The Amazing Bud Powell», що линуло з обох боків, адже «велике кіно не дивляться наполовину». Він стояв біля програвача, хитаючи головою, підіймаючи палець«слухай оце, зараз буде!»і дивлячись мені в обличчя, щоб бачити, чи я теж це почув. І часом, дуже випадково, ніби відчуваючи тягу припливу, я майже, майже забувався. Здебільшого, однак, це було тренування поблажливості, докладання зусиль, щоб уподобати щось, що любить він.
Це справді добре!казав я, але не міг відрізнити доброго від поганого, а чув лише характерний ритм тарілок, який називав про себе музикою з «Рожевої пантери».
Але батьків оптимізм був ненадійним станом, і скоро я затямив, що такі піднесення тимчасові й за них доводиться платити рівнозначної сили пригніченням. Похмурість напливала, мов туман, музика змінювалася затяжним сидінням перед телевізором, який він дивився без цікавості й задоволення. Груші залишалися твердими, мов камінь, тоді як персики перетворювалися на кашу. Ківі бродили й лускали, ананаси висихали, і безіменна липка чорна рідина заливала дно вази. Батько викидав усе в смітник, укотре присоромлений черговою невдалою ініціативою повернути нашому життю, тому нашому рухові крізь цей світ хоч якусь пристойність. А тоді виходив по цигарки.
Що ж до мами, я досі ненавидів її за те, що покинула нас, але тепер у цій ненависті було щось умоглядненаче її, як і шлюб, треба було плекати й підтримувати. Більш інстинктивно нагадував про себе зрадницький удар у спину, який я відчував гостріше щоразу, коли бачив матір, і приниження, що не був обраний до її команди.
Але, гадаю, я також відчував певну гордість за те, що є її представником у домі. Я ніколи не був бездоганним, та, мабуть, свою роль по дому я виконував. Ось чому мені подобалося знати, що вона приїздить,щоб я міг створити враження здорової впорядкованості, збити подушки, викинути з холодильника всі контейнери із фольги, подбати про те, щоб батько або мав пристойний вигляд і був повністю одягненим, або, якщо в цей день він був поза досяжністю,зовсім відсутнім. За попереднього сповіщення її відвідини мали характер інспекції. Я спостерігав, як її очі оглядають усе. Немає тарілок у мийцідобре; чисті чайні рушники, чиста білизна плескає на мотузціприємно бачити. Її почуття провини було вкрай необхідним мені: я волів підтримувати його, як вогонь у печі, адже прагнув, щоб вона повернулася. Але не хотів, щоб вона повернулася через те, що ми безпорадні. Як би я не силкувався ненавидіти її, важливо було, щоб вона мною пишалася.
Того дня, коли я зустрів Френ Фішер, мама вже була на кухні й заповнювала полиці продуктами. Я спостерігав за нею, стоячи у відчинених дверях, коли вона нігтями дістала цвілу скоринку із хлібниці й викинула у сміттєвий пакет. Десь у цьому домі жирна мясна муха терлася головою об вікно в післяполудневому світлі, і мати, розпаковуючи речі, бурмотіла сама до себе зауваження з дрібною критикою та скаргами.
Привіт,сказав я.
Вона глянула через плече.
Де ти був?
«Не твоє діло». Наша розмова містила підтекст, прочитати який було так само легко, як субтитри до іноземного фільму.
Просто на вулиці. Катався на велосипеді.
Тато теж кудись пішов?
Схоже на те.
«Дякувати богу, його тут немає».
Є гадки, куди?
Не знаю.
«Якась божевільна прогулянка».
Він багато спить?
Гадаю, так.
«Але не вночі. На дивані, вечорами. Твоя провина».
Бачиться з людьми?
Лише зі мною.
«Теж твоя провина».
Доглядає за собою?
Так само як і завжди.
«Не голиться і забагато пє; носить той самий одяг по кілька днів. Твоя провина».
Він не згадував про можливість підшукати роботу?
Згадував, так.
Це правда лише частково. У ті дні, коли наша спільна присутність у домі ставала нестерпною, батько хапав ручки й папір та перемикав телевізор на «Каталог вакансій» на Ceefax. Чи міг хтось із нас бути слюсарем-газовиком? Продавцем страхових полісів? Пірначем на нафтовій вежі? Ми розглядали нові професії так само, як це роблять діти: машиніст потяга, ковбой, астронавтчи бачимо ми власні обличчя в цих ролях? Відповідь незмінно була «ні», і ця вправа водночас знеохочувала й завдавала глибокого дискомфорту. Пошук роботице не те, чим батько й син мають займатися разом, від цього ніяковієш більше, ніж від спільного перегляду постільних сцен, і невдовзі ми знову перемикали програму, змінювали тему й більше про це не згадували. Зараз тему змінив я.
Як Джонатан?
Джонатанцілком приємне імя, і важко промовляти його з насмішкою.
Усе добре, дякую, що спитав,зважено сказала мама, захряснувши дверцята шафки долонею, а тоді зробила це знов і знов, доки ті нарешті припинили відчинятися. Бах-бах-бах. Вона перепочила мить, спершись обома руками на стільницю.Знаєш, що найкраще в тому, щоб жити там? Ніякого джазу, і скрізь гарні кути!
Ну, якщо ти щаслива, мамо,відповів я, але знав, що варто їй слово сказатиі я в одну мить побіжу нагору збирати речі. Напевно, мама знала це теж, адже зараз тему змінила вона.
Що робиш улітку? Я маю на увазівзагалі.
Катаюся на велику. Читаю.
Читаєш? Ти ніколи особливо не читав.
Що ж. А тепер читаю.
Усі ті роки ми насідали на тебе, щоб читав
Що ж, може, у тому й проблемави насідали на мене.
Гм. Так, тепер я бачу, що то була моя провина. Принаймні ти буваєш на вулиці. Проводиш час з іншими людьми?
«Я щойно зустрів дивовижну дівчину»,чи міг я коли-небудь сказати це? Мені доводилося чути, що існують люди, здатні говорити відкрито й чесно зі своїми батьками, чиї розмовине лише довгі порції сарказму й самовдоволення. Але, направду, хто вони, ці ненормальні? Навіть якби я відшукав потрібні слова, зараз це було б неможливо. Ми чули голос батька знадвору, штучно бадьорий та гучний.