Гей, Біллі! Що ти там робиш?
Опанувавши себе, мати розвернулася спиною до шафок.
Не сваріться,прошепотів я, але тато вже стояв, притулившись до дверей, із виразом гордого виклику на обличчі, якого не міг позбутися до кінця.
Досі тут, еге ж?мовив батько.
Ні, Браяне, я пішла пятнадцять хвилин тому.
Я повернувся лише тому, що думав: тебе вже нема.
Ти хіба не бачив моєї машини перед будинком? Машина невелика, і все ж я гадала, що ти її помітиш.
Що ти забереш цього разу?
Власне, я принесла всілякеїжу, із тих, що не подають на таці з фольги. Завжди можу забрати її назад.
Будь ласка.
Це для Чарлі, здебільшого
Чарлі добре й так. Нам обом, дякую.
Не відриваючи очей від шафки, вона тримала над головою відкриту банку малинового варення, із якої, наче цукрова вата, стирчали пасма білої цвілі. Із грюканням вона жбурнула банку в мийку.
Я вже знав, як усе це скінчиться: гучність зростатиме, а тоді обірветься грюканням дверей. Тож я пішов до маминої автівки, де сиділа Біллі, опустивши голову, і читала, затиснувши рота долонею, наче кляпом. День досі був спекотним, але вікно підняте, тож я мусив двічі постукати кісточками пальців, і вже це одне засмутило мене більше, ніж усе інше, що сталося того дня. Чи були ми близькі? Коли ми жили разом, то, очікувано, щипали й дражнили одне одного, але в темні часи перетворення батьків наша гризня поступилася втомленій солідарності, і ми шепотілися між койками, наче рядові піхотинці під командою пяних і некомпетентних офіцерів. Тепер же альянс розпався і навіть найбезглуздіша домашня розмова здавалася переобтяженою. Щастя в її новому домі здалося б зрадою, нещастяпросто черговою причиною для злості.
Біллі чекала, доки вікно опуститься до кінця.
Усе добре?
Так.
Вони сваряться?
Зараз лише починають,сказав я і глянув на годинник, наче ця подія мала статися за графіком.
Як тобі тут?
Так само як і раніше. А там як?
Своєрідно.
Як «близнючки»?
Те, що Біллі обрали на роль Попелюшки, було єдиною маленькою розвагою, яку нам вдалося знайти в її новому становищі.
Близнючки? Вони дуже спортивні. Відчиняєш шафуа звідти ціла злива футбольних мячів, хокейних ключок і бадмінтонних сіток. Вони постійно намагаються залучити мене, наче я якась бідолашна сирітка, і вони хочуть, щоб я почувалась як удома, щоб ми були подружками чи кимось іще, повязаними лакросом. Вони такі: «Біллі, виходь і пограй із нами в лакрос!» А я їм: «Це що, школа? Я не граю ні в які ігри, якщо їх немає в розкладі». Як не гляну, завжди вони у своїх спортивних ліфчиках, із підігрівом, чи охолодженням, чи ще щось. Їхній батько такий самийніяк не припинить жбурлятися речами. «Біллі! Лови!» «Ні,кажу,просто передайте це мені». Коли він не жбурляється в людей, вони сидять і дивляться крикет, цілими днями.
Що, і мама теж?
Еге, хоча видно, що в неї очі скляніють за три хвилини. Вона називає це «зробити спробу», а я«спільництвом». Вона навіть грає в гольф. До речі, про перехід на темний бік. «Доки ми тут гості, важливо зробити спробу». Тобто цей грьобаний гольф!
Лайка Біллі, соромязлива та униклива, була ще однією новиною. Це здалося мені неправильнимнемов малюк, що намагається курити. Зніяковівши, ми обоє глянули на дім.
Хочеш увійти?
Ні. Облишмо їх. Татодосі Божевільний тато?
Відчинивши дверцята машини, я прослизнув на заднє сидіння, крадькома, неначе інформатор.
Здебільшого він у порядку, а тоді стає трохи одержимим, допізна не лягає спати та пє, чого не мав би робити зі своїми пігулками. Інколи я його цілими днями не бачу.
Зсередини будинку ми почули підвищений голос мами, гримання шафок.
Ненавиджу бути тут. Тобто я і раніше ненавидів, але зараз справді ненавиджу.
Біллі потяглася назад і погладила мою руку.
Будь сильним, брате мій,промовила вона бундючним тоном із «Зоряних воєн». Ми обоє розсміялися, і я вперше спробував дещо інше.
Я сумую за тобою.
О, будь ласка,промовила вона, а тоді:Я теж.
Але тут мати вийшла з будинку, грюкнувши дверима, а батько негайно розчахнув їх, щоб мати змогу грюкнути ними опісля. Він стояв у дверях, схрестивши рукивласник ранчо, що захищає своє обійстя. Я вистрибнув із машини, хряснув дверцятами тежчи ми колись іще зачинятимемо дверцята мяко?і одразу ж мама врубила режим каскадера. Колеса закрутилися, двигун надмірно завив, вона пустила машину заднім ходом, а тоді поїхала геть.
На мить я помітив, як Біллі, випнувши підборіддя, крутить указівним пальцем біля скроні, а тоді підняв руку й пішов у дім, назад до своєї команди.
Гра в імена
Уперше за кілька тижнів я завів будильник.
Але з якоїсь причини сон уникав мене (форма носа, відтінок синього, великий вигин, точне розташування), і в ці неспокійні години я склав собі план: прийду туди о девятій тридцять, долучуся до всього, що вони в біса там роблять, у перерві на чай, щонайпізнішев обідній перерві буденно підійду до Френ, попрошу в неї телефон, а потім, щойно він буде у мене, утечу, як Індіана Джонс із кургану.
Я репетирував те, що міг сказати: «класно ми вчора з тобою поговорили», «як твоя нога», «слухай, гей, я хотів спитати» Можливо, я навіть бурмотів ці слова вголос, експериментуючи з: «Може, нам випити кави?»намагався розтягувати слова на американський манір. «Випити кави»? «Піти на каву»? «Як щодо кави»? «По каві»? Якщо «кава» спричиняла стільки тривоги, може, мені запросити її на чай, але «випити чаю»це щось із лексикону людей у дамських капелюшках. Чай позбавлений смаку й сексуальності, а каватемніший, пянкіший напій. У чайній «Сільський коровай» були кавові апарати, і я уявив Френ із філіжанкою в руціяк вона грається з кубиком цукру, доки я розповідаю ту саму історію, а тоді відкидає голову з раптовим сміхом, коли я натискаю кавовий прес, немов детонатор. «Гей, може, нам піти в інше місце, випити чогось справжнього?»
Але куди ми підемо? Точно не сюди, до дитячих ліжок і пожильця з нервовим зривом на дивані. Але ж Френ Фішер не з тих дівчат, кого можна водити на гойдалки в Парку Собачого Лайна, із сидром чи без. Чи буде не по-джентльменськи запропонувати їй сидру? Може, якогось закордонного світлого пива, шикарного, не в бляшанці? Чи варто додати трохи горілки в пляшку з відкручуваною кришкою? Чай чи кава, світле чи горілка, пляшка чи бляшанка? Я заснув о шостій і прокинувся за будильником о восьмій, устав і пішов у душ, щосили намагаючись не розбудити батька, благаючи воду литися тихіше, а потім поголився з уважністю хірурга. Взяв дезодорант Lynx, модель під назвою «Ацтек» («то ось що їх викосило», казав батько, нюхаючи повітря), і розбризкав на себе мало не всю пляшку, чого вистачило б, щоб укрити кожну пахву шаром завтовшки із глазур на весільному торті. Він навіть хрускотів, коли я опустив руку.
Заклинивши ноги під краєм койки на тюремний манір, я вирішив зробити пятдесят підйомів на прес у надії на миттєві результати, а зумів зробити лише двадцять, щоразу ялозячи головою об плінтус. Закинув до рота два тости й написав квапливу записку про те, що мене не буде цілий день, але без подальшого поясненняяк я міг пояснити?а тоді осідлав велосипед і повторив свою подорож із Текерей-Кресент, через вулицю Форстера, а потімКіплінг-роуд, уздовж вулиці Вульф, потім Ґаскелл, Бронте, а даліТомас-Гарді-авеню, кільцевою дорогою та крізь рев естакади в годину-пік. У передмісті муніципальний білий знак позначав межі міста поряд із його щирим гаслом «Добре місто» (латиною, «Bonum Oppidum»)певно, єдиним, чим вони могли відбутися.
Я їхав тихими дорогами, повз тунельні парники й крізь житні поля, уже не такий упевнений щодо напрямку. Занадто рано звернув, відтак повернувся тим самим шляхом, зупинився навпроти бетонної автобусної зупинки на вуличці, затіненій низькими гілками. Перетнув дорогу й почав дертися вгору.
День був уже спекотний, сонце прорізало крони дерев. Підіймаючись стежкою, задихаючись і хекаючи, я завважив сліди, але захотів зявитися більш урочисто, тому дерся далі, аж доки не побачив маленької сторожки, стилізованої під епоху Тюдорів. За деревяними воротами у пять поперечин підїзна доріжка звертала крізь лісовий масив, що відокремлював будинок від вулички. «Маєток Фолі», стверджувала табличка. Я наліг на педалі, але рінь під колесами ковзала, тож я здався і пішов пішки. Підїзна дорога вела до краю лісу, а тоді розширювалася, виводячи на галявину між старовинними тисами.