Реакцією мами на весь цей тиск було зібратися із силами й розірвати пута. Без жодних, здавалося, зусиль вона отримала роботу в місцевому гольф-клубі, де допомагала координувати заходивесілля, річниці, вечірки з нагоди сімдесятиріччя. Це був один із тих закладів, які мама колись відкидала як провінційні та міщанські. Але вона завжди була діяльною, вміла переконувати й виявляти надзвичайну чарівність, і гроші тут платили набагато кращі за ті, яких вона могла сподіватися в лікарняних палатах. Якщо ви працювали нічну зміну в переповненому геріатричному відділенні, казала вона їм, то щорічними зборами клубу Ротарі вас не налякаєш. Власне, це практично те саме! Таким був її задум, і він спрацював, а ми звикли до того, що суботнього ранку мама взуває пару туфель на високому підборі, і звикли чути, як повертається її машина в неділю на світанку. Вона почала фарбувати нігті й прасувати блузку перед телевізором. Блузку! Сама думка про те, що мама володіє такими речами, як блузка, комбінація, спідниця-олівець, органайзер, власна електронна адреса (вперше, коли я почув про таку річ), була химерною, але із цим можна було жити, якщо завдяки їм ми менше переймалися рахунками за електрику. Напевно, можна було навіть звикнути до теперішньої занепокійливої присутності вдома батька, несамовитої та маніакальної веселості, з якою він подавав нам сніданок, перевіряв домашнє завдання, ходив по великі закупи. Ми переводили подих, знову ставали на ноги.
Та все ж глибокий неспокій висів у повітрі, і ми з Біллі лежали на наших койках, крутячись від тривоги, доки слухали голоси, якими він по черзі гаркав, скрикував, утішав.
Гадаю, тато божеволіє,сказала якось уночі Біллі.Божевільний тато.
І це стало нашим таємним паролем для тих моментів, коли ми помічали, як він просто стоїть і нерухомо дивиться, дивиться.
Мама не здавалася. Заводила нових друзів, працювала більше годин. Вона здобувала похвалу й перепрацьовувала, змінювала одяг та зачіску, а тато це бачив і ставав нетипово злим і саркастичним. Вона завжди твердо й без сентиментів відстоювала ліві погляди. Нині ж її цікавило, чи можливо посадити літак нареченої на 18-те поле Батьки тепер уникали дивитися одне одному у вічі, окрім тих випадків, коли мама відповідала на дзвінки на свій мобільниймобільний!телефон у неробочі години, і тоді вони зиркали одне на одного з ледь стримуваною люттю, доки вона говорила голосом, якого батько більше не впізнавав. Це не просто кохання згасало. Так само зникали повага й розуміння, а ми ніяк не могли цього зупинити, і страх за те, чим це може скінчитися, почав огортати мене й отруювати кожну мою думку.
Перед самим Великоднем мого останнього навчального року, одного нічим не примітного дня я повернувся до мовчазного будинку. Гадав, що будинок порожній, тож був ошелешений і голосно скрикнув, підійшовши до дивана й побачивши, що на ньому лежить батько. Його обличчя було червоне, руки сховані до рукавів джемпера.
Мама пішла, Чарлі,сказав він.
Куди, на роботу?
Вона зустріла когось іншого. Мені шкода.
Про що ти кажеш, тату?
Будь ласка, любий мій, не змушуй мене це казати. Вона пішла. Пішла з кимось іншим.
Але ж вона повернеться, так? Вона повернеться?
Я бачив кілька разів, як плаче батько, але лише на вечірці чи весіллі, і то було сентиментальне почервоніння очей, а ніяк не жахлива гримаса. Таке теж траплялося, я впевнений, але за зачиненими дверима. Аж ось він згорнувся клубком, немов захищаючись від ударів, і хотів би я сказати, що інстинктивно обійняв його або спробував якось утішити. Натомість я стояв на певній відстані від ньогосторонній спостерігач, непідготований до дії та неохочий втручатися, надто переляканий, щоб зробити хоч щось, окрім як вибігти надвір, заскочити на свій велосипед і помчати звідси.
У двір саме вїжджала Біллі, повертаючись зі школи.
Що сталося, Чарлі?
Піди й подивися на тата.
Її очі широко розчахнулися.
Чому, що сталося? Що сталося?!
Йди!гаркнув я і, озирнувшись, побачив, що вона кинулася навздогін. Моя дванадцятирічна сестра знала, що робити. Я наліг на педалі, забираючись геть із цього району, кільцевою дорогою, коли побачив, що вона нарешті відстала.
Зразкова поведінка
Гольф-клуб був сміховинною будівлею, так само бундючний і пафосний, як і його члени. Вибілений і зубчастий, він був би чудовою локацією для знімання якого-небудь детектива Агати Крісті, якби не теплиця 1980-х, притулена збоку. Під час візитів сюди з матірю я потроху зненавидів це місце, запах лосьйону після гоління, джина й тоніка, регіт із бару, класичну музику, рефрен «Блакитного Дунаю», який переслідував тебе навіть у туалеті, де на рівні очей висіли незбагненні карикатури про гольф. Я ненавидів те, як поводилася мама на території клубу, той тон, який вона брала, її сміховинний жилет. «Поводься зразково»,казала вона. Я не схильний був до поганої поведінки, але від тих слів хотілося вихопити важку ключку в одного з покидьків у вестибюлі й заходитися трощити вази з ароматичними сумішами, пакетики шотландського печива, бокові дзеркала «БМВ» та «Рейндж Роверів» на автостоянці, які зараз я обсипав гравієм, зістрибнувши з велосипеда й кинувши його, не встигли колеса зупинитися, а сам метнувся у вестибюль.
Перепрошую, я можу вам допомогти? Ви когось шукаєте? Перепрошую, юначе! Юначе, стійте!Секретарка хряснула по дзвінкудінь-дінь-дінь!а я тим часом озирнувся ліворуч-праворуч і побачив, як від бару наближається мамацок-цок-цоктією бадьорою дрібною ходою у спідниці-олівці, усміхаючисьусміхаючись!наче я приїхав обговорити ціни на корпоративну різдвяну вечірку з танцями.
Дякую, Дженет, я із цим розберуся. Привіт, Чарлі
Тато каже, що ти пішла з дому.
Ми маємо це тут обговорювати?Вона взяла мене за лікоть і повела крізь вестибюль
Це правда?
мов охоронецьтак, ніби мене впіймали на магазинній крадіжці й тепер відчиняють двері до конференц-залів і кабінетів, шукаючи, де б мене сховати
Я залишила тобі листа, Чарлі. Ти читав того листа, Чарлі?
Ні, я приїхав одразу сюди.
Що ж, я просила його віддати тобі листа.
і, побачивши, що всі кімнати зайняті, вона всміхалася своєю професійною усмішкою і рішуче зачиняла кожні двері.
Мамо, це правда?я викрутив лікоть із її захвату.Скажи мені!
Її усмішка ослабла. Вона взяла мене за руку і, міцно тримаючи її, на мить торкнулася своїм чолом мого, а тоді різко глянула ліворуч, праворуч, відтак на двері позаду нас, важко привалившись до них плечем, і завела мене до глухої задушливої клітки-комори, звукоізольованої рулонами туалетного паперу й рушниками. Ми стояли серед швабр і відер.
Чарлі, тобі не можна сюди приходити
Але це правда, що ти переїздиш від нас?
Наразі так.
Куди? Я не розумію.
Це все було в листі,цитьнула вона.Я казала йому віддати його
Просто скажи! Будь ласка!
Вона зітхнула і, наче здуваючись, дозволила собі сповзти на підлогу, склавши ноги під собою.
Із твоїм татом нелегко було жити ці останні роки
Справді? Бо я не помітив, що
нелегко для кожного з нас. Гадаю, я робила все можливе, щоб тримати все вкупі, і я справді досі його люблю, я всіх вас люблю. Алевона зробила паузу, насупилася, облизала губи, а тоді стала по одному добирати слова.Я знайшла іншого друга. Тут. На роботі.
Кого?
Я виклала це в листі, не знаю, чому він не віддав тобі листа
Добре. Піду й дістану цього славетного листаі я почав перелізати через неї, копаючи відра, збиваючи на підлогу швабри.
Не треба, Чарлі. Сядь. Сядь! Я розповім тобі! Тут!Вона схопила мене за руку й притягла на підлогу, так, що наші ноги сплуталися, впершись у гори туалетного паперу.Його звати Джонатан.
Він працює тут?
Так, керує корпоративними заходами.
Я його зустрічав?
Ні. Біллі зустрічала, коли приходила на роботу зі мною. Іні, він сьогодні не тут, тож нічого собі не вигадуй.
І як давно?..
Пару місяців.
Ти тут лише із січня!
Так, і відтоді ми стали дуже добрими друзями.
Я розсміявся по-злому, як тільки міг.