Нарешті прийшло усвідомлення, що всі ті емоції, на які я міг навмання вішати ярлик «кохання», були такі ж малозначущі й неактуальні, як коробка дитячих іграшок. Бекі Бойн, Шерон Фіндлей, Емілі Джойспро що я раніше думав? Це була цілковито нове почуття, і якщо зарано було ще називати це коханням, то я готовий був назвати це надією.
Ніщо із цього не можна було казати вголоста й кому?і, до того ж, я мав небагато часу, щоб розмірковувати над цим, адже, повернувшись на Текерей-Кресент, я побачив новенький червоний «Міні» і в його задньому вікніобличчя моєї сестри Біллі, яка підіймала очі від своєї книжки.
Мама приїхала в гості.
Мама
Коли я був маленькийі ця історія ще здавалася правдоподібною,батьки не раз розповідали мені про те, як закохалися. Вони були студентами: мати навчалася на медсестру, а батько проходив курс бухгалтерського обліку, який практично покинув, щоб грати на саксофоні в ансамблях коледжу різної якості, цього разу«Воло», панк-фанк чи фанк-панк, у складі пяти учасників, які заграли свій перший та останній концерт у спілці студентів Портсмутського політехнічного. Здавалося, панк і фанк доводили свою несумісність, але в ті миті, коли не дивилася в підлогу, моя мати помітила в ансамблі одного музику, котрому вистачало розуму ніяковіти: саксофоніста. Вона сміялася із сатиричних гримас, які він корчив за спиною соліста, і зауважила також, що він добре володіє своїм інструментом. Тож вирішила підійти до нього в барі, де він стояв, зсутулившись, і несамовито тер своє підведене око краєм пивного рушника, як людина, що намагається швиденько позбутися маскування. Вона взяла його під руку.
Це було простосказала вона,жахливо.
І на мить він пильно придивився до неї, а тоді розсміявся.
І це було воно,не раз казав мені батько,кохання з першого погляду.А моя мама стогнала, закочувала очі й жбурляла в нього подушкою, та все ж мені подобалася ця історія: мама стала поряд із татом у барі, і завдяки цьому на світ зявився я.
Ми маємо їхню світлину, зроблену незабаром після першої зустрічіз однаковими цигарками й у шкіряних куртках, на пожежній драбині, в єдиній частині Ґоспорта, що нагадує Іст-Віллідж. Невисока, із чорними очима, що дивляться крізь чорну гривку, моя мати несамовита й нестримна на вигляд, а тато стоїть позаду неї, високо тримаючи цигарку, наче пише її імя у повітрі над її головою, і сміється своїми нерівними зубами: «Господи, погляньте на цю дивовижну жінку». Усім парочкам варто було б мати таке фото як обкладинку їхнього уявного альбому. Вони здаються непереможними, сповненими вогню та надії на спільне майбутнє.
Мама покинула батька навесні 1997-го, хоча, підозрюю, вже якийсь час планувала свій відїзд. Батьків бізнесмаленька мережа музичних крамницьнарешті луснув, і тією нещасною зимою, що слідувала за остаточним закриттям, ми все більше покладалися на мамину рішучість, стійкість і силу переконання. Як нам без неї впоратися? Думати про відїзд було для неї, мабуть, як обирати мить, щоб зістрибнути з некерованого потяга: немає сенсу лишатись та неможливо зістрибнути без болю.
Тож вона трималася. Памятаю, із яким бадьорим, несентиментальним запалом вона виносила ті рештки останньої батькової крамниці, які можна було врятувати, розкладала по коробках припаси, що лишилися, згортала килим, як у репортажах про родини, що оглядають збиток після катастрофічної повені. Памятаю також усмішку, на яку вона спромоглася під час обережно сформульованого оголошення, яким повідомила нам, що ми виїжджаємо з родинного будинку. Продаж вивільнить трохи капіталу (що б це не було) на покриття боргів. Новий будинок, менший, інакший, але цілком приємний, дасть нам усім шанс почати заново. Перевести подих, заново стати на ноги: це був лексикон боксерського рингу, а мама була на ньому тренером, відданим і непохитним, тоді як тато, побитий і в синцях, зсутулився на табуреті в кутку.
Згодом тієї ночі, не в змозі заснути, я спустився й знайшов її на кухні за перебиранням паперів. Прагнучи заспокоєння, я змусив себе промовити це слово.
То ми банкрути?
Я побачив, як заціпеніли її плечі.
Де ти це почув?
Ви з татом говорили.
Краще б ти не підслуховував.
Ви кричали, тож
Вона простягнула руку через спинку стільця і поманила мене до себе.
Ну, технічнотак. Не ми, і вже точно не ти, а батько, позаяк бізнес значився на ньому, та насправдіце не катастрофа!
Я дозволив її запевнянням узяти гору наді мною.
Банкрутствоце лише юридичний термін, спосіб розрахуватися з боргами, коли хтось не можетобто не не може, а припиняє торгувати. Це чистий аркуш; це означає, що до нас не постукають у двері. Ми просто ліквідуємо все й віддаємо кожному їхню частку.
Частку чого?
Майна, всього, що в нас лишилося для продажу.
Я згадав порепаний килим, полиці, коробку CD-дисків із ярликом «Світова музика». Я не мав особливих ілюзій щодо боржників, і все ж знав, що мій батько патологічно порядний у питаннях грошей. Він вліз у великі борги, щоб урятувати бізнес, і коли кожна з крамниць по черзі закривалася, необхідність сплати боргу вимагала подальшого боргу на таємних кредитних картках, переказу особистих заощаджень на ділові рахунки, доки вже не залишилося що приховувати. Дитиною я крадькома виймав із тарілки овочі, які не бажав їсти, і просто впускав на підлогу. Стратегія мого батька навряд чи була більш витонченою. Він був архітектором піраміди, у якій виявився водночас шахраєм і потерпілим, а коли все це невідворотно розвалилося, так і залишився стояти, ошелешений несплаченими боргами, несплаченою орендою, несплаченими податками. Неспроможність купити собі порцію випивки в пабі була для нього справжньою мукою, а отже, не платити своїм співробітникам незважаючи на статус «чистого аркуша», пропонованого банкрутством, ця неспроможність перетворила його на злочинця, на крадія.
І все ж мама не здавалася:
Насправді це прихована можливість. Якщо все зважити, це дійсно добра річ.
І це змусило мене замислитись: як ми можемо впоратися, якщо станеться щось лихе?
Отже, Текерей-Кресент був таким собі покаранням, і саме так це й відчувалося. З першим рясним дощем на стінах спалень розповзалися великі сірі розетки вологи. Бюджетні обігрівачі змушували нас корчитись і пітніти о третій ранку й дрижати з посинілими носами о четвертій дня. Коли нам уперше показали дім, тато пояснив, як підводники разом у тісноті впродовж довгих службових відряджень долали клаустрофобію тим, що брали із собою лише кілька особистих речей та одразу прибирали їх після користування, і завжди на своє місце. Але замість того, щоб жити в дусі ефективного мінімалізму, ми постійно силкувалися знайти, куди покласти наші речі. Ми оглядали цей дім неумебльованим, і зараз гнуті стіни призвели до того, що меблі, пральна машинка й телевізорусі вони окупували приміщення, немов наступаючи на нас. Усе було не врівень, усе здавалося неправильним. Сотня дрібних роздратувань: дверцята шафки, що не зачиняються, мийка, надто мілка, щоб наповнити чайник, ванна, надто мала, щоб мама могла витягнути в ній свої, хай і короткі, ноги.
Я просто хочу пласкої стіни, щоб повісити картину! І кут, кут, куди можна поставити крісло!
Мама завжди володіла вмінням сміятися зі скрути, згорнувшись у продуваному вітром наметі в Ексмурі або чекаючи на автомеханіка на узбіччі автостради, проте зараз цей дар відмовляв їй, і вона грюкала дверима, копала стіни, жбурляла взуття:
Чому воно тут? Ми не ставимо сюди взуття!
Das Boot , називала це мама. Не дивно, що підводники божеволіли. Виною був не дім, та все одно я питав себе, скільки колись стабільних родин дали тріщину через нікудишні склопакети, травматичне зміцнення фундаменту, дрібні спалахи гніву, із яких починається кожен день.
Батьки стали нам чужинцями, наче їх викрали й перепрограмували у ворогів. Я завжди вважав, що з віку, скажімо, двадцяти одного до шістдесяти пяти, коли офіційно старішають, дорослі лишаються переважно однаковими, і батьки зокрема. Хіба це не визначення дорослостікінець змін? Хіба не їхня роботабути постійними? А тепер мій батько, відомий своєю здивованою, розгубленою мякістю, ставав усе злішимемоція, якої дотепер ми майже не спостерігали. Маючи в розпорядженні забагато часу, він не на жарт перейнявся «облаштуванням житла», намагаючись замінити закіптюжене дзеркало у ванній, слухові вікна, що протікали, душову штангу, що постійно падала. Кінцем ложечки він угвинчував полиці в гіпсокартонні стіни, а утворені через це шпарини латав шпаклівкою, замішаною в мисці з-під каші,наносив ножем для масла, а відтак забивав мийку залишками шпаклівки, і тоді двері грюкали з новою силою, нові крики лунали крізь тонкі стіни.