Ми послідовні в нашому безумстві, сер,додав Ллойд.
За двері. Негайно!
Це передречено,прошепотів Гарпер.
Ми стали посміховиськом,сказав Ллойд.
Одним махом,додав Фокс, коли вони втрьох протиснулися повз мене, шаркаючи стільцями. Щойно двостулкові двері зачинилися, Аліна натиснула «стоп» і Айвор знову виступив уперед.
Отже. Річ у тім, що
Є одна пєса
Вона про банди, про насильство, про приналежність, упередженість, любов іАйвор зупинився, перш ніж виголосити ключову фразу:про секс!
Він вичекав, схиливши голову, доки залом розходився шепіт.
Це пєса Вільяма Шекспіра. І вона називається
«Ромео. І. Джульєтта». Якщо ви гадаєте, що знаєте про неї все, повірте мені, це не так. ТКПС ставитиме її тут, цього літа, на захопливому новому майданчику.
І виАйвор простягнув руки, двома пальцями кожної вказуючи вбік, у гангстерському стилі,будете зірками! Пять тижнів репетицій, чотири вистави. Ми навчимося танцювати, навчимося битися
Навчимося бути,сказала Аліна, обводячи ряди своїми темними очима, і вперше ми сиділи цілковито мовчки та спокійно.Бути на сцені й поза нею. Усі ми трохи навчимося того, як рухатися крізь цей світ, водночас сучасний і живий.
Памятайте,сказав Айвор.«Пять сажнів»це не ми, це ви.
Він стиснув долоні, сплівши разом пальці, і затрусив руками, мов шкільним дзвоником.
Ви потрібні нам. Ми просто не впораємося із цим без вас.
Будь ласка,сказала Аліна.Приходьте. Приєднуйтеся до нас.
Я прийшов не для того, щоб узяти участь,сказав я. Може, навіть викрикнув.
Гаразд,мовив Айвор.Але ти не знаєш, що
Що б це не було, я в цьому участі не беру, я лише допомагав їй,і подивився на дівчину, яка стояла біля стола, накладаючи їжу ложкою на паперову тарілку.Мені вже треба йти.
Гаразд. Ти впевнений? Бо нам конче потрібні молоді чоловіки.
Еге, та тільки не я. Я маю йти. Вибачте. Бувайте, Люсі, Коліне. Бувай, Гелен.І, перш ніж вони встигли відповісти, я вже хутко йшов із двора, через галявину і повз лабіринт
Стривай!
зістрибнувши за ха-ха, щоб сховатися, став пробиватись далі
Перепрошую! Можеш зачекати хвилинку? Ой, заради всього святого
і я обернувся вчасно, щоб побачити, як вона шкутильгає до мене, із погнутою паперовою тарілкою, з якої сипалася їжа, лишаючи слід. Я зачекав біля воріт.
Послухай,сказала вона, сміючись,через тебе я розсипала свій кус-кус.
Вона струснула залишки чогось розсипчастого на траву.
Кус-кус на ха-ха. Чорт забирай, це, мабуть, найбуржуазніша річхай там як, я лише хотіла подякувати тобі. За те, що виручив мене.
Все добре.
Упевнений, що не хочеш лишитися?
Я не актор.
Повір мені, я тут тиждень, і тут ніхто не актор, включно зі мною. Це лише розвага, розумієш? Почнімо з того, що це лише театр «Спорт» та імпровізація. Розумію, назва не надто виграшна
Я справді не можу
Тобто «театр» і «спорт»це не ті слова, які хочеш бачити разом.
Вибач, мені треба
Але наступного тижня ми починаємо ставити пєсу. «Ромео і Джульєтта».
Це не для мене.
Бо це Шекспір?
Усе цене мій
«Тільки не кажи знову стиль».
Стиль.
Гаразд. Добре. Шкода. Приємно було познайомитися.
З тобою теж. Може, якось побачимось?
Так, якщо прийдеш завтра! Ні? Гаразд,вона почала обтрушувати свою босу ногу.Чортів кус-кус. Я навіть не люблю кус-кус. Девята тридцять, якщо передумаєш. Ти не пошкодуєш. Хоча хтозна. Я маю на увазі, що ти, напевно, пошкодуєш про це, та принаймні
Що ж, я краще буду
Не спитала, як тебе звати.
Чарлі. Льюїс. Чарлі Льюїс.
Приємно познайомитися, Чарлі Льюїсе.
З тобою теж. Отже.
Не спитаєш, як звати мене?
Вибач, ти?..
Френ. Як Френсіс. Тобто Френ Фішер. Що я можу вдіятимої батьки ідіоти; тобто ні, але все ж таки. Ну, як я вже казала. Дякую тобі. Бувай.
Вона розвернулася і пішла геть, а я дивився, як вона згортає паперову тарілку в клинець, а тоді засовує її до кишені своєї джинсової спідниці. Потім дівчина озирнулася, пересвідчуючись у тому, що, мабуть, знала напередщо я стежитиму за нею.
Бувай, Чарлі Льюїсе!
Я підніс руку, і вона зробила те саме. Але я так ніколи й не повернувся, і це було востаннє в житті, коли я бачив Френ Фішер.
Цікаво, де вона зараз?
Перший погляд
Я знаю, де вона зараз. Я таки повернувся, бо ніяк не уявляв собі, що більше не побачу її обличчя, і якщо заради цього треба було пів дня провести в театрі «Спорт», то я готовий був сплатити цю ціну.
Але, можливо, все не зовсім так. Можливо, я забув би її вже скоро. Коли розповідають такі історіїлюбовні історії,важко не приписати значущості і невідворотності цілком невинним випадковим подіям. Ми буквально романтизуємо: один погляді щось змінилося, спалахнуло полумя, зчепилися коліщатка у великому небесному механізмі. Однак підозрюю, що поняття «кохання» і «кохання з першого погляду» застосовуються лише в ретроспективі, розкладеній, подібно до оркестрової партитури, коли результат історії відомий і погляди, усмішки, дотики рук одне одного можна наділити значенням, навряд чи властивим їм у ту мить.
Це правда, я вважав її гарненькою, але такими я вважав кого-небудь разів пять-десять за будь-який окремий день, і навіть на самоті, коли дивився телевізор. Це правда, що протягом нашої першої зустрічі чіткий наполегливий голос у моїй голові твердив: «Зосередься, це буде важливо, зосередься»,і правда також, що частково це був, імовірно, лише секс, чий поклик супроводжував мало не кожну з моїх тодішніх розмов із дівчатаминемов автомобільна сигналізація, яку неможливо вимкнути. Частково це було не таке палке, більш шаблонно романтичне бачення, миттєвий калейдоскоп уявних сцен із майбутнього (тримання за руки, спільні прогулянки торговим центром або сміх разом на гойдалці в Парку Собачого Лайна), і було цікаво, яка на вигляд і на смак уся ця компанія.
Ніколи в житті, до або після того, я не був аж таким готовим закохатися. Я був упевнений, що, впіймавши цю гарячку, отримаю щеплення від усіх інших турбот та страхів. Тужив за перемінами, за тим, щоби щось сталося, якась пригода, і закоханість видавалося більш прийнятною, ніж, скажімо, розслідування вбивства. Та навіть при тому, що я вважав її гарненькою, мене не торкнулася ніяка чарівна паличка, не було переливів арфи, і світло навколо не заграло іншими барвами. Якби я був більш зайнятий того літа або щасливіший удома, то міг би й не думати про неї так сильно, але я не був ані зайнятий, ані щасливий, і тому піддався.
Памятаю, як хвилювався, що не зможу запамятати її обличчя. Їдучи на великій швидкості крізь стробоскоп тієї лісової стежки, випрямляючись у сідлі, доки вітер бив мені у груди, я намагався привязати те, що згадував, до знайомого образу, до когось із телевізора, чиє обличчя міг узяти за шаблон. Але жодне з них по-справжньому не підходило, і, перш ніж я доїхав до перехрестя і звернув до міста, її обличчя почало танути, немов незакріплена фотографія,форма носа, відтінок синього, сколотий зуб, великий вигин черепа, точне розташування цяток і ластовиння; як я міг запамятати? Я мав тривіальну ідею намалювати її, щойно доїду додому,кілька штрихів, один жест, те, як вона осмикує ззаду свою джинсову спідницю або закладає гривку за вухо. Доти я зосереджувався переважно на зомбі та інопланетних комахах. Напевно, Френ Фішер стала для мене першим серйозним сюжетом, «чимось справжнім», що радила намалювати Гелен, і я і далі потроху збирав докупи її риси, подібно до того, як намагаються запамятати телефонний номер«форма носа, відтінок синього, сколотий зуб, вигин, розташування»
Номер телефону. Чому я не попросив у неї номер телефону? Це все, що було мені потрібно. Візьму його наступного разу, коли побачу її.
Наступного разу.
Памятаю, як відчув величезний наплив ревності до її хлопця, не знаючи, хто він та чи існує взагалі. Звісно, у неї мав бути хлопець, адже кожна дівчина із Четсборна ходила з хлопцем рівнозначної краси та статусу, постійно займаючись цим у басейнах їхніх батьків або на вгашених безсонних ночівлях. У Мертон-Ґрейндж теж були діти, які мали «стосунки», але ті швидко перетікали в якусь пародію на сімейне життя, із чаєм на колінах перед телевізором та ходінням крамницями, мов у пастці занадто старанної гри в маму й тата. Діти із Четсборна, навпаки, були розбещені, шалені й вільні, як золота молодь із «Втечі Лоґана» або учні-іноземці за обміном. З усіх маркерів на шляху до дорослостіголосування, водіння машини, законного вживання алкоголюнайбільш невловимим для хлопця з Мертон-Ґрейндж було побачити бретельку бюстгальтера й не смикнути її. Не бути козлом: великий ритуал переходу, який нам ще належало подолати. Навіть якщо вона була сама, чого б це Френ Фішер зацікавилась таким хлопцем, як я?