Я спробувала налягти на перекриття, силкуючись його скинути, але це мені не вдалося. Треба було якось допомогти потерпілому, але як? Думки роїлися в моїй голові, але спасенної не знаходилося.
Я не можу, нічого не можу!розпачливо гукнула я.
Як ви щостогнав він, намагаючись усвідомити, що відбувається.
Цей бісовий сволок такий важкий, ніяк не можу його зрушити!Я була у відчаї.
Не можете? Як?Поранений Андрій Дмитрович задихавсяядучий дим стелився по підлозі.
Ось так!Я не стримувала емоцій, зневірившись змінити бодай щось.
Тоді Тоді зіпріться на його край А я сам спробую зрушити,прошепотів слідчий.
Я роззирнулася по кімнаті. Справді, з тіла мого супутника балка звисала одним своїм кінцем: мені досить було тільки на неї натиснути, аби змістити центр тяжіння сволока, щоб піднявся протилежний кінець. Мені це вдалося, і Андрій Дмитрович, напружившись, нарешті скинув тягар із себе. Дим дедалі густішав, дихати ставало майже нестерпно. Я допомогла слідчому підвестисяу нього була глибока рана на голові, з якої на обличчя струменіла кров, перетворивши його на страшну червону маску. Це було жахливе видовищезаюшене лице з одним набряклим, посинілим оком. Друге залипло від крові, й поранений заледве міг розплющити його.
Треба вибиратися звідси!нагадала я про очевидне.
Господи, ну чому, коли трапляється халепа, на думку спадають самі лише банальності? Я мимоволі відчула свою подібність із героїнею тієї книжки, яку все не могла дочитати: персонажі там завжди говорили те, що треба було сказати.
Спробуймо через вікно,прохрипів Андрій Дмитрович.
Га? Що?не розчула я.
Вікно,простогнав поранений.
Він ледве стояв, обіпершись руками в стіну, на щось більше не мав сили. Неможливо було скористатися й вікном у задній двір, що також виявилося заґратованим. Я на мить притулилась до шиби, немов намагаючись вдихнути свіжого повітря, від якого відділяла нас прозора перешкода. Здавалося, ось вона, воля, досить лише простягти руку. Мені здалося, ніби я бачу на вулиці силуети з юрми роззяв, що край дороги дивляться на палаючу будівлю. Люди, хто-небудь, рятуйте! Як же до них достукатися?
Що там?почувся голос слідчого.
Ґрати скрізь, немає виходу!відчайдушно скрикнула я.
Спробуйте розбити шибкунаполягав Андрій Дмитрович.
Я роззирнулася. Поруч не знайшлося нічого, крім важкого, дубового стільця. Мені вдалося підтягти стілець до вікна, але підняти його я не змогла. У відчаї підбігла до столу, схопила з нього перше, що трапилося під рукумаленьку статуетку, й пожбурила нею у вікно. Брязнула шибка, розлетівшись посередині, її скалки порснули врізнобіч, і кілька з них боляче встромилися мені в долоню. Від несподіванки я скрикнула, налякавши свого супутника, який не бачив, що сталося, і теж скрикнув. Від шоку я похитнулася і впала долі.
Як же нам вибратися з охопленої вогнем будівлі? Дим валував від вхідних дверей, просочувався крізь щілини. Полумя жадібно тріщало в коридорі, поглинаючи все на своєму шляху. І я, та, що зовсім недавно бажала померти, тепер, коли біль відступив кудись на край моєї свідомості, послабшав і вже не так дошкуляв мені, страшенно прагнула жити!.. Кров нуртувала в моїх жилах так буремно, як ніколи в житті. Дивно, я ще жодного разу не була такою спокійною, як тепер. Мозок холодно прораховував усі можливі ситуації, і виходило, що нам вочевидь судилося загинути. Марно кликати на допомогу: ніхто не увійде в палаючу будівлю. Марно вибігати в коридор, там напевно задихнешся. Повертатися назад, у кімнату слідчого, сенсу теж немаєтам так само заґратовані вікна. «Отже, ніщо не врятує нас»,говорив холодний розум. «Надія завжди сподівається на краще»,заперечувало моє серце, сповнене жаги до життя. Раз, два, три. Усі варіанти програшні.
Зарипіла покрівля над головою. Вогонь гоготів, нахабно ширився дахом, поглинаючи крокви, бантини, сволоки. Ось уже зі стелі посипався тиньк, поставши між нами запорошеною хмарою. Це кінець. День, який триватиме вічно, позаяк він, здається, стане останнім у нашому житті.
Спробувавши підвестися, я сперлася на руки, і раптом моя долоня намацала на підлозі якусь залізяку. Придивившись, я зрозуміла, що це скоба, ймовірно від ляди, що нею прикрито лаз до підвалу. Хто там чи щозараз мені було байдуже.
Допоможіть мені! Сюди!заволала я.
Що? Що таке?зараз же почувся голос Андрія Дмитровича.
Хутчіш! Ми ще можемо встигнути!Я намагалася підняти важку ляду, але сил бракувало.
Нетвердою ходою підійшов поранений слідчий. Було помітно, що пересувається він майже напомацкиодне око зовсім запливло, а на другому запеклася кров.
Берімося за скобу!Я кричала так голосно, що не почути мене було неможливо.
Де вона, де?Половко присів, намагаючись намацати залізне кільце.
Та ось же!Я допомогла йому, і наші долоні відчули металевий холод.
Те, що під нами вхід до підвалу, сумнівів не було, адже попри пекельну спеку від полумя пожежі, що вирувала навколо, метал під нашими руками залишався прохолодним. Удвох ми насилу підважили ляду, і перед нами відкрилася чорна паща лазу, що вів у підземелля. Що там? Суцільна пітьма. Часу на роздуми не залишалося, тому я стала на сходи і ступила вниз.
Ходімо. Однаково у нас немає інших варіантів!знову прокричала я, хоча мій супутник був зовсім поряд.
Андрій Дмитрович послухав мене і, щойно прошмигнувши в черево підвалу, причинив за нами ляду. Мої очі довго не могли призвичаїтися до пітьми й розрізняли лише згустки непроглядного мороку. Я обережно спускалася сходами, виставивши руки вперед.
Це архів. Я зовсім забув, що він тут.Знайомий голос у густій, мов смола, темряві нагадав мені, що я не сама.
Я обернулася, але нічого не побачила. Суцільний чорний моноліт.
Ми тут не задихнемося?спитала перше, що спало на думку.
Не знаю.Голос у пітьмі був не надто впевненим, навіть у своєму незнанні.
Звучить обнадійливо,я тихенько всміхнулася. Сарказмкращі ліки від лиха.
Нагорі почувся чийсь крикпоглинутий товстим перекриттям над головою, він докотився до нас лише глухим відлунням.
Андрій Дмитрович застогнав, важко осів на втрамбовану земляну долівку. Його стогін у цьому закритому просторі був єдиною ознакою життя.
Чи можу я вам чимось допомогти?Дурнішої фрази годі й придумати, однак тепер саме ці слова здалися мені доречними.
Як це дивно,повільно мовив мій візаві.
Що саме, Андрію Дмитровичу?спитала я.
Те, що ми з вами опинилися тут. Та ще в таких обставинах, що їх я не зміг передбачити,сказав Половко.
Було б дивно таке придумати,погодилася я.
Саме так. Життя щедре на сюрпризи, коли очікуєш від нього передбачуваності,промовив він.
На якусь мить розмова урвалася. Тиша запала дивна, напружена. Приглушені звуки пожежі долинали здалеку, ніби з іншого виміру, відокремленого від нас не товщиною перекриття, а заляганнями просторово-часових шарів,ми ніби зненацька потрапили в інший час. Я й надалі внутрішньо почувалася умиротворено-спокійною, ніби була в себе вдома. Аж раптом згадала про батька: як він, чи дізнався, що зі мною? Чи послав Ванька на пожежу, чи приїхав сам? На цю думку серце мені здригнулося, стало шкода саму себе. Я навіть уявила: ось я небіжчиця, лежу в труні, на білому лискучому атласі. Як журливо голосять наді мною бабки-тужільниці, ніби їх катують. Татко стоїть поряд, не зводить очей із мого мертвотно-блідого обличчя з виразом навіки застиглого подивуяка ж нагла й безжальна смерть! І вся марнота марнот віднині так далеко, і залишається лише вічний супокій, адже земний шлях мій скінчено
Тут має десь бути гасова лампа, я памятаю, бо кілька разів спускався сюди.Голос Андрія Дмитровича урвав мої жаскі фантазії.
Таж темно, хоч в око стрель, де її шукати?спитала я.
Стривайте-но, у мене є сірники. Але, чорт забирай, ніяк не можу згадати, де та клята лампа!вигукнув Половко.
Він пошарив по кишенях, нарешті я почула, як черкнув сірник, і в підвалі заблимав мерехтливий вогник, вихопивши з темряви шереги полиць із теками і стосами паперів по три-чотири на кожній; стілець і маленький столик, а на ньомуту таки гасницю. Я взяла сірники у свого товариша по нещастю, напомацки пройшла до столика, засвітила лампу. Нагорі щось гримнуло. Дим легенько струменів крізь вузьку продухвину, утворюючи маленьку хмарку, що кружляла під нещільно зачиненою лядою підвалу, утім далі не проникала. Це викликало у мене невиразний здогад, що десь мав би бути вихід, але де ж його шукати?