Хочу зізнатися, що я за вами стежив,видихнув Андрій Дмитрович.
Я повела головою. Такого зізнання від нього я не чекала.
Стривайте, а чи можу я спитати, навіщо?Мені хотілося, щоб мій голос звучав якомога грубіше. Раптом мені подумалося, що зараз саме час випустити назовні все зло, що переповнювало мою душу.
Це важкопромимрив слідчий.
А ви спробуйте.
Господи, адже саме в такі моменти, коли серце моє захлиналося від люті, я ладна була волати від щастяя жила!
Мені самому подібна поведінка здається безглуздою. Це зумовлено тимиАндрій Дмитрович затнувся.
Почуттями? То це ви мене врятували?Я нарешті озвучила очевидне.
Так, і в той момент, коли я виніс вас із водиЗнову пауза.
зрозуміли, що маєте до мене почуття,знову підказала я йому.
Так, але не подумайте, що я легковажний,раптом почав виправдовуватися Андрій Дмитрович.
Саме так я й думаю,суворо мовила я.
Моя інтонація збентежила слідчого ще більше. На якусь мить я навіть повірила йому, проте недобра слава ловеласа, що, до того ж, продався червоним, спантеличила мене остаточно. Не сказати, що я занадто цікавилася політикою, та все ж найгірше сприймала більшовиків, що зібрали під своє крило всуціль покидьків і всяку наволоч, як раніше (до свого дивного прозріння) казав мій татко.
Та все ж я вас урятував,обережно почав наполягати більшовик.
Та все ж я вас про це не просила,сказала я.
І зараз же подумала: чи не перегнула я палицю? Половко зробив вигляд, що не почув моїх слів.
Повірте, кожен потребує захисту, особливо нині,наполягав слідчий.
Якось сама розберуся, дякувати Богові, маю руки й ноги,не здавалася я.
Вже видно, що не розберетеся. Що вас штовхнуло у воду?Андрій Дмитрович завдавав ударів методично.
Я стрепенуласятонкі, можна сказати, навіть витончені, але страшенно болючі поштовхи в животі дедалі більше нагадували про себе, адже я намагалася втікати від навязливих сигналів, що їх подавало мені тіло. Їхня поява і зникнення нагадували різку зміну погодиколи ніщо не провіщало біди. Аж раптом хмари обвуглюються, перетворюються на чорні головешки, що нависають над головою: за мить чекай зливи, хоча ще хвилину тому безтурботно світило сонце. Якоїсь миті мені захотілося розповісти моєму дивному співрозмовнику про свої страждання, адже це природна потреба людиниділитися горем. Проте я, як завжди, змовчала. Що зрозуміє цей пень, який тільки й робить, що волочиться за гарненькими дамочками, любитель швидких перемог? Він так легко може змінювати свою думку, що годі й дивуватися такому стрімкому переходу на бік більшовиків.
Цього вам знати не обовязково,відрубала я.
Ну чому ж?Андрій Дмитрович, схоже, помітив мої вагання, тож сподівався на відвертість.
Я навмисно голосно видихнуламовляв, скільки ще ти чіплятимешся до мене?
Це справа державної ваги,я намагалася оджартуватися.
Он як. Тоді тим паче,несподівано серйозно відказав слідчий.
Мені хотілося сказати, що спроби його марні, бо таємниця моя зі мною й помре. І я навіть відкрила рота, збираючись висловити своє невдоволення, аж раптом будівлею струсонуло, ніби стався землетрус. Не встигла я нічого сказати, як на моїх очах стіна праворуч обвалилася і звідти в кімнату метнувся стовп диму й вогню. Я впала на підлогу, на мене посипався тиньк, деревяне цурпалля, шматки глини, й за мить усе навколо огорнуло непроглядною хмарою. Руки інстинктивно шарили в повітрі, шукаючи бодай якусь опору. Я спробувала зрушити з місцяале куди? Усюдикрейдяна хмара, мов після виверження вулкана. Мені конче треба було відповзти, аж раптом я відчула, що ноги притисло до підлоги важкою шафою, яка налягла мені на стопу.
Це сталося так швидко, що я не встигла навіть скрикнути. Скуте тяжким страхом тіло перестало слухатися.
Рятуйте! Рятуйте!загукала я.
Де ви?почувся знайомий голос Андрія Дмитровича.
Я тут, на підлозі,пробелькотала насилу.
І відчула, як слідчий доторкнувся до мене, а крізь білу хмару порохняви проступив його темний силует.
Що з вами?Половко схопив мою долоню.
Нога. Мене притисло,прохрипіла я.
Він кинувся до пролому в стіні, спробував зрушити з місця шафу. Я шарпнулася вперед і висмикнула стопу.
Що сталося?прошепотіла я.
Не розумію Схоже на підриввідповів Андрій Дмитрович.
Ще раз сильно бахнулодругий вибух. Долинули нестямні, страшні крики. Такі звуки можна почути тільки в найстрашнішому кошмарі. Потягло паленим. Гіркий задушливий дим повз, набирався сили і розростався на очах, поки не заповнив усе приміщення. Дихати стало нічим.
Час забиратися звідси,сказав слідчий і допоміг мені підвестися.
Крики ставали дедалі голоснішими. Ми зрозуміли, що це поранені волають про допомогу. Але зараз же запахло горілимпожежа бурхала десь праворуч, з боку вибуху. Андрій Дмитрович потягнув мене за рукав, і я, накульгуючи на вражену ногу, подалася за ним. Та щойно він прочинив двері, звідти шугнуло полумя. Вогонь жадібно пожирав будівлю, і яскраво-помаранчева пляма у кінці коридору означала те, що лишилося всього кілька хвилин, аби вибігти з колишньої жандармерії, інакше нам не жити.
Туди не можна, задихнемося!прокричав Андрій Дмитрович і причинив двері.
Дим прибував. Я притиснула до рота хусточку, щоб хоч якось помякшити димну всюдисущу гіркоту. Мій супутник кашляв, намагаючись прикритися коміром піджака. Ми кинулися до вікна, забувши, що воно заґратоване. Проходу не було.
Що робити?скрикнула я.
І тутв одну мить, коли, здавалося, світ навколо летів шкереберть, падали стіни, гинули люди, вогонь поглинав на своєму шляху все, до чого міг дістати, вселенський біль запанував навкруги,я несподівано відчула легкість у тілі. Ті важкі, майже нестерпні поштовхи у боці й животі раптом злилися воєдино з навколишнім світом, що розпадався на частини. Мій біль став болем цієї землі, а мені полегшало! Яке безумство! Що ж відбувається?! Я заклякла, спинилася, остовпіла. Мені захотілося залишитися в цій будівлі, охопленій пожежею, бо серед тотального руйнування я почувалася добре. Господи, чи таке взагалі можливо?
Ходімо ж,потягнув мене за руку Андрій Дмитрович.
Я розуміла, що залишатися тут безглуздо, але не могла нічого з собою вдіяти: біль залишив мене, і враз страшенно захотілося жити просто тут, у цьому нестерпно пропахлому димом кабінеті слідчого, серед вибухів і вогню!
Ну ж бо! Ходімо!вже кричав Андрій Дмитрович.
Та я й далі стояла як укопана. Нарешті він шарпонув мене, зірвавши з місця, і ми рушили до приміщення з проломом у стіні. Вогонь палав збоку, дим проникав усюди, але порятунок, як вважав більшовик, був саме там, у сусідньому кабінеті. Я насилу пересувала неслухняні ноги, намагаючись, як уперта дитина, без всякої причини затриматися на місці. Ми перелізли через уламки стіни, розсипаної на деревяній підлозі. Я зірко вдивлялася вперед, намагаючись розгледіти в задимленій кімнаті темні силуети меблів. Прохід був вільнийми увійшли до кімнати, в стіні якої зяяла наскрізна діра, спричинена вибухом. Але раптом зі стелі з тріском зірвався величезний деревяний сволокзачепив по голові мого супутника, збив його з ніг, завихривши клуби пилюги і якогось невагомого, цукрово-чистого порошку, що миттєво огорнув Андрія Дмитровича, і той раптово зник, ніби поглинутий білим мертвотним озером.
Розділ 4. День, який не закінчиться
Це сталося так швидко, що я й оком не встигла моргнути, а вже Андрій Дмитрович пропав під пеленою пилюги. У вас бувало таке: хтось до вас звертається, а ви не чуєте, поглинуті власними думками? Або ви не помітили, як ішли кудись і невідомо чому опинилися в зовсім іншому місці? Або виніби й не ви водночас? Мабуть, то наш розум заклинює, як двигун внутрішнього згорання, а тоді враз стопориться й ані руш. Так і я: не знаючи, що мені робити далі, заклякла на місці.
До-по-мо-жітьЛедь чутний голос Андрія Дмитровича повернув мене до реальності.
Борсаючись під купою уламків дощок, що впали зі стелі разом зі сволоком, Андрій Дмитрович марно намагався підвестися.
о-жісилкувався слідчий зрушити важку балку.