Я піднесла лампу до Андрія Дмитровичадивитися на нього було тяжко. Кривава маска на обличчі перетворювала його на театрального актора з якоїсь містичної драми. Сорочка, піджак, навіть штани на ньомуусе було закривавлене. Я відірвала смужку від своєї сукні і приклала йому до рани. Тканина зараз же просочилася кривавою вологою. Половко уважно стежив за тим, як я намагаюся його доглядати.
Треба б промити рану,повчально мовила я.
Вигляд крові, попри всі мої намагання стриматися, все ж викликав спазм, і я відчула, як до горла підкотила блювота. Закашлявшись, я відсунулася. Раптом прийшло усвідомлення, що я в підвалі, поряд менескривавлений поранений чоловік, нагорі нуртує полумя пожежі, і, не приведи Господи, ми тут або просто задихнемося, абов гіршому разізгоримо живцем. Я б назвала це нове відчуття відтермінованим страхом. Мені перехопило дух, і я сіла на долівку.
Що з вами?спитав Андрій Дмитрович, помітивши, що мені зле.
Нічого Пусте Минетьсянамагалася я дібрати потрібні слова.
У ту мить мені здалося, що простіше було б зараз знепритомніти й отямитися потім, пізніше, коли все скінчиться. Водночас я ніби відчула на своїх плечах тягар минулих годин і подій, що їх годі було передбачити навіть у страшному сні. Я поступово осягала розумом безвихідь ситуації, що вже виходила за межі просто фатальної. Підвівшись, я присіла на краєчок стільця.
Ми знову помовчали. Дим усе прибував. Нагорі щось падало, гриміло, хоча тут, у підвалі, що був досить глибоким, відчувався приплив свіжого повітря. Варто було дослідити дальній куток, але вставати зовсім не хотілося. Андрій Дмитрович ворухнувся, зашарудів, щось дістаючи з кишені.
Що ви там шукаєте?спитала я, спіймавши себе на думці, що в підвалі стало по-домашньому затишно.
Пожежа палахкотіла десь нагорі, а тут було ще доволі вільготно і прохолодно. У ніздрі набилась пилюга, дихати кислим букетом плісняви було важко. Ми ніби поринули в інший світ, наповнений затхлим духом підземелля. Видимість безпеки зробила свою справуя трохи заспокоїлась, подумавши, що в цьому місці вогонь нас не дістане.
Свого нотатника,трохи побарившись, відповів Андрій Дмитрович.
Ну ви, їй-богу, знайшли час. І що ж там?
Надмірна цікавість колись таки вилізе мені боком.
Так Збираю різні історії,з протягом мовив мій співрозмовник.
Он як? І які, дозвольте спитати?Мені стало по-справжньому цікаво.
Життєві,вів далі слідчий.
Нарешті він знайшов свого блокнотика, переконався, що з ним усе гаразд, і поклав назад у внутрішню кишеню.
Гм. А я там є?мені притьмом кортіло дізнатися, адже про мене ще ніхто ніколи не писав.
Може, є А може, й нема.
Мені здалося, що крізь яскраво-червону маску на його обличчі враз проступила глузлива усмішка.
Інтригаподруга знегод і жалю,бовкнула я перше, що спало на думку.
Не памятаю, звідки в моїй голові взявся цей вислів. Можливо, я його вигадала, а може, десь вичитала. Але в ту мить він здався мені найбільш доречним.
Ваш батько добре подбав про вашу освіту.
Відчувалося, що Андрій Дмитрович не знає, що мені сказати.
У чомусь подбав, а в чомусь я й сама постаралася.Я вже повернулася до своєї звичноїколючоїманери спілкування.
Можливо, колись, іншим разом, я вам усе розповім,раптом сказав Половко.
Мене ці слова неабияк зацікавили, позаяк я завжди вважала, що його мотиви для мене цілком очевидні, радше навіть сказати, прозорі, як скло. Але тепер він заговорив так таємниче, що геть спантеличив мене.
А чом би не розповісти заразісінько?
Навіть незважаючи на обставини, дівоча цікавість брала гору.
Андрій Дмитрович мовчав. Світло лампи освітлювало тільки частину його обличчя, решта потопала в темряві, і через це мені знову здалося, що він глузливо посміхається. От же негідник! Погратися вирішив зі мною. Мені захотілося відповісти так, щоб дошкулити йому чимось особистим, але на думку спадали тільки милі й привітні слова. «Стривай-но. Так далеко не поїдеш. Знову станеш ніжною дамочкою, а даліпиши пропало!»дорікнула я собі.
Підвівшись, я поглянула на стелажі з архівними справами про різні злочини й правопорушення. Взяла до рук пухку теку з аркушами, що не вміщалися в ній, на обкладинці виразно значилося:1977. І великими літерами вгорі: «Секретно». Внизу дрібніший напис: «Справа про участь малоросів у поширенні злочинних ідей». Гм, дивно, таке формулювання мені ще ніколи не траплялося на очі. Я розгорнула теку, але аркуші в ній виявилися списані дрібним почерком, і при слабкому освітленні лампи я мало що могла розгледіти. Якісь фото, документи, виписки й актиусе це утворювало чималий стос паперів із чийогось дізнання.
Ви не знаєте, що це?спитала я в Андрія Дмитровича, показуючи йому теку.
Не розумію, про що ви?Половко підвівся й ступив кілька кроків, урятувавшись таким чином від неминучої смерті.
Бо саме тієї миті згори просто на ляду підвалу впали такі важкі уламки, мабуть, охопленого полумям даху, що проломили благенькі дошки, вони й собі зайнялися й обвалилися просто в підземелля, здійнявши стовп диму. Задушливі клуби його враз заповнили замкнутий простір нашого підземного укриттядихати стало незмога. У зяючому проломі язики полумя, що вирувало вгорі в кімнаті над нами, загрожували хутко перетворити досі безпечний підвал на задушливе вогняне пекло.
Давайте сюди!Андрій Дмитрович уже оговтався й подав мені руку.
Що?!скрикнула я істерично.
Усе раптово змінилосями гинули. Замість милих розмовгоріти нам живцем. Замість раювогняне пекло.
Допоможіть мені.Слідчий, який ще хвилину тому сидів геть знесилений, раптом виявив несподівану жвавість, зняв піджак, подав його рукав мені.Накидайте!
Ми разом спробували накрити жаристу дровиняку, аби перекрити доступ їдкому димові. Та не надто цупка тканина скоро затлілася, лише додавши чаду. Згори знов посипалися палаючі головешки, і тепер жодні хустки не могли б нам допомогти. Конче треба було діяти, але шляхів для порятунку ми знайти не моглина деревяних сходах теж лежали тліючі бруси, від яких щаблі неминуче мали скоро зайнятися.
Що нам робити?Мій голос знову сповнився відчаєм.
Я Не знаю,безпорадно мовив Андрій Дмитрович.
Він одсунув стілець, стіл і все, що могло спалахнути, чимдалі від охопленого полумям лазу. На щастя, стелажі зі справами стояли віддалік, тож швидка пожежа нам не загрожувалаймовірнішою була загибель від задухи.
Я закашлялася. Голова мені паморочилася, я відчувала, як мішаються думки, захотілося впасти долілиць і просто чекати свого кінця. Я зажмуриласязавжди мріяла відійти у засвіти, не бачачи нічого навколо. Аж раптом Андрій Дмитрович затермосив мене за плече, потягнув за собою. Ми рушили до дальньої стіни і вразот дивина!відчули приплив свіжого повітря. Найімовірніше, там був вентиляційний отвір, звідки й надходило повітря з вулиці. Я спрагло ковтала живильний струмінь, припавши до нерівного земляного краю.
Тетяно Вікторівно, залишайтеся тут.Уперше Половко звернувся до мене так офіційно.
Не знаю, чи це було викликано нервовою напругою, чи, може, несподівано в моєму супутнику прокинувся кавалер благородної породи, яким він, власне, й був раніше. На ту мить мені було байдуже, хотілося одногонадихатися. Мій сусід зник. Якийсь час було чути, як падають пухкі теки зі справами, що їх він намагався перекинути чимдалі від вогню. Потім він на мить повертався до продухвинивдихав, затримував дихання і знову відходив. Далі Андрій Дмитрович підніс ближче лампу, яка освітила поверхню земляного бруствера, що відокремлював підвал від товщі порід і граніту. Маленький острівець світла й свіжого повітря в чорному проваллі печери. Полумя майже не було видно, позаяк його заступав бруствер. Але, судячи з того, як прибували хвилі диму, зовні пожежа все ще вирувала. Раптом я відчула якусь нелюдську втому. Я знову замружилася, цього разу тому, що геть знесилилася Смерділо горілим, серед згарятини вчувалися соснові ноткитак дерево, помираючи в пожежі, віддавало свій прощальний аромат. Ця мішанина запахів наповнювала підвал, просочуючи все навколо. Я зіперлася спиною в стіну, випростала ноги і спробувала уявити, що все скінчилося. Аж раптом, коли тіло волало про перепочинок, я відчула, як Андрій Дмитрович доторкнувся до мого рукава. Це сталося несподівано, і я не відтрутила інстинктивно його руку, а навпакистиснула пальцями гарячу долоню слідчого. І в ту ж мить почувся гучний хвилеподібний звук: обвалилися дошки перекриття над нами, страшно було дивитися на стихію всепоглинаючого гребеня вогнютаким яскравим до болю в очах був цей безжалісний убивця.