Ляжу, коли настане мій час,відрубала я.
Ти занадто сувора до себе, хіба не бачиш?вів далі він.
Те, що я бачу, нікого не стосується,заявила я.
Татко подивився на мене, глибоко зітхнув і пішов. Звук його важкої ходи ще довго було чути з коридорумабуть, він був спантеличений моєю поведінкою, але списував усе на втому та мою надмірну вразливість.
Того вечора я довго не могла заснути. Мені думалося, що я нестерпна, пропаща жінка, коли дозволяю собі так грубіянити. Але прикра несподіванка була ще й у тому, що, завдаючи людям ран, я раптом зрозуміла, що живу. Це відчуття надавало дивним чином снаги, особливо коли нічого більше мені не залишилося. Я була як та замкнута скринька, в якій залишився ключик, але замочок зламався. З кожним днем я ставала дедалі жорсткішою до людей, тим часом як моє серцемякшим. Дивовижний парадокс, який я не могла пояснити.
За два дні, коли ми, як завжди, були з татом у їдальні, несподівано в проході зявився наш доморощений камердинер Ванько і зараз же, без будь-якої підготовки, гучно оголосив: «Прийшли!»
Татко рвучко обернувся, бо сидів до нього спиною.
Кого ще принесло?!спитав він, лиховісно насупивши брови.
Але Ванько встиг тільки видихнути: «Ось». У цьому парубковому короткому відгуку, здавалося, умістився весь його відчай, а з темряви коридору стрімко вилетіло, ніби ним стрілено з гармати, тіло Андрія Дмитровича. Здалося, що він утікає від гонителівтак хутко постав перед нами в їдальні.
Доброго ранку,привітався з порога.
І вам доброго здоровя,досить привітно відказав татко, що на нього було несхоже.
Вибачте, що я так рано, але я до вас у справі,сказав Андрій Дмитрович.
У якій, дозвольте спитати?поцікавився батько. Але одразу ж, спохватившись, запросив гостя до столу.Прошу до нас на чай.
Гість радо погодився приєднатися до нашої трапези. «Що ж, давненько ми такого не чували»,подумала я, не підводячи на гостя очей. Андрій Дмитрович довгенько вмощувався за столом, аж поки увійшла Дарка, запитала, чого він бажає, і, почувши коротку відповідь, подалася на кухню. Кілька хвилин за столом усі почувалися ніяково, мовчали.
Тож дозвольте поцікавитися, що вас привело цього разу?татко нарешті перервав мовчанку.
Мені хотілося б завершити дії щодо інциденту кхм з вашою донькою,ледь затинаючись, промовив Андрій Дмитрович.
Он як,лукаво усміхнувся татко.
Я нарешті підвела очі на гостяоце так так! Такого я ще ніколи не чула від свого батечка. Що таке? Чи не вирішив він, бува, просватати мене за цього пихатого індика?
Андрій Дмитрович, побачивши, що я звернула нарешті на нього увагу, знічено посміхнувся. Навіть якимось злорадним здався мені цей його посміх, і очиці якось дивно забігали. Він ворухнувся усім тілом, трохи нервово, а я, учувши недобре, теж вирішила й собі в цій оперетці не залишатися на других ролях.
Авжеж, якщо того вимагають бюрократичні процедуритвердо мовила я.
Від несподіванки татко, який саме пив чай, мало не похлинувся. Останніми днями я тільки й робила, що грубіянила йому, ображала своєю незлагідністю. Мені хотілося довести всьому світові, що він не правий, тож я зривалася, кричала, а потім беззвучно плакала у спальні, звіряючи свій відчай подушці. Нині ж раптом так легко погодилася з товаришем слідчим, чим навіть викликала у батька певні підозри, утім, він промовчав.
Це розважливо з вашого боку,протягнув Андрій Дмитрович.
Мені кортіло відрубати, що «розважливість і виречі несумісні». Та я стрималася, приберігаючи свою жовч на потім. Отже, ми закінчили трапезу, я зібралася, і ми вийшли на вулицю. Там уже стояв екіпаж, візник курив, дожидаючись, нетерпляче тупав ногою по бруківці, через що перехожим могло здатися, ніби він танцює якийсь чудний танок.
Прошу сідати,запросив мене Андрій Дмитрович.
Мерсі,на старий французький штиб відказала я.
Мадемуазель,раптом і собі бовкнув мій кавалер, ще й галантно подав руку.
Товаришу,так само несподівано випалила я, чим явно збентежила свого супутника.
Ми повсідалися, й екіпаж рушив. У місті було помітно зміни. Зявлялося все більше приїжджих у військових одностроях, що прибули звідкись із Сибіру: білі, чехи (особливо багато), навіть залишилися бельгійці, котрі втікали з України на свою батьківщину через Владивосток. Цих чужоземців можна було помітити в бурхливому людському потоці, що вривався струмком у невеличкі завулки, а далі перетікав у річище центральних вулиць, аби нарешті вихлюпнутися натовпом на міський майдан. Нетутешні говірки прорізалися крізь гучне багатоголосся, надаючи звичним тут українській, московській та китайській мовам безлічі незнайомих відтінків. Їхали ми недовго. Я з цікавістю роззиралася навсібіч на звичні пейзажі в незнайомому антуражі. За місяць місто змінилося відчутно. Так само, як і в далекій Україні: звідти долинали звістки про створення української держави з усіма належними атрибутами. Дійшло до того, що до Києва із Зеленого Клину було відряджено депутацію, аби повідомити про бажання Владивостока й інших міст перейти під українську юрисдикцію. Про наслідки цієї затії я не зналаусе, що відбувалося навколо, не зачіпало мене, так, ніби голос історії долинав до мене крізь сторожкий, але міцний сон.
Мій супутник під час нашої подорожі хотів був спитати про моє самопочуття, але я, заглиблена в свої роздуми, лише легенько кивнуламовляв, поговоримо про все пізніше. Ось і цегляна будівля жандармерії на першому і єдиному поверсі з витріщеними на вулицю вікнами, що нагадувала буркотливого дідугана край дороги. Дах аж посивів під зливами й пружними морськими вітрами. Тиньк на стінах подекуди облущився, з-під нього червоними плямами, що нагадували виразки на старечій шкірі, проступала цегла,час залишив на будівлі свій глибокий карб. Масивні двері зарипіли, відкриваючи темну пащеку входу: коридор вів углиб, куди, здавалося, увіходять, аби ніколи звідти не повернутися.
Ми пройшли в темряву, звернули праворуч. Мій кавалер знов подав мені руку й повів крізь імлу. Відчувати тепло чиєїсь долоні було незвично для мене. Самотність завжди холодна, тому й заморожує лихо. Самотність не дозволяє компромісів із сумлінням, адже, коли ти на самоті, тобі й так усе зрозуміло. Самотність не припускає нещирості, адже коли тобі все про себе відомо, навіщо вдавати, грати роль? Самотністьмій порятунок. Коли ми дісталися потрібного кабінету, я вивільнила свою руку. І відчула полегкість.
Ми потрапили до звичайного кабінету царського чиновника. Єдине, що видавало в ньому зміни,на місці портрета останнього царського губернатора зяяло порожнє місце: квадрат шпалер з простеньким малюнком вирізнявся насиченими барвами на побляклому тлі.
Сідайте.Андрій Дмитрович вказав мені на деревяний стілець біля столу, а сам пішов до свого робочого місця.
Дякую,відповіла я.
Мені все ще хотілося зрозуміти, чому раптом моя скромна персона зацікавила більшовика. Помітивши, що на моєму обличчі буквально написано це питання, Андрій Дмитрович повів далі:
Вам, мабуть, буде цікаво дізнатися, яка була необхідність везти вас сюди, замість того, аби допитати вдома у присутності вашого батька?
На вродливому, ангельському личку Андрія Дмитровича промайнула тінь занепокоєння.
Проясніть, коли ваша ласка,сухувато сказала я.
Річ у тім, що я мушу повинитися в одному своєму прогріхові,сказав мій співрозмовник.
Он воно що! Це в якому?здивувалася я.
Усе не так просто, як може здаватися,здалека почав Половко.
Видимість дії ще не означає самої дії,натякнула я йому, аби не тяг сірка за хвіст.
Якось я подумав, що душевні муки не дають мені спокою. Зрозумійте правильно, ви напевно багато різного чули про мене. Мабуть, вам плели небилиці, розповідаючи щось погане. Людипустобрехи, завжди готові знеславити будь-кого. Але я не такий, Тетяно.Андрій Дмитрович уперше промовив моє імя, і мене аж дряпнуло по серцютак незвично було почути його з уст цього пройдисвіта.
Я не зрозумію, до чого ви хилите,спокійно відповіла я, не показуючи свого збентеження.
На подібні розмови я часто натрапляла в моїх нудних романах, зазвичай їм передували рафіновані освідчення в коханні, відтакгерої мали зневажати високі почуття, а далі наставала трагічна розвязка і чиїсь надії розбивалися вщент. Нудно, панове. Страшенно нудними бувають ці словесні звороти, якіі про це завше відомо напередпризведуть до того-таки, порожнього результату! Я уважніше придивилася до товариша слідчого: його обличчя видавало в ньому благородну кровпереді мною сидів аж ніяк не робітничо-селянський нащадок. Його очі, що мить тому сяяли впевненістю, раптом сповнила незвична для чоловіка тривога, що зазвичай зявляється лише тоді, коли не розумієш, як відгукнуться тобі твої ж слова.