Не розумію, чому я?Мені захотілося вигукнути ці слова на весь голос, та я лише насилу прошепотіла їх.
Я стояла на березі. Вітер торкався волосся, ніби намагався заплести мені коси. Сльози, збігаючи по щоках, не встигали падати внизїх зносило поривами кудись у море. Однією краплиною більше, однією менше! Що я є, коли я ніхто і немає нікого у цілому світі, хто міг би мене втішити?
Навіть нині, коли я розповідаю свою історію, я бачу, як хтось невдоволено морщить лоба, адже описи страждань далекі від читача. Я боюся, що цей хтось готовий облишити мою сповідь, бо всі ці сопливі баєчки давно знудилися йому. Напевно, так буває, коли не чекаєш нічого більшого. Але життядивовижна штука, в якій десь глибоко криється та невидима зовні, маленька шестерінка надії, що рухає складний механізм буття.
Отже, якоїсь миті мені вчулося, ніби вода кличе мене, називає на імя. Я стиснула губи, аби стримати важкий стогін, що отруїв би повітря гіркотою розчарування, і ступила крок у глибінь затоки. Ноги миттю відчули гидку вологу, сукня обважніла, потягла мене донизу. Та попри це мені не хотілося зупинятися, і я ступила ще крокхвиля вдарила мене по колінах, намагаючись чи то збити з ніг, чи то приголубити мене. Холоднеча повзла по моїх стегнах угору, до живота, плечей. Я чекала, коли солона вода заповнить мій запалений мозок, у якому нуртували страшні нажахані думки.
Вода мене заспокоїть,пробурмотіла я, умовляючи себе не зупинятися.
Я пройшла ще трохихвилі вже сягали мого живота. Вони обіймали мене, ніби радіючи, що я нарешті йду їм назустріч. Чи думала я в ту мить, що вбиваю себе? Ні, я просто прагнула розради. Важка темна товща вабила мене, залишалося зробити лише один крок, щоб я змогла передати увесь свій біль морю. Що ж, хай хвилі зімкнуться наді мною! Нехай череваті, незграбні білі хмари сховаються, щезнуть з моїх очей, поглинуті шаром води. Нехай я більше не побачу цього гарячого, але марного для мене сонця. Я заплющила очі й рушила до середини затоки, рятуючись у такий спосіб від самої себе
Біла кімната. Схоже, я померла. Готують до похоронної відправи. Звідкись здалека, мов крізь пухову перину, долинав ледь чутний шум, який означав, що тут крім мене є ще хтось. Я не могла розібрати слів, тільки якесь булькотіння. Напевно, моя душа ще не покинула тіло остаточно, але вже готувалася злетіти кудись угору. Я все ж сподівалася, що вгору. Як добре і легко! Тіло невагоме. Щастя небуття Хоча ні, стривайте. Стукіт. Це забивають віко труни? Обстукують груддя землі з лопат? Стукіт, і ще стукіт. Чому я його чую?
Мені подумалося, що відчиняють ворота раю, готуючись впустити мене туди за всі мої земні страждання. Такі думки мали б заспокоювати, але, навпаки, я чомусь відчула занепокоєння. Адже потопельників не відспівують! Самовбивць чекає геєна! А це означало, що я нікуди не втекла від своїх мук.
Стукіт, стукіт. Господи! Я зрозуміла, звідки він. Тільки не так, Господи, тільки не так! У моєму боці наростав жахливо знайомий барабанний бій болю. Я жива. Усе ще жива для нових тортур. Чому, Господи, чому?
І тоді я нарешті зрозуміла, що все марновід самого початку і до кінця. Варто було мені лише спробувати заглушити свої болісні відчуття, як я потонула в глибині розчарування. Кожна моя спроба стати такою, як усі, була наперед приречена на невдачу. Залишалося лише однепочати боротися з усіма, позаяк доброчесність не привела мене до райських садів. Несподівано, лежачи в напівзабутті, я враз ясно зрозуміла, що мститимуся кожному, хто трапиться на моєму шляху. Усі винормальні людивинні в моїх муках, бо я не змогла стати такою, як ви. Уся вагота тяжіла на мені, хоча я досі не розумію чому. Відтоді я дала собі слово боротися зі старим і малим, відчуваючи свою остаточну приреченість.
Такі думки снувалися тоді в моїй в голові. У вухах наростав набридливий протяжний гул. Сил бракувало навіть на те, щоб розплющити очі. Я лежала на ліжку у своїй кімнаті і не бачила, як Дарка внесла три свічки, побоюючись увімкнути електрику, а кімнату треба було чимось освітити. Неподалік стояв мій татко, тихенько перемовляючись із ненависним Андрієм Дмитровичем Половком. Ніхто не розумів, що зі мною сталося. Та чи це й справді я лежала на ліжку, чи вже хтось геть інший? У ніс ударив різкий запах травяної настоянки, що нею мені натирали ноги. Він дурманив мені голову. Я вдихала пахощі материнки й кореню алтея, відчуваючи, як повільно сповзаю в морок. Світ мені в очах поступово мерк, і скоро я знову знепритомніла.
Розділ 3. Світло самотності
Минув місяць. Застуда уклала мене в ліжко на довгі три тижні, а потім татко ще сім днів забороняв мені виходити надвір. А там уже пишно буяла весна. Я жадібно вдихала пянкі її аромати, що заледве просотувалися у вузьку кватирку, наповнюючи мою кімнату. Радісно припавши до вікна, я спостерігала, як вітер ніжно пестить віття весняних дерев, усіяне рожевими, білими, бузковими бутонами цвіту. Пишні, завбільшки як моя долоня, квіти немов загравали з хазяйновитими бджілками, які так монотонно і заспокійливо дзижчали над ними. Весело щебетало розмаїте птаство, а небесна блакить набирала порцелянової прозорості. Веснаце не народження нового життя, а повернення втрачених за довгу зиму прав. Мені часто хотілося плакати, коли в серці починала жевріти надія на краще,якщо в природі усе змінюється, то, можливо, й болі мене облишать? Напевно, хтось скаже, що це наївно, але хіба надія не є наївністю у своєму абсолюті? Щодня я прокидалася з думкою, що переродження близьке.
Дарка навідувалася до мене кілька разів на день і приносила, мов сорока на хвості, останні міські новини. Казала, що місто дедалі більше запруджують чехи. Уперше вони зявилися тут у березні, а нині їх уже понад тисячу. «А все через повстання чехословацького корпусу»,надаючи своєму обличчю розумного вигляду, говорила мені Дарка. Я тихенько посміхалася, слухаючи міркування служниці про політичні перипетії нашого непевного часу. «Ось ходють вони такі похнюплені, як неприкаяні. Всі як один в одностроях, а в очах така печаль! Ніби образив їх хтось, їй-богу»,примовляла Дарка. «От же серце жіноче: хоча й страшиться чужоземця, а все одно сповнене жалю, бо зіткане зі співчуття»,думала я, слухаючи Дарчині теревені. Як стало відомо, більшовики були страшенно невдоволені прибуттям чехів. Совєти спробували їх витіснити, та де там! На Владивосток насувалися зміни, утім, досі ніхто не розумів, які саме.
Іноді до нас навідувався Половко. Я чула їхні з татком голоси, коли вони перемовлялися у вітальні. Дивно, але батько чомусь не витурював Андрія Дмитровича, не лаяв його на всі заставки, а тільки гримів своїм розкотистим басом про те, що життя стає дедалі більш непередбачуваним. Напевно, те, що здавалося ознакою часу, стало і нашим прокляттям: кожний наступний день міг принести нам те, чого ми чекали найменше. Не знаю, чому раптом татко став прихильніший до більшовицького слідчого, але здогадуюся, що саме він був тим рятівником, що завадив мені тоді зустрітися з неминучою, здавалося б, смертю.
Одного разу Андрій Дмитрович з татком зайшли до мене в кімнатупривітатися, та я, вдаючи сплячу, прилягла на ліжко з розгорнутою книжкою. Цей маневр удався: татко з гостем тихенько пошепталися і вийшли геть, не турбуючи мій сон. Я ж залишилася на самоті зі своїми думками і ще довго лежала з заплющеними очима, дослухаючись до власного дихання, позаяк ритмічність і є основним механізмом життя. Адже хіба наше існуванняце не постійно повторювана буденність? А зачаття людинихіба не повторюваність рухів? І що тоді буття, як не сценка, що розігрується щодня майже без змін?
Дні тяглися повільно. Татко заходив, намагався заводити зі мною мову, але мені зовсім не хотілося відкривати йому свою душу.
Що ти, дочко, усе німуєш?казав мені батько.
А відколи здержливість стала гріхом?питала я.
Та ти ж он яка похмура весь час, а жити ж якось треба,лагіднішав татко.
Якщо робити все, що треба, голова може луснути,намагалася я шпигнути батька.
Відтоді, як я вижила, мені хотілося будь-яку істоту, що траплялася мені в житті, лише жалити словами, уражати в саме серце уїдливими фразами, хльостати ляпасами образ.
Ти б полежала, відпочила.Батько намагався виявляти турботу, що було йому так невластиво.