Як спала?співчутливо-байдужно спитав батько.
Нормально,сказала я.
Це не було правдою чи брехнею у чистому вигляді, позаяк поганий сон давно став моєю гнітючою буденністю.
Можливо, цей неспокійний потік сновидінь, що занурює в безодню нескінченних нічних годин, і є людською буденністю для всіх? Можливо, усі навколо лише вдають, що в них усе інакше? А тривожні сновидіння насправді норма: адже саме в них людина відкрита і показує себе такою, яка вона є, без прикрасгола і незахищена. Брехняце обладунки, які я надівала на себе, мов той лицар з моєї безглуздої, досі не дочитаної книжки. Так, і ще раз такуві сні ми справжні. Але чому ж? Мені здавалося, що призначення людинишукати не відповіді, а запитання.
Сьогодні поїду до Українки. У селі новий староста, треба побалакати про справи,раптом сказав Віктор Сергійович.
Що ж, їдь, коли хочеш,я звикла, що він іноді міг бовкнути щось зовсім несподіване.
Допіру ось Антон Іванович Ну, памятаєш, сухоребрий, що в нього вуса, мов той коровячий хвіст, розрізаний навпіл і приліплений до впалих щік. Його батько ще володіє трьома десятинами землі під Владивостоком Ото ж він і каже: а чом це вельмишановна Тетяна не запрошує його на вечерю? Агов, Тетяно, чого ти не бажаєш уважити гостя?спитав татко.
Почувши своє імя, я здригнулася. Як давно він не називав мене так? Рік чи два? Я вже й не памятаю. У нашому безіменному спілкуванні я завжди була «дочкою», а він «татком». Я встигла звикнутися з тим, що на моє імя ніби накладено якесь табу, уголос його вимовляти не варто, тож почала вже зачисляти себе до безіменних. Адже це таке щастябути ніким і нічим. Хіба так не краще: страждати, померти і не лишити по собі навіть сліду в памяті людській?
До їдальні увійшла Дарка, несучи поперед себе банячок з якимось киплячим варивом, що парувало, як паровоз, коли за ним клубочаться кільця диму. Ледь ізсунувши накривку, вона показала вмістнаваристий суп, в якому плавала, ніби пишаючись, нарізана великими шматками картопля, виднілися напівутоплені кільця цибулі й апетитно лисніли чималі заячі ніжки. Запахло мясним наваром. Ледь чутний струмінь чорного пахучого перцю виривався з банячка, а запарений лавровий лист додавав до букета ароматів таємничі східні відтінки. Кімната одразу наповнилася мішаниною запахів, що викликала легке запаморочення. Поки служниця насипала в тарілки суп, вивуджуючи з банячка ласі шматочки мяса купленого вчора на ринку зайця і розпліскуючи на обрус ледь помітні жирні краплини, усі примовкли. Татко суворо глянув на дівчину, проте стримався від зауважень: страва мала такий апетитний вигляд, що він одразу наліг на їжу.
А я все ще не могла оговтатися після того, як почула своє імя, з яким були повязані спогади, мов пропущені крізь мутну шибу. Ось я вкладаюся спати, і наді мною схиляється матуся, яка пахне ромашкою, попри зимну погоду надворі; вона хоче поцілувати мене в чоло, сказати своїй любій дитині кілька слів, але промовляє лише: «Тетянко». А ось мій батечко, ще просвітлений і радісний, підкидає мене на дужих своїх руках, а я підлітаю вгору, немов на невидимих крилах, що звідкись узялися в мене, і я пурхаю все вище. «Тетянко!» Татків голос, чистий і глибокий, мов гуркітливий весняний грім, розкочується по лужку. Чи темна кімната, буцім зіткана з чорних ниток Слабке полумя свічки намагається розітнути чорну шаль, що огортає приміщення. Утім, недогарок здатний розтопити лише чорну смолу поряд з ліжкомвихопити смертельно бліде обличчя матусі, що лежить, прикута хворобою, уже котрий день. «Танюшо, Танюшо» Її вуста, попечені смагою, насилу розтулялися, ніби зворушувані іржавим механізмом, аби видобути зсередини змученого тіла усього лише один звукімя єдиної донечки. Боже, як страшно мені тоді було входити до неї в кімнату, де липка імла лякала мене і не можна було відчиняти вікна, бо матуся в ті дні вже не зносила сонячного світла. Тому я скрадалася до її смертельної постелі, повільно ступаючи по холодній деревяній підлозі, міцно стиснувши кулаки, аж кінчики нігтів упивалися в шкіру. Мені було так лячно! Ніби це я сама, а не матінка прощалася з життям. І тоді я обережно ступала на крок ближче до ліжка, вважаючи, що хвора спить. Мені просто хотілося доторкнутися до маминої долоні, струмуюче тепло у судинах якої усе ще зберігало їй життя. Але коли я підступила до ліжка, мама, не розплющуючи очей, тихенько промовила моє імя. «Танюшо, Тетянко» Я злякано кинулася геть, причинивши за собою двері, вибігла з кімнати на подвіря і помчала в сад, щоб прохолода пізньої осені охолодила моє охоплене нестерпним жаром тіло. Перші неглибокі замети дбайливо огорнули нещасну дитину, ніби, чекаючи на мене, навмисно накопичували в собі холод для такого випадку. Я ступала по маленьких снігових хвилях, що набігали від краю саду до нашого дому. Пройшлася трохи і завмерла, поки крижаний холод не поповз моїми ногами, мов змій, охолоджуючи шкіру своїм студеним дотиком. Нарешті прохолода обвила й мою розпашілу голову, враз ніби скувавши в ній холодом настрашені думки. Я повернулася в дім.
А за годину матінка померла. Скільки разів я картала себе за те, що втекла тоді, не попрощавшись із нею! Скільки разів, вишиваючи, колола себе голкою, аби покарати своє паскудне тіло, сповнене огидного страху! Ніхто не знає, ніхто не рахував місяці моїх мук. Наймення моєСтраждання.
Дарка незграбно грюкнула ополоником по моїй тарілці, і різкий високий звук повернув мене з імлистого тунелю спогадів на світ Божий. Я здригнулася, оговтуючись, чим неабияк налякала дівчину, яка подумала, що знову провинилася. Змушена була силувано їй усміхнутися, подати знак, що все гаразд.
Славний суп. Наваристий.Татко похвалив Дарчине кухарство, остаточно заспокоївши її тривогу.
Я чула, ніби українці скликають збори, хочуть провести вибори до місцевої ради.Я спробувала звести мову на іншу тему.
Дідько його знає. Твій дід Ярема, бувало, казав мені, що найпершеце праця, а все іншето пустопорожнє, марнота. Хто його знає, що вийде з цієї затії,пробурчав татко, досьорбуючи з тарілки залишки смачнючого Дарчиного супу.
А ти хотів би повернутися в Україну?спитала я батька єдино для того, аби відволіктися від думок про своє імя.
Хотів би. Не хотів. Звідки мені знати? Ось ми живемо тут, та й годі. Бодай би лиха якого не сталося,пробурчав татко.
Тату, час нині такий, що від біди не втечеш,сказала я.
Твоя правда. Та що ж ти тягнеш сірка за хвіст? Неси вже кашу чи що там у тебе!раптом гарикнув батько на Дарку у своїй звичній манері.
Мені хотілося якось звернути його увагу на інше, але нічого путнього на думку не спадало. Усе, що відбувалося в політиці, було від мене так само далеко, як і від мого батька. Ми обоє були заклопотані однимвласним виживанням. І він, і я старалися, як могли, аби призвичаїтися до свого теперішнього буття,мій батько чимдалі ставав жорстокішим, колючішим і злішим. І в цьому вбачав свій порятунок.
А я? Мені ж випала дивна доля терпіти в лоні своєму такий сильний біль, що хотілося з усього духу побігти до моря, шубовснути сторч головою у вязку водяну пучину, аби сіллю зчистити усяку домішку зі зболеного мозку. Але я любила життя! О, як же я любила життя в усьому його розмаїтті! І часом не могла зрозуміти, чого в мені більшецих тягучих болючих імпульсів чи все-таки жаги до життя. Я була ніби поміж двох світів, сповнених прямо протилежної енергії. Либонь, зазвичай людині невідомі такі муки, вона живе собі, позбавлена необхідності обирати той чи той бік, мене ж шматувала внутрішня суперечністьпостійна боротьба між свідомістю і тілом, змученим фізичними стражданнями.
Я підвелася з-за столувже хотіла була рушити до своєї кімнатидочитувати той нудний роман, коли в дверях зявився наш конюх Ванько. Він нерішуче ступив на поріг, не наважуючись зайти. Так і стояв мовчки, аж поки на нього наштовхнулася Дарка, яка забігла до їдальні забрати порожній посуд.
Чого це ти?підвищила Дарка на конюха голос, хоча зазвичай собі такого не дозволяла.
Прийшли тут. Просють,видихнув Ванько.
Було видно, що він почувається ні в сих ні в тих у новій для себе ролі камердинера. Але відколи до міста увійшли більшовики, довелося звільнити дворецьких, аби не привертати до себе увагу. Кілька разів у дім були вломилися провісники нового життячервоноармійці, від яких смерділо потом і самогонним перегаром, хотіли щось експропріювати, але татко у своєму звичному дусі покрив їх такими стоверхими матюками, що ті остовпіли і довго потім не наважувалися на нові спроби. Отоді батько і звелів відпустити дворецьких, щоб не муляли очі новій владі.