Просють,знову ледь чутно вимовив Ванько.
Що просють?нарешті татко звернув увагу на парубка, підвівся й підійшов до нього.
Зайти просють,пробелькотів Ванько, знаючи, що під гнів хазяїна краще не підпадати, аби не нагодував важкими лящами.
Кого там ще лихий приніс? Хай заходить!гаркнув татко, ледве стримавши лють.
Слухаю!по-солдатськи одгукнувся Ванько, мабуть, намагаючись надати собі більшої войовничості, проте в нього це вийшло дуже комічно.
Я й собі затрималася в їдальні. Не так часто до нас приходили гостінині кожен остерігався бовкнути зайвого стороннім. Я сперлася на високу спинку стільця, різьблення на якій імітувало переплетене віття дерев, і так стояла, очікуючи. Почувся глухий стукіт чобіттакий гучний, що моє серце раптом пришвидшено забилося, ніби намагалося своїми ударами перекрити цей жахливий гуркіт, що зародився десь у темних нетрях коридора і, наближаючись, наростав у лавину звуків, як той гірський обвал.
Розділ 2. Спасінняу злі
Я мало що памятаю про себе в дитинстві. Іноді мені здається, що не було жодних дитячих літ, а я просто спала весь той час глибоким непробудним сном. Я навіть вважала, що сновидінняце єдине, що може боротися зі спогадами і перемагати їх. Чому людина усвідомлює себе особистістю так рано, виявляючи це вже в перші роки життя, але майже нічого з того не памятає? Де я була такий тривалий час? Тільки якісь уривки дісталися мені з цілого полотна дитячого існуванняфрагменти, клаптики, часточки.
Можливо, дитинствоце і є просте накопичення несвідомого, що його наша доросла свідомість намагається розгадати, прочитавши той таємний шифр? Мабуть, правильніше буде сказати, що людинаце насамперед машинка для зчитування потоку несвідомого нашого мозку? Так ми розгадуємо себе. Найбільша таємниця світобудовице те, ким же ми є насправді. Як бачите, модні ідеї, про які я читала побіжно в газетах, також примушували мене замислитися над тим, як же я влаштована. Подібні думки бентежили мене, позаяк цілісінькими днями я була полишена на саму себе і, залишаючись наодинці, постійно замислювалась над цим.
Якось узимку я, сидячи край вікна, поглядала в шибу, як мяко спадає з небес на землю лапатий сніг, і чомусь мені знову спало на думку, що і в холоді теж є особлива потреба, бо він зціплює не лише простір, а й час. І що добре жити в тих краях, де панує вічна мерзлота, адже мороз відбирає у тебе минуле, особливо коли в ньому багато порожнеч. Такі думки часто припливали мені до голови тому, що я відчайдушно шукала, в який із періодів життя припустилася фатальної помилки, через яку тепер мушу нести на плечах цей хрест нестерпної муки. Я встала і пройшлася кімнатою, в якій пахло свіжими сосновими дровами, що були акуратно складені під грубкою, наготовані для розпалу. Я вдихнула цей хвойний запах, що наповнив увесь дім, ніби хтось розбив велику пляшку з пахучим фіміамом. Мені забаглося нараз опинитися в лісовій гущавині, щоб і самій просочитися цим сосновим єлеєм, що в ньому я відчула для себе щось заспокійливе. Того дня я вдяглася, вийшла на поріг будинку, зачинили за собою двері й ступила просто у вязку масу кучугури, акуратно наметеної поривами заметілі; сніг сягав моїх колін. На моє щастя, у ту мить поруч не було нікого, і я пішла до саду, повільно занурюючи ноги в морозний пух. Скільки мені тоді було роківчотирнадцять, пятнадцять? Память, як скнара-купець, торгується за кожну крихітку спогадів. Я йшла вперед під гіллям старих, напівусохлих слив, висаджених точнісінько так, як памятав мій татко,у них, на полтавській садибі в Україні, був такий само садок. Колючі гілки, черкаючи по моєму волоссю, простягали до мене свої кострубаті руки, позаяк усе існування дереваце вічне очікування. Іти було важко, моя хода сповільнилася. Насувалася снігова буря. Щільна завіса морозної вологи, опускаючись від самого неба, нагло затуляла від мене весь світ. Мені стало страшно, як буває лячно дівчині, коли вона опиняється перед незрозумілою небезпекою. Вітер задував у вуха сумовиту пісню холоду і самоти. Очі засліплювало липким грудкуватим снігом, що, здається, навмисне заповзявся поціляти просто мені в лице. Я захотіла повернутися, але, озирнувшись, не побачила довкола нічого, крім білої порожнечі.
Рятуйте! Рятуйте!прохрипіла я, у відчаї пориваючись навсібіч.
Здалося, що мене зараз остаточно поглине це крижане пекло, та я нічого не могла вдіяти. Ніхто не міг прийти мені на поміч. Ніхто.
Замерзаю! Замерзаю!Я набрала повні легені повітря, аби мій голос зміг здолати сипіння застудженого зимового вітру.
Гину! Гину!
Кому я гукала, якщо навкруги нікого не було?
Знесилівши, я впала на мяку снігову перину, яка зараз же поглинула мене. Біла пудра сипалася на лице, руки, груди, ноги. Я заціпеніла, не маючи змоги зрушити з місця, ніби скута раптовим паралічем. Розпластавшись горілиць на зимній землі, я дивилася в порожнє небо, звідки падали на мене неймовірно красиві, але смертоносні сніжинки. Ніщо не могло мене врятувати, адже рідні не знали, куди я пішла. Тоді я заплющила очі, готуючись до неминучої смерті. Що я, малолітнє дівчисько, могла тоді знати про смерть? Тільки те, що вона неминуча.
Того дня я вперше зіткнулася з неусвідомлюваним плином буття. Скільки я так пролежала? Хвилину? Годину? Не знаю. Мене випадково знайшов батько, коли вибіг у сад, виявивши, що мене немає вдома. Після того я пів року нездужала. Мене лихоманило, але я назавжди запамятала ту свою першу зустріч зі смертюочевидно, я їй сподобалася, бо відтоді ми неочікувано здибувалися з нею частіше, ніж того хотілося б.
Тим часом гуркотливі кроки в домі схвилювали мене, але мені залишалося тільки дивитися і чекати, хто ж зявиться з коридору, сповненого ранковим сутінком. Ось чиясь постать проступила з тонкої пелени між пітьмою і світлом, і на порозі кімнати постав молодий парубок. Одягнений він був звичайно, хіба що шкіряний кашкет, що його він тримав у руці, видавав у ньому представника нової влади. Ці більшовики просто-таки кохалися в шкіряному крамі, їх неможливо було уявити без різних шкірянок, які вони тепер завжди вдягали. Всі ці куртки, дурнуваті плащіусе на них рипіло при ходьбі. Мабуть, носіння шкіряних речей було сповнене якогось особливого сенсу, що давав змогу відчути себе в чужій шкурі, не втрачаючи при цьому своєї. Може, комусь моя думка видається дивною, але я не знайшла цьому іншого пояснення. Незнайомець увійшовзапахло різким мускусом, змішаним з ледве чутним пахом чоловічого поту. Ця суміш не була відразливою, навпаки, вона виявилася напрочуд привабливою й примушувала вдихати частіше, аби вирізнити серед запахів їжі на нашому столі стійкий чоловічий дух непроханого гостя.
Андрій Дмитрович Половко, старший міліціонер, уповноважений комітетом робітників і селян з розслідування кримінальних правопорушень,відрапортував парубок.
Нарешті я згадала його. Авжеж, це він рівно рік тому став слідчим місцевої жандармерії. І дівиці на балу, зауваживши його високу струнку постать, помахували віялами зі старого струсевого піря, розчаровано зітхаючи через те, що він повінчався з однією молоденькою дурненькою фрейліною з Петербурга. Усім своїм виглядом він показував, що неприступний, а в наших краях гідної пари годі знайти навіть зі свічкою в руках, позаяк у таку глушину, на Далекий Схід, забивалися тільки невдахи та ще втікачі від столичної метушні, в якій вони не знаходили спокою. І тепер, погляньте-но,уповноважений! Швидко, одначе, люди перелицьовуються.
Чого вам треба, вельмишановний добродію?Мої роздуми знову перервав безстрасний голос мого татка, який чомусь у звертанні до уповноваженого згадав панські манери.
Власне, я тут через надзвичайну подію, що сталася недавно. Можливо, ви чулиневідомі бунтарі вбили червоного комісара Андрєєва,промовив Половко.
Так-с, кажіть далі,в тій самій манері нетерпляче мовив татко, який страшенно не любив, коли заважали його трапезі.
Мені треба опитати вас на предмет підозрілих дій, свідком яких ви могли бути,сказав Андрій Дмитрович.
Можу сказати вам, шановний, що в моїй окрузі найпідозріліші типице шкіряні кашкети,промовив татко.
Я тихенько гмикнула, бо його думки виявилися співзвучними моїм, що бодай якось виявляло нашу спорідненість. Варто, мабуть, пояснити, яку вдачу мав мій татко. Він народився в заможній сільській родині десь на Полтавщині. Я насилу уявляла собі, де це, поки якось на очі мені не потрапила потерта мапа місцевості з ледь помітним рельєфом, і батько тицьнув товстим пальцем майже посередині Українимовляв, звідси ми родом. Цятка, на яку він вказав, нічим не відрізнялася від безлічі інших на мапі. Мені хотілося вірити, що там ростуть чудові яблуневі сади, повні стиглих плодів, під вагою яких згинаються до землі обважнілі віти; високі, крислаті дерева розстеляють своє листя, мов широкі сукні, а на безкраїх зелених луках пасуться череди вгодованих корів з вименем, повним жирного смачного молока. «Чарівна країна, люба Україна»,часто приказував батько, особливо коли бував напідпитку.