То я вже піду спати?Дарчин голос вирвав мене з полону спогадів.
Так, звісно, йди, якщо хочеш, ти вільна. Завтра хочу скупатися, заготуй дров,я намагалася говорити про щось стороннє, аби приглушити всезростаючий страх цілонічної муки.
Як скажете,покірно кивнула Дарка і чомусь присіла, як фрейліна.
Її довга барвиста спідниця розпласталася на долівці, розтеклася квітчастою калюжею, через що цей рух служниці здався досить кумедним.
Гей, а ти добре маєшся?раптом бовкнула я і подумки всміхнулася своїм словам.
Якнайліпше, і вам того бажаю,зараз же у тон мені відказала Дарка.
Я не втрималася і порснула сміхом, що здивувало служницю. Дарка була вродлива, як тільки можуть бути вродливими сільські українські дівчатаніби намальовані вуглиною чорні брови, виразні очі з приємною блакиттю полтавського озера на світлому личку. Ну, і звісно ж, чорна, мов пофарбована, туга розкішна коса, так ретельно зачесана щоранку, що вона нагадувала кований ланцюг на риболовецькій шхуні. Ох, і підчепить колись ця коса-ланцюг рибку велику, родовиту Я поглянула на серйозне і картинно-красиве Дарчине лице й подумала, що ця дівка матиме гарного чоловіка. Але про свої роздуми промовчала. Лише попросила служницю принести води й відрядила її геть.
Коли Дарка пішла, я дочитала розділ, поклала книжку на комод біля фотелю. Полумя свічки грайливо колихалося, нервово тремтіло від кожного мого рухулегкий потік повітря торкався ніжної вогнистої голівки, ніби тягся поцілувати її, але та відчайдушно ухилялася. Ще кілька хвилин я споглядала на жовто-синє сяйво, схоже на чиєсь довгобразе лице. Мені здавалося, що хтось німо дивиться на мене, готовий вислухати мою сповідь. Як вононосити в своєму лоні замість майбутньої дитини ніби живий хворобливий згусток, що дарує тобі не радість і втіху, а самі лише тортури? Чи здатний здоровий зрозуміти, як можна зріднитися з хворобою так, що здається, ніби ви завжди були одним цілим? Якщо ця мука тілесна, що оселилася в тобі, здається правдивішою за інших людей? Що може знати про життя той, хто не відчував подібного страждання?
Утім, я негайно пересилила свій розпач. Мені набридло жаліти себе, адже в жалості ще ніколи не було порятунку. За звичкою задувши свічку, я уляглася в ліжко, заплющила очі. Переді мною спливали картини сьогоднішнього дня. Я прошкувала вулицею, коли на мене налетів двірник, що гнався за хлопчаком-злодюжкою. З сусідньої вулиці враз потягло пахом свіжоспеченої здоби і цинамону, змішаним з густою настоянкою молодих, напівнабряклих пупянків трояндових кущів. Я схопилася за цю нитку аромату, щоб утримати його якомога довше в ніздрях, адже такі запахи осявали мою душу. Промайнула карета. Двірник зашурхотів мітлою по бруківці, намагаючись згорнути старе, торішнє листя, що ламалося під його дряпаком і чомусь пахло березовим зрубом. Мимо пройшла дамочка, соромливо ховаючи лице у комірець куценької накидки, та шлейф амбре фіалкової води з жасмином незримо потягся вслід за нею.
Містяни не говіркі з будь-ким на вулиці. Цього неспокійного 1918 року всі намагаються якнайшвидше прошмигнути у свій дім, щільно зачинити віконниці, аби тільки тоненький сонячний промінець прорізав кімнату від підлоги до стелі, а відтак, зачахнувши, рідшав, мов лісовий струмочок, розчиняючись у наростаючому сутінку помешкання. Причина всього лихатриклята революція, говорив був мій татко, натоптуючи собі люльку добрячим тютюном. В Україні колотилосяказали, ніби німці увійшли до країни, аби звільнити її від більшовиків. Але й ціна тому виявилася неабиякоювеличезний оброк, який селяни мусили сплатити всілякою провізією. Подейкували, що гетьманом хоче стати Скоропадський, про якого мало хто чував у наших краях. Та це незнання не заважало багатьом українцям думати, що їхня далека перша батьківщина і є тим обітованим краєм, у який необхідно повернутися або хоча б звязати себе міцними нитками з ним, ставши його колонією. Далекосхідні українці, до яких вісті доходили значно пізніше, ще не розуміли, що саме для них буде кращепідкоритися петербурзьким більшовикам чи попроситися під опіку Києва.
Про це на вулиці тільки й балачок в усіхвід вусатого колишнього городового, який з приходом більшовицької влади зараз же подався в розпорядники комуни, створеної неподалік у морському порту, до швачки, що точила ляси зі своєю товаркою на ґанку маленької церкви. Ніхто не знав, що буде завтра, яким боком вилізуть для них ці події. Але ж відомо, що саме незнання часто примушує людину рухатися вперед, бо воно, а не знання є початком прогресу. Позаяк перше спонукує до дій, а другедо спокою.
Нещодавно і я говорила з Сашенькою Іваненко, донькою місцевого судновласника, про те, що, не знаючи наперед своєї долі, людина сама підштовхує себе до вчинків, не властивих їй раніше. Тобто саме нерозуміння є світлом і рушієм для людства. У відповідь на мої слова Сашенька лише мило кліпала оченятами, теребила в руках мережчату хустинку й здивовано поглядала на мене. Воначарівне створіннянавряд чи замислювалася про такі речі, та чи можу я засуджувати її? У приємних рисах її обличчя майже не помітне було занепокоєння, зароджене в глибинах розуму, бо нерідко гарна зовнішність ніби дає якусь перевагу перед лихом. Не можна сказати, що я була бридка на вроду і ніхто не хотів свататися. Таке траплялося, і два чи три кавалери навіть переступали поріг мого дому, цілували руки й покірно схилялися переді мною, мов явір од вітру. Але година-дві, проведені у товаристві мого неврівноваженого шаленця-батька, назавжди відтручували їх від нашої домівки. Тож я доволі довго залишалася без пари.
Картини дня миготливою каруселлю пролітали мені перед очима, я довго крутилася в ліжку, як завжди, не маючи змоги заснути. Серце одно тьохкало від хвилювання, в голові снувалися різні думки й відлітали геть, безупинно збиваючи куряву спогадів. Мені хотілося встати, пройтися, щоб розвіяти свою тривогу, але ж татко Він страшенно не любив, коли хтось ходив ночами, сварився, раптово почувши різкий скрип мостин чи, не приведи Боже, приглушені голоси. Коли він спав, усе в домі завмирало, здавалося, навіть час притишував свій біг, ніби й він побоювався важкої батькової вдачі. Я засинала довго й болісно, утім, як завжди.
Ранок розпочався з батькового бурчання на Дарку. Він костив її з насолодою, більше, ніж зазвичай. Його хрипкий, як труба, голос лунав на весь дім, уриваючи сон домочадців; і це означало, що він нікому не подарує жодного промаху. Відколи померла матінка (а сталося це десять років тому), в мого татка ніби біс уселився. Щодня він ходив сердитий і набурмосений, грюкав кулаком по столу, відтак заспокоювався, лише перехиливши залпом фужер горілки. Загрозливе ремствування господаря дому нагадувало протяжний і хрипкий вовчий рик; здавалося, темними ночами він перекидався вовкулакою, й цій хижій істоті було затісно у цілому світі. Він страшенно сумував, однак старанно приховував свій біль, як і я.
Я підвелася з ліжка, знайшла на тумбочці окуляри (я носила їх рідко, переважно вдома), вдяглася, нашвидкуруч зачесалася і увійшла до їдальні. Татко мене вже чекав, нервово постукуючи виделкою по тарілці, але не поспішав наказувати Дарці нести першу страву. Він свято шанував стару традиціютрапезувати усією родиною. Раніше до нас завжди приходила тітонька Марія, мамина двоюрідна сестра, а після її смерті з товариства за столом лишилися тільки ми вдвох із батьком.
Ти знову допізна сиділа?замість «доброго ранку» проскрипів він.
Ні, тату, зразу після тебе пішла спати,звично збрехала я, щоб не потрапити батькові під гарячу руку.
Знаю я тебе. Ич, хвоста розпустила, як та пава. Сідай уже,нетерпляче проторохтів він.
Я присіла на стілець, анітрохи не збентежена його грубістю. Іноді мені здавалося, що він цю свою уперту напористість навмисно придумав, аби упокорювати в такий спосіб мою гордість. Та часто я відкидала цю думку, бо чудово розуміла, що він і любить, і водночас не любить мене. Ці два почуття якимось чином уживалися в ньому. З якоїсь лише йому відомої причини він винуватив мене у смерті матері, бо вона захворіла одразу після пологів, а ускладнення настало, коли мені виповнилося чотирнадцять. А проте він же й цінував мене, як цінують лише близьку і дорогу людину. Цей дивовижний парадокс був схожий на дитячу лічилочку, у якій хоч що називай, усе буде правильно. Хоча, можливо, причина такого нелагідного ставлення до мене таїлася в іншому запорошеному кутку його свідомості, куди не потрапляло денне світло; там тонка павутина туго обплела таємну скриньку, в якій зберігався сувій з одним-єдиним написаним на ньому словом. Це й була справжня правда, чому татко такий злий. Але ні мені, ні тим паче Дарці чи небіжчиці тітоньці Марії не судилося відкрити батьків секрет. Тому всі терпляче ставилися до його дивацтв.