Розділ 5. Подорож туди й назад
З Владивостока ми майже не виїжджали. Хіба що іноді я, ще маленькою, супроводжувала татка в його поїздках у село, де мешкали наші родичі. Зазвичай раннього літа ми на світанку виїжджали зі ще сонного міста: з порту долинали далекі приглушені звуки, а поодинокі містяни вигулькували з туману, ніби просочуючись крізь блакитнувато-білий серпанок, що ним шарпав свіжий морський вітерець. Чайки пробивали туманну завісу, прострілювали її, мов кулі, вилітаючи з уранішньої мряки. Тільки собачий гавкіт, що розлягався над містом, нагадував, що воно лише приспане туманом, але все ще живе.
Ми сідали в коляску, візник розкручував батога, хльостав коней, і екіпаж жваво викочувався на околицю міста, аби потім виїхати на путівець. Там нас зустрічало духовите поле з густим запаморочливим пахом квітучих трав. Півники, зозулині черевички, купчакиїхні аромати насичували повітря, спліталися в шовковисту запашну вуаль спекотного червневого дня. Гарні то були часи. Іноді мені здається, що все хороше відбувалося не зі мною, а я прочитала про це в якійсь книжці, що її назви й память не зберегла.
Їхали ми довго. Іноді татко велів зупинятися на привал, щоб розімяти ноги. Тоді я вискакувала з коляски і радо пробігала крізь густий зелений моріг, пірнаючи в нього мало не з головою. Потім я падала горілиць на цю мяку ніжну перину, розпростерши руки, й дивилася в глибоке небо, яке накривало мене своєю блакиттю. Очам відкривалася чиста свіжість небозводу, здавалося, вгорі наді мною блищить гладінню блакитне озеро. У такі моменти життя сприймається як диво й дає тільки насолоду, що розбурхує чуттєву матерію душі. Я почувалася щасливою, хоча в дитячі роки людина ще не знає, що таке щастя.
У селі нас зустрічала батькова тітка баба Настася. Тяжкі роки згорбили цю невисоку, колись зграбну жінку. На голові в неї завжди був синенької барви очіпок або хустка, туго завязана під бороду. Пожовкле лице видавало вік, а кругленькі брунатні пігментні плямки на ньому робили бабу схожою на якусь казкову істоту. Важкі, добре помітні мішки під очима свідчили про те, що на долю жінки випало чимало прикрощів і лиха, та все ж вона вижила наперекір власній долі. Утім, хіба нині кого здивуєш лихом? Її дебелі руки, жилаві й сильні, розповідали іншу історіюпро те, що вона звикла до будь-якої роботи. Баба Настася вдовувала, відколи поховала свого чоловіка, а сталося це раніше, ніж я з нею зазнайомилася.
Ми частенько навідувалися до баби на свята, й вона неодмінно вбиралася в український одяг, з керсеткою, святковою полтавською вишитою сорочкою, намистом з коралів у три разки і незмінним дукачем. Якби ми жили в Україні, навряд чи хтось би зважав на такі родинні звязки. Проте тут, на Далекому Сході, навіть найтонші нитки єднали нас поміж собою й багато важили для наших земляків. Тому такі поїздки мали діловий і водночас якийсь духовний сенс.
Село Покровка лежало неподалік Усурійська, але місто ми завжди обїжджали ґрунтівкою, оглядаючи хіба що околиці. На шляху нам часто траплялися невеликі поселення з рівненькими хаткамиіноді мазанками, інодібрусованими, в житомирському стилі. Але що ближче ми підїжджали до бабиного села, то більше місцевість нагадувала Полтавщину. Покровка стрічала нас вуличками з ошатних побілених вапном хат, укритих соломою. Така покрівля чудово служила господарям десятки років. Двори тут обносили тином з кривого вишневого гілля. На подвірях крім хати зводили ще й хлівець чи інші господарські споруди. Квіти в невеликому городику перед хатою тішили око яскравими барвами, під нашим далекосхідним сонцем виростали заввишки з аршин. Маленькі віконця пропускали мало світла, нагадуючи на стінах мазанки окуляри на сухому бабусиному обличчі. Сад з незмінними вишнями та яблунями обсипав своїми пелюстками навесні, ніби пізнім лапатим снігом. Мені щоразу здавалося, що я приїжджаю в казковий світ, такий милий і рідний. Потім, коли я подорослішала, часто думала, що Покровка уособлює всю далеку Україну.
Баба Настася завжди виходила на поріг, ледь зачувши, що ми підїжджаємо до двору. Вона витирала руки об фартух, бо завжди в цей час куховарила, готуючи частування для дорогих гостей. Потім ми за звичаєм чоломкалися й заходили до двору.
Що це ти, Вікторе Сергійовичу, зовсім забув свою стару тітку?беззубо всміхаючись, питалася баба Настася.
Тебе як забудеш, то ти вві сні примаришся,широко всміхався татко на ці її легенькі докори.
Я ж нічого поганого тобі не зроблю, трохи налякаю та й по тому,не відставала баба.
То ви всі жінки тільки так кажете.
Батько завжди намагався відбутися від неї жартами.
Багато ти знаєш про жінок, коли вони й самі про себе часом до пуття розказати не здатні,відказувала тітонька і смішно мружила очі, щоб показати, хто тут головний.
Гаразд, гаразд. Веди вже в дім, з тобою і влітку змерзнеш надворі,осудливо бурчав батько.
Бабуся брала мене за руку, й ми з нею входили в стареньку хату. Погляд від самого порога вабила велика піч, помальована півниками та барвінком. «Це дерево життя, онучко»,казала мені баба, ніжно торкаючись барвистої черені. Потім звертав на себе увагу мисник, на якому баба Настася завжди, як заведено в українських селах, виставляла найкращий посуд. Долівку в хаті було вистелено свіжою соломою, тож голову одразу туманив дух польових просторів. Якщо заплющити очі й стати посеред хати, то здаватиметься, що ти десь на заквітчаному дикими травами пагорбі. У світлиціпілок-лежанка для дорослих, традиційно застелена рядном і вишиваною постіллю, а біля неїприлаштована на гак вервечана дитяча колиска. У баби Настасі було двоє синів і одна дочка, але ніхто не дожив до цього часу. Один син помер від тифу, другийповернувся калікою з Першої світової й незабаром теж помер. Дочка ж подалася десь шукати щастя до Усурійська і невідомо де зникла назовсім. Чи жива вона? Хтозна. Коли не стало й дочки, баба Настася дістала з горища стару колиску, причепила на ще міцний гак, мабуть, її память змушувала повертати в поле зору предмети, повязані з найбільш важливим для неї. Чи є щось трагічніше в житті жінки, ніж втрачене материнство? Чи є більше горе, ніж біль від утрати рідних людей? Якщо родинаце єдиний організм, то втратити дітейніби відітнути кінцівку: ногу чи руку. Вічні каліки, сповнені гіркоти і фантомних болів,ось хто такі люди, яким судилося втратити свою дитину; і баба Настася була однією з них.