Ти будеш іще вродливішою.
Не буду, якщо стану схожою на тітку Вітторію.
Не станеш, ти зовсім інша.
Звідки ти знаєш? До кого мені звернутися, щоб дізнатися, чи стаю я схожою на неї, чи ні?
До мене, я завжди буду поруч.
Цього мало.
І що ти пропонуєш?
Я прошепотіла:
Мені треба побачити тітку.
Якусь мить вона помовчала, а тоді сказала:
Про це тобі треба поговорити з батьком.
9
Я не сприйняла її слів буквально. Я була певна, що вона сама перша заговорить з ним про це і вже наступного дня батько скаже мені тоном, який я найбільше любила: «Що ж, як накажете, принцесо. Якщо принцеса вирішила, що нам треба зустрітися з тіткою Вітторією, її бідолашний батько, хоч і з петлею на шиї, відвезе її до неї». Тоді подзвонить до сестри, щоб домовитись про зустріч, а може, попросить матір зробити це, бо ж він ніколи сам не займався справами, які його дратували, засмучували або наводили нудьгу. А тоді відвезе мене автомобілем до її будинку.
Але цього не сталося. Минали години, дні, батько показувався рідко, весь час був заклопотаний, розриваючись між ліцеєм, репетиторством і важливою монографією, яку він писав разом з Маріано. Він виходив з дому вранці й повертався ввечері, у ті дні весь час дощило, я боялася, що він застудиться, у нього підвищиться температура, і йому доведеться лежати в ліжку хтозна-скільки часу. «Невже, думала я, такий тендітний, такий делікатний чоловік ціле життя мусив боротися зі злобою тітки Вітторії?» Ще неймовірнішим мені здавалося те, що він вступив у сутичку і прогнав одруженого лиходія з трьома дітьми, який хотів зруйнувати життя його сестри. Я спитала в Анджели:
Якби Іда закохалася в одруженого лиходія з трьома дітьми, ти, як старша сестра, що б зробила?
Не вагаючись, Анджела відповіла:
Сказала б татові.
Та Іді відповідь ця не сподобалась, і вона сказала сестрі:
Ти викажчиця, а тато каже, що виказуватице найгірше, що може бути.
Приголомшена Анджела відповіла:
Я не викажчиця, я б зробила це задля твого добра.
Я обережно втрутилась, звертаючись до Іди:
То якщо Анджела закохається в одруженого лиходія з трьома дітьми, ти не скажеш про це батькові?
Іда, завзята читачка любовних романів, замислилась і сказала:
Скажу, лише якщо лиходій цей бридкий і злобний.
Ну ось, подумала я, бридкість і злоба важать найбільше. Одного пополудня, коли батько пішов на якесь зібрання, я знов стала обережно наступати на матір:
Ти казала, що ми підемо до тітки Вітторії.
Я сказала, що про це ти маєш поговорити з батьком.
Я думала, що поговориш ти.
Зараз він дуже заклопотаний.
То ходімо туди удвох.
Краще нехай він цим займеться. Зрештою, уже майже кінець навчального року, тобі треба вчитися.
Ви не хочете мене до неї завезти. Ви вже вирішили, що цього не зробите.
Тоді мати заговорила тоном, яким розмовляла ще кілька років тому, пропонуючи мені пограти в якусь гру самій і дати їй трохи спокою.
Зробімо так: ти знаєш, де вулиця Міралья?
Ні.
А вулиця Стадера?
Ні.
А церква Санта-Марія-дель-Пянто?
Ні.
А квартал Подджореале?
Ні.
А площа Націонале?
Ні.
А район Ареначча?
Ні.
А той район, який зветься Промисловою зоною?
Ні, мамо, не знаю.
Ну то мусиш дізнатися, це ж твоє місто. Зараз дам тобі довідник вулиць, і коли зробиш домашнє завдання, почнеш його вивчати. Якщо тобі так припекло, можеш якось і сама піти до тітки Вітторії.
Ця остання фраза збила мене з пантелику, а може, й образила. Батьки ніколи нікуди мене саму не посилали, навіть по хліб за двісті метрів від дому. А коли я мала зустрітися з Анджелою та Ідою, батько, а частіше мати, відвозили мене до дому Маріано та Костанци машиною, а потім заїжджали по мене. А тепер вони раптом готові були відпустити мене в якісь невідомі місця, куди вони й самі ходили неохоче? Ні-ні, їм просто набридло моє скигління, вони вважали неважливим те, що для мене було першочерговимодне слово, вони не сприймали мене серйозно. У той момент щось немов зламалось у мені може, саме ту мить варто вважати кінцем мого дитинства. Памятаю, що почувалася так, немов я коробка з гранулами, які непомітно випадають з мене крізь малюсіньку щілинку. Сумнівів не було: мати порадилася з батьком і, у згоді з ним, готувалася відлучити мене від них і їх від мене, пояснюючи, що я сама повинна розбиратися зі своєю нерозважністю і примхами. Якщо прислухатися до її млявого, хоч і лагідного тону, насправді вона сказала: «Ти стала занудою, ускладнюєш мені життя, не хочеш учитися, вчителі нарікають, а ти вчепилася в ту тітку Вітторію. Ну що тобі до неї, Джованно, як тобі пояснити, що батько сказав це з любовю, то ж годі, йди грайся з довідником вулиць і не докучай мені більше».
Чи було це справді так, чи ні, але то був мій перший досвід втрати. Я відчула надзвичайно болісну порожнечу, яка переважно розверзається, коли в нас раптом забирають те, що здається невіддільним від нас. Я мовчала. Тоді вона додала: «Зачини, будь ласка, двері», і я вийшла з кімнати.
Я постояла трохи перед зачиненими дверми, приголомшена, сподіваючись, що вона справді дасть мені довідник вулиць. Цього не сталося, і я майже навшпиньках пішла до себе в кімнату вчитися. Але, звісно, книжку я не відкрила, у голові в мене почали вигулькувати наміри, які ще хвилину тому були немислимі. Не варто чекати, доки мати дасть мені довідник вулиць, я сама візьму його, вивчу і піду до тітки Вітторії пішки. Ходитиму вулицями цілими днями, цілими місяцями. Як мене спокушала ця думка! Сонце, спека, дощ, вітер, холод, і я ходжу собі та й ходжу посеред тисяч небезпек, аж поки не натраплю на своє власне майбутнє жінки бридкої й підступної. Так і зроблю. Більшість тих незнайомих назв, що їх перелічила мати, я запамятала, можу відразу пошукати хоча б одну з них. Особливо застрягла мені в голові назва Санта-Марія-дель-ПянтоБогоматір Плачу. То, мабуть, було дуже сумне місце, а значить, тітка моя мешкала в районі, де панував біль і де всі мусили страждати. То була вулиця мук, там були сходи, колючі кущі, які дряпали ноги, приблудні собаки, брудні від болота, з величезними слинявими пащами. Я вирішила, що насамперед пошукаю це місце, і пішла в коридор, де стояв телефон. Спробувала витягти брошурку, затиснуту між товстими телефонними довідниками. Але тим часом поверх довідників я побачила записник з номерами телефонів, за якими дзвонили мої батьки. Як це раніше не спало мені на думку? У цьому записнику напевно був номер тітки Вітторії, а якщо він справді там, навіщо чекати, допоки до неї зателефонують батьки? Я могла зателефонувати й сама. Я взяла записник, погортала до літери В, але жодної Вітторії не знайшла. Тоді подумала: у неї моє прізвище, прізвище мого батькаТрада, тому відразу пошукала літеру «Т» і знайшла: Трада Вітторія. Літери дещо поблякли, але то був батьків почерк, запис фігурував серед багатьох інших, немов то був хтось чужий.
Серце мені загупало, я шалено зраділаздавалось, ніби переді мною відкрився таємний прохід, який безперешкодно приведе мене до неї. Я подумала: «Треба зателефонувати. Відразу ж». Скажу їй: «Я твоя небога Джованна, мені треба з тобою зустрітися». Може, вона сама прийде по мене. Домовимось про день і час та й зустрінемось тут, під нашим будинком, або ж на площі Ванвітеллі. Я перевірила, чи зачинені двері до материної кімнати, повернулась до телефона й підняла слухавку. Але саме тієї хвилини, коли я скінчила набирати номер і залунали довгі гудки, я злякалася. Якщо добре подумати, після фотографій то був перший конкретний крок, який я зробила. Який я роблю. Я мушу розповісти про це якщо не матері, то батькові, хтось із них мусить дати мені дозвіл. Обережно, обережно, обережно. Але я занадто довго вагалася, і густий голос, як у тих курців, які приходили до нас додому на довгі зібрання, промовив: «Алло». Вона сказала це так рішуче, таким грубіянським тоном, з такою агресивною неаполітанською вимовою, що одного слова вистачило, щоб нагнати на мене страху, і я поклала слухавку. Якраз учасно. Я почула, як у замку обертається ключбатько прийшов додому.
10
Я відійшла на кілька кроків від телефона, коли батько саме зайшов у помешкання, залишивши перед цим парасолю стікати на сходовому майданчику і дбайливо витерши об килимок підошви черевиків. Він привітався зі мною, клянучи негоду, був збентежений, без звичної веселості. Лише звільнившись від дощовика, приділив мені увагу.