Усе це повернуло в дивний бік: розглядаючи свої риси, у яких я вбачала вади, я захотіла виправити їх. Вдивляючись в обличчя, я розтягувала його так і сяк та й думала: ну ось, якби лиш я мала отакий-от ніс, отакі-от очі, отакі-от вуха, я була б досконала. Усі ці незначні маніпуляції вселяли в мене сум і ніжність. «Бідолашка, думала я, як тобі не пощастило». І мене раптом охоплювало зворушення перед власним відображенням, і якось я навіть поцілувала його в уста, безутішно думаючи, що ніхто ніколи мене не поцілує. І я почала діяти. Поступово я перейшла від отупілого розглядання себе цілими днями у дзеркалі до потреби підправити себе, немов я була шматком якогось високоякісного матеріалу, пошкодженим невправним робітником. Це таки яким би я не булатому мені треба зайнятися цим обличчям, цим тілом, цими думками.
Якось у неділю вранці я спробувала вдосконалити себе косметикою матері. Але коли вона зазирнула в мою кімнату, то зі сміхом сказала: «Ти схожа на карнавальну маску, треба якось інакше». Я не заперечила, не стала себе захищати, а якомога покірніше спитала:
Навчиш мене фарбуватися так, як ти?
Для кожного обличчя потрібен свій макіяж.
Я хочу бути така, як ти.
Їй це було приємно, вона обсипала мене компліментами і взялася дуже старанно підфарбовувати мене. Ми чудово провели час, багато жартували й сміялися. Загалом вона була мовчазна і дуже стримана, але зі мноютільки зі мноюзавжди була готова знову стати дитиною.
Якоїсь миті зявився батько зі своїми газетами, побачив, як ми розважаємося, і зрадів.
Які ви красиві, мовив він.
Справді? спитала я.
Сто відсотків, ніколи не бачив таких розкішних жінок.
І зачинився у своїй кімнаті у неділю він читав газети, а потім віддавався своїм студіям. Але коли ми з матірю залишились самі, вона, немов ці кілька хвилин були сигналом, спитала своїм звичним утомленим голосом, у якому ніколи не було ноток роздратування чи страху:
Навіщо ти зазирала в коробку зі світлинами?
Мовчанка. Отже, вона помітила, що я нишпорила в її речах. Помітила, що я намагалась витерти фарбу фломастера. Відколи вона це знає? Мені не вдалося стримати плачу, хоч я щосили опиралася сльозам. «Мамо, сказала я, схлипуючи, я хотіла, я думала, я гадала»але мені не вдалося сказати, що саме я хотіла, думала, гадала. Мене почало трусити, сльози знай лилися, а мати ніяк не могла заспокоїти мене, навпаки, тільки-но вона кидала якісь слова, усміхаючись із розуміннямне треба плакати, просто попроси мене чи тата, зрештою можеш дивитися ці фото, коли хочеш; ну чому ти плачеш, заспокойсяя починала ревіти ще дужче. Урешті вона взяла мої руки у свої і сама спокійно сказала:
Що ти шукала? Фотографію тітки Вітторії?
8
Тоді я зрозуміла, що батьки знають, що я чула їхні слова. Вони, мабуть, довго про це говорили, може, навіть радилися з друзями. Батько, безперечно, дуже засмутився, і дуже ймовірно, що саме він доручив матері переконати мене, нібито слова, які я підслухала, мали інший сенс, не той, що міг мене зранити. Усе напевно було саме так, материн голос був дуже ефективним у таких операціях латання стосунків. У неї ніколи не траплялося вибухів гніву чи роздратування. Коли, до прикладу, Костанца кепкувала з неї через те, що вона марнує стільки часу, готуючись до занять і редагуючи солодкаві романи, іноді переписуючи цілі сторінки, вона відповідала завжди рівним, чистим голосом, без жодної уїдливості. І хоч іноді вона їй говорила: «Костанцо, у тебе купа грошей, і ти можеш робити, що хочеш, а я мушу надриватися на роботі», вона вміла висловити це мяко, без очевидних претензій. То ж хто краще від неї міг виправити помилку? Коли я заспокоїлася, вона звичним голосом сказала: «Ми любимо тебе», і повторила це кілька разів. Тоді почала говорити мені те, чого досі не говорила. Пояснила, що вони з батьком багато чим пожертвували задля того, щоб стати тими, ким вони є. Тихим голосом вона сказала: «Я не нарікаю, батьки дали мені те, що могли, ти ж знаєш, які вони лагідні й люблячі, це помешкання ми колись купили з їхньою допомогою; але дитинство твого батька, його юність і молодість були справді важкими, бо він не мав нічого, мусив дряпатися на цю гору голими руками і ногами, і труднощі не закінчилися, вони ніколи не закінчуються, завжди якась буря скидає тебе вниз, і мусиш усе починати спочатку». Тоді вона нарешті дійшла до Вітторії і сказала мені, що, поза всякими метафорами, тією бурею, яка намагалася скинути батька вниз, була саме вона.
Вона?
Так. Сестра твого батькажінка заздрісна. І заздрить вона не так, як може заздрити кожен, заздрість її дуже підла.
Що ж вона таке зробила?
Багато що. Але насамперед вона ніяк не хотіла змиритися з успіхами твого батька.
Тобто?
З його життєвими успіхами. Їй нестерпно, що він докладав зусиль, навчаючись у школі та університеті. Їй нестерпний його розум. Те, чого він досяг. Вища освіта. Робота, наш шлюб, його студії, пошана, якою його оточують, наші друзі, ти.
І я теж?
Аякже. Кожна річ чи особа в нашому житті є для Вітторії чимось на кшталт особистої образи. Але найбільше її ображає саме існування твого батька.
Ким вона працює?
Служницею, ким вона ще може працювати, якщо скінчила тільки пять класів початкової школи. Не те що працювати служницею погано, ти ж знаєш, якою достойною є та жінка, що допомагає Костанці у хатніх справах. Проблема полягає в тому, що у цьому вона звинувачує свого брата.
Чому?
Без жодної причини. Особливо якщо згадати, що твій батько якось її врятував. Вона могла ще більше собі нашкодити. Закохалася в одного лиходія, одруженого чоловіка з трьома дітьми. Ну і твій батько, як старший брат, мусив утрутитися. Але вона й це записала до тих речей, яких не могла йому пробачити.
Може, татові не варто було втручатися.
Не можна не втручатися, якщо людина потрапляє в халепу.
Так.
Але навіть допомагати їй завжди було важко, вона завжди віддячувала всім тим злом, на яке була спроможна.
Тітка Вітторія хоче, щоб тато помер?
Прикро казати, але це так.
І немає способу помиритися?
Немає. Щоб помиритися, твій батько, в очах тітки Вітторії, мав би стати такою ж посередньою людиною, як і всі її знайомі. А оскільки це неможливо, вона налаштувала проти нас усю їхню родину. Це з її вини після смерті дідуся та бабусі ми не могли підтримувати щирих стосунків ні з ким із родичів.
Я ніяк не висловлювала своїх думок, відповідала лиш кількома обережними фразами або односкладовими словами. А тим часом з огидою думала: «Значить, я стаю схожою на людину, яка прагне смерті мого батька і краху моєї сімї», і сльози знов підступили мені до очей. Мати помітила це і зробила все, щоб зупинити мій плач. Вона обняла мене і прошепотіла: «Не варто побиватися, тепер тобі зрозумілий сенс тих батькових слів?» Я рвучко заперечливо помотала головою, опустивши очі. Тоді вона спокійним, несподівано веселим тоном пояснила мені: «Для нас тітка Вітторія вже давно є не конкретною людиною, а лиш метафорою. Уяви собі, іноді, коли твій батько стає прикрим, я жартома гукаю йому: обережно, Андре, ти стаєш схожим на Вітторію». Тоді потермосила мене лагідно і наголосила: «Це така жартівлива фраза».
Я похмуро пробурмотіла:
Не вірю, мамо, я ніколи її від вас не чула.
Може, у твоїй присутності ми цього не говорили, але між собоютак. Це немов червоне світло світлофора, яке означає: обережно, так можна втратити все те, що ми надбали у своєму житті.
І мене теж?
Та ні, що ти таке кажеш, тебе ми не втратимо ніколи. Ти для нас найважливіша людина на світі, ми прагнемо, щоб твоє життя було якнайщасливіше. Тому для нас із татом так важливо, щоб ти гарно вчилася. Зараз у тебе деякі труднощі, але вони минуться. Побачиш, скільки хорошого з тобою станеться.
Я шморгнула, вона захотіла витерти мені носа носовиком, наче я ще дитина, може, я й була ще дитиною, але я ухилилась і сказала:
А якби я перестала вчитися?
То лишилась би неосвіченою.
То й що?
Неуцтво є перешкодою. Але ж ти знову взялася до навчання, правда? Гріх не розвивати свій розум.
Я вигукнула:
Я не хочу бути розумною, мамо, я хочу лиш бути такою ж вродливою, як ви обоє!