Всего за 511 руб. Купить полную версию
Що робиш?
Нічого.
А мама?
Працює.
Уроки вивчила?
Так.
Є щось таке, чого ти не зрозуміла і хочеш, щоб я тобі пояснив?
Коли він зупинився біля телефона, щоб звичним жестом увімкнути автовідповідач, я усвідомила, що залишила записник розгорнутим на літері «Т». Він це побачив, провів по записнику пальцем і закрив його, так і не прослухавши повідомлень. Я сподівалася, що зараз він кине якусь жартівливу фразуякби він так зробив, я б заспокоїлася. Але він кінчиками пальців погладив мене по голові й пішов до матері. Він щільно зачинив за собою двері, чого ніколи не робив.
Я почекала, почула, як вони тихо перемовляються, до мене долинав лиш гомін, на тлі якого чутно було тільки деякі склади: ти, ні, так. Я повернулась у свою кімнату, але двері залишила відчиненими, я сподівалася, що вони не сваритимуться. Минуло щонайменше десять хвилин, і я врешті почула батькові кроки в коридорі, але не до моєї кімнати. Він пішов у свою кімнату, де стояв інший телефонний апарат. Я почула, як він тихим голосом розмовляє телефоном, до мене долинули нерозбірливі слова і довгі паузи. Я подумаласподіваючись, що це такщо в нього якісь великі проблеми з Маріано, що йому треба обговорити з ним усі ті важливі для нього речі, що знов пролунають слова, які я завжди підслуховувала, типу «політика», «цінності», «марксизм», «криза», «держава». Коли він скінчив говорити, я знов почула його кроки в коридорі, і цього разу він зайшов у мою кімнату. Зазвичай перед тим, як увійти, він вдавався до безлічі іронічних церемоній: «Можна увійти, куди мені сісти, не заважатиму, даруй»; але тепер він сів на ліжко і вкрай холодним тоном навпростець сказав:
Мати вже пояснила тобі, що я сказав це не всерйоз, я не хотів образити тебе, ти зовсім не схожа на мою сестру.
Я відразу ж розплакалась і пробелькотіла: «Річ не в тім, тату, я знаю, я вірю тобі, але» Не схоже, щоб сльози його зворушили, він перебив мене і сказав:
Не треба виправдовуватися. Це моя провина, не твоя, мені й треба її виправити. Я саме розмовляв з твоєю тіткою, у неділю я відвезу тебе до неї. Гаразд?
Крізь схлипування я промовила:
Якщо не хочеш, не їдьмо.
Звісно, що не хочу, але хочеш ти, тому ми поїдемо. Підвезу тебе під її дім, і ти побудеш у неї так довго, як тобі треба, а я чекатиму в машині.
Я намагалася заспокоїтись, ковтала сльози.
Ти певен?
Так.
Якусь мить ми сиділи мовчки, тоді він силувано усміхнувся мені й пальцями витер мої сльози. Але зробити це природно йому не вдалося, він відразу перемкнувся на свої звичні довгі теревені, заговорив схвильовано, чергуючи високі і низькі тони. «Одначе, сказав він, запамятай ось що, Джованно. Твоїй тітці до вподоби робити мені боляче. Я всіма способами намагався якось переконати її, допомагав їй, підтримував, давав гроші, скільки міг. Та все даремно, кожне моє слово вона сприймала як сваволю, всяку допомогу вважала кривдою. Вона зарозуміла, невдячна й жорстока. Тому попереджаю тебе: вона намагатиметься позбавити мене твоєї любові, використає тебе, щоб зранити мене. Вона вже використала для цього наших батьків, братів і сестер, наших тіток і дядьків, наших кузенів. З її провини ніхто з моєї родини мене не любить. І побачиш, що вона спробує забрати у мене й тебе. Ця перспектива, мовив він з таким напруженням на обличчі, якого я в нього майже ніколи не бачила, для мене нестерпна». І попрохав менесправді попрохав, склавши долоні й хитаючи ними вперед-назадвтихомирити свою тривогу, тривогу геть безпідставну, але не слухати її, заткнути собі, як Одіссей, вуха воском.
Я міцно-міцно обійняла його, як не обнімала вже два роки, відколи захотіла почуватися дорослою. Але зі здивуванням і прикрістю відчула на ньому запах, який видався мені чужим, запах, до якого я не звикла. Це вселило у мене почуття відчуженості, і воно породило страждання, яке геть недоречно змішалося із задоволенням. Я достеменно відчула, що якщо досі я сподівалася, що його опіка триватиме вічно, то тепер думка, що він може стати мені чужим, тішить мене. Мене охопило піднесення, немов перспектива зустрітися зі зломякому вони з матірю своїм інтимним жаргоном давали ймення Вітторіянесподівано вселила в мене ентузіазм.
11
Я відхрестилася від того почуття, бо воно породжувало нестерпне почуття провини. Я рахувала дні, які залишались до неділі. Мати була турботлива, хотіла допомогти мені з домашнім завданням на понеділок заздалегідь, щоб я могла піти на зустріч, не переживаючи, що не встигну зробити уроки. І цим вона не обмежилась. Якось пополудні зазирнула в мою кімнату з довідником вулиць, сіла поруч зі мною, показала мені, де вулиця Сан-Джакомо-дей-Капрі, а тоді, сторінка за сторінкою, весь маршрут аж до дому тітки Вітторії. Їй хотілося дати мені зрозуміти, що вона любить мене і що, як і батько, нічого іншого не прагне, крім спокою моєї душі.
Але цей короткий урок топографії мене не задовольнив, і в наступні дні я потайки почала вивчати карту міста. Вказівним пальцем проводила вздовж вулиці Сан-Джакомо-дей-Капрі, доходила до площі Медальє-дОро, ішла вниз вулицями Суареса та Сальватора Рози, діставалася до Музею, проходила вздовж усієї вулиці Форіа аж до площі Карла III, повертала на бульвар Ґарібальді, тоді вулицею Казанови доходила до площі Націонале, звертала на вулицю Подджореале, потім на вулицю Стадера, а біля цвинтаря Санта-Марія-дель-Пянто спускалася вулицями Міралья, Мачелло, Пасконе і далі, аж поки палець не забрів у Промислову зону кольору спаленої землі. Усі ці назви вулиць, і ще інші, того дня породжували в мені якусь мовчазну манію. Я вивчала їх напамять, немов шкільний урок, але без знеохоти, і з дедалі більшим хвилюванням чекала неділі. Якщо батько не передумає, я нарешті зустрінусь із тіткою Вітторією.
Але я не могла дати собі ради з усією плутаниною почуттів. Поки повільно минали дні, я, бувало, на свій подив ловила себе на сподіванні особливо ввечері, у ліжку, що з якоїсь причини візит буде відкладено. Я почала замислюватися, чому я примушую до цього своїх батьків, чому мені так хочеться справляти їм прикрощі, чому не зважаю на їхню стурбованість. А оскільки відповідей я не знаходила, моє нестримне бажання почало втрачати силу, й ідея зустрічі з тіткою Вітторією невдовзі здалася мені геть недоречною й непотрібною. Навіщо мені наперед знати, якої фізичної й моральної подоби, ймовірно, наберу я в майбутньому? Однаково не зможу, а може, й не захочу вирвати цю подобу собі з обличчя, з грудей, це однаково буду я, нехай сумна та нещаслива, але я. Це прагнення познайомитися з тіткою належало, мабуть, до дрібязкових примх. Урешті це було не що інше, як черговий спосіб випробувати терпіння батьків, як це я робила, коли ми ходили з Маріано та Костанцою в ресторан, і я, на манір досвідченої жінки, кидаючи чарівливі усмішки насамперед Костанці, завжди замовляла саме те, що мати замовляти не радила, бо це буцімто занадто дорого. Тому я дедалі більше ставала незадоволена собоюможливо, цього разу я переборщила. Я згадала слова, якими мати говорила про неприязнь зовиці, згадала стурбовану промову батька. У темряві їхня відраза до цієї жінки додалася до страху, якого мені нагнав її голос по телефону, оце її жорстке «алло» з діалектною інтонацією. Тому в суботу ввечері я сказала матері: «Я вже не хочу туди йти, нам задали дуже багато уроків на понеділок». Та вона відповіла: «Усе вже домовлено, ти не уявляєш собі, як розсердиться тітка, якщо ти не прийдеш, вона у всьому звинувачуватиме батька». А оскільки мене її слова не переконали, сказала, що я занадто захопилася цією ідеєю, і якщо сьогодні я відступлю, то завтра знов передумаю і доведеться починати все спочатку. І зі сміхом додала: «Іди, подивися, яка з себе тітка Вітторія, хто вона така, тоді робитимеш усе, аби лиш не бути подібною до неї».
Дощові дні минули, і в неділю настала чудова погода: у блакитному небі зрідка пропливали невеличкі білі хмаринки. Батько намагався відновити наші звичні веселі теревені, але, коли завів машину, став мовчазним. Він дуже не любив їхати кільцевою дорогою, тому швидко з неї зїхав. Сказав, що більше йому до вподоби старі вулички, і з тим, як ми заглиблювалися в те інше місто, що складалося з рядів непримітних особняків, обдертих мурів, промислових споруд, бараків та будок, зелених сквериків, повних всілякого сміття, де на вулицях були глибокі вибоїни, заповнені водою недавніх дощів, де панував запах гнилизни, він похмурнів дедалі більше. Але потім вирішив, що не годиться мовчати, наче забув про мене, і вперше почав розповідати про своє дитинство. «Я народився і виріс у цьому районі, сказав батько, охоплюючи широким жестом усе, що було за вітровим склом: стіни з туфу, сірі, жовті й рожеві особняки, вулиці, порожні навіть у вихідний день, у моєї родини не було й ламаного шеляга за душею». Тоді він вїхав у ще злиденніший квартал, зупинився і, роздратовано зітхнувши, вказав мені на будинок цеглястого кольору з облупленим тиньком. «Отут я мешкав, мовив він, і тут досі мешкає тітка Вітторія, ось її підїзд, іди, я чекатиму тут». Я настрашено глянула на нього, і він це помітив: