Вони нові?
Ні, вони в мене вже давно.
Щось не памятаю.
Що тут не так?
Нічого.
Якщо ти їх помітила зараз, це значить, що зараз щось не так.
Зовсім ні.
У мене занадто худі ноги?
Ми далі отак сперечалисявони заспокоювали мене, а я прискіпувалась до слів, намагаючись зрозуміти, чи вони кажуть це серйозно, а чи за добрими манерами приховують погане враження від мене. Втрутилася мати, сказавши мляво: «Джованно, годі, твої ноги не худі», тоді я засоромилась і враз замовкла. Костанца, мати Анджели та Іди, наголосила: «Твої щиколотки просто чудо», а Маріано, їхній батько, сміючись, вигукнув: «Чудові стегенця, якби приготувати їх у духовці з картоплею, була б смакота!» І на цьому він не зупинився, далі сміявся з мене, безперервно жартував, адже вважав, що зможе розвеселити навіть поховальну процесію.
Що діється нині з цією дівчинкою?
Я похитала головою, мовляв, нічого зі мною не діється, й спробувала всміхнутися йому, але мені не вдалося, його намагання бути дотепним нервувало мене.
Оце так кучма, це що, сорговий віник?
Я знов заперечно похитала головою, але цього разу не зуміла приховати роздратуваннявін поводився так, ніби мені досі шість років.
Це ж комплімент, люба: соргорослина дебела, трохи зелена, трохи червона і трохи чорна.
Я похмуро бовкнула:
Я ані дебела, ані зелена, ані червона, ані чорна.
Він розгублено втупився в мене, всміхнувся і звернувся до своїх доньок:
Чого це Джованна така непривітна?
Я ще похмуріше відказала:
Я не непривітна.
Непривітнаце не образа, це ознака певного настрою. Знаєш, що це значить?
Я мовчала. Він знову звернувся до доньок, вдаючи зневіру:
Вона не знає. Ідо, скажи їй.
Іда неохоче мовила:
Це значить, що в тебе кисле обличчя. Він мені теж це каже.
Таким уже був Маріано. Він знався з моїм батьком ще з університету, а оскільки вони ніколи не втрачали одне одного з виду, він завжди був присутній у моєму житті. Трохи обважнілий, голомозий, синьоокий, він ще змалечку вражав мене своїм занадто блідим і дещо одутлим обличчям. Коли він показувався у нас удома, а бувало це частенько, то годинами теревенив з батьком, вкладаючи в кожну фразу їдке незадоволення, яке мене нервувало. Він викладав в університеті історію й постійно дописував до одного престижного неаполітанського часопису. Вони з татом повсякчас сперечалися, і хоч ми, дівчатка, майже нічого не розуміли з того, про що вони говорили, ми виростали з переконанням, що вони поставили перед собою якесь дуже складне завдання, яке вимагало вивчення і зосередження. Але Маріано не обмежувався, як мій батько, тим, щоб дні і ночі проводити над дослідженнями, він голосно таврував численних ворогівлюдей з Неаполя, Рима та інших міст, які не давали їм обом добре виконувати свою роботу. Ми з Анджелою та Ідою, хоча й не могли ще скласти власну думку, завжди почувалися на боці наших батьків і були налаштовані проти тих, хто бажав їм лиха. Але насправді з усіх їхніх балачок нас змалку цікавили лише лайливі говіркові слова, які Маріано кидав на адресу відомих у той час людей. Адже нам трьома насамперед мені було заборонено не тільки лаятися, а й взагалі вимовляти бодай слово неаполітанським діалектом. Заборона ця була марною. Батьки наші, які ніколи нічого нам не забороняли, були поблажливі навіть тоді, коли доводилося таки щось нам забороняти. Тому ми, граючись, тихенько повторювали між собою імена й прізвища ворогів Маріано, супроводжуючи їх підслуханими непристойними епітетами. Але якщо Анджела з Ідою вважали ці батькові словечка просто кумедними, я не могла позбутися враження, що у них є щось злісне.
Хіба у його жартах не було незичливості? Хіба не вчувалася вона й того вечора? Я непривітна, у мене кисле обличчя, я схожа на сорговий віник? Маріано всього лиш жартував, чи, жартуючи, говорив гірку правду? Ми сіли за стіл. Дорослі почали занудні розмови про якихсь своїх друзів, які збиралися перебратися до Рима, а ми мовчки нудьгували, сподіваючись, що вечеря швидко скінчиться і ми зможемо втекти у мою кімнату. Весь час мені здавалося, що батько зовсім не сміється, мати ледь усміхається, Маріано сміється багато, а його дружина Костанца сміється хоч небагато, зате смачно. Може, моїм батькам не так весело, як батькам Анджели та Іди, бо я їх засмучую? Їхні друзі задоволені своїми доньками, а вони мною вже ні. Я була непривітна, непривітна, непривітна, і, бачачи мене такою за столом, вони не могли віддаватися веселощам. Якою серйозною була моя матиі якою гарною та щасливою була мати Анджели та Іди. Мій батько саме наливав їй вина і говорив щось з лагідним спокоєм. Костанца викладала італійську і латину, її дуже заможні батьки дали їй чудову освіту. Вона була така вишукана, що іноді здавалося, ніби моя мати щосили намагається наслідувати її, і я, майже того не помічаючи, роблю те саме. Як це можливо, що така жінка обрала собі такого чоловіка, як Маріано? Пишнота прикрас і барви суконь, які завжди чудово їй пасували, сліпили мене. Якраз попередньої ночі мені снилося, ніби вона кінчиком язика любовно лиже мені вухо, мов кішка. Сон цей розрадив мене, вселив певне відчуття фізичного комфорту, яке й після пробудження кілька годин давало почуття безпеки.
Тепер, сидячи за столом поруч з нею, я сподівалася, що її добрий вплив прожене мені з голови слова її чоловіка. Проте слова ці лунали в голові впродовж усієї вечері волосся робить мене схожою на сорговий віник, обличчя в мене кисле, підсилюючи мою нервозність. Я весь час вагалася між бажанням розважитись, шепочучи Анджелі на вухо непристойні слова, та дискомфортом, який нікуди не зникав. Скінчивши їсти солодке, ми залишили батьків теревенити, а самі зачинились у моїй кімнаті. Там я навпростець спитала Іду:
У мене кисле обличчя? Як гадаєте, я стаю бридкою?
Вони перезирнулись і майже одночасно відповіли:
Зовсім ні.
Скажіть правду.
Я помітила, що вони вагаються, тоді Анджела наважилася:
Трішечки, але не зовні.
Зовні ти гарна, наголосила Іда, трішки негарною роблять тебе твої переживання.
Анджела сказала, цілуючи мене:
Зі мною теж так буває: коли я переживаю, то стаю негарною, але потім це минає.
7
Цей звязок між переживаннями і бридкістю несподівано заспокоїв мене. Іноді бридкість зумовлюється прикрощамитак сказали Анджела з Ідою, а коли вони минають, знову стаєш гарною. Я хотіла в це вірити і намагалась проживати дні безтурботно. Але примусити себе до безтурботності я не могла, голова моя раптом затуманювалася, і навязливі думки поверталися. Моя ворожість до всього зросла, її годі було прогнати вдаваною добротливістю. Швидко я дійшла висновку, що мої переживання насправді не минущі, може, то й не переживання, а лихі почуття, які заполонили мої жили.
Не те що Анджела з Ідою брехали мені, вони були на це нездатні, адже нас учили, що брехати не можна. Говорячи про той звязок між бридкістю та переживаннями, вони, мабуть, мали на увазі себе, свій досвід, і вжили слова, якими Маріанонаші голови були вщерть заповнені фразами, підслуханими у батьківза якихсь обставин заспокоював їх. Але Анджела з Ідою не були мною. У родині Анджели та Іди не було ніякої тітки Вітторії, про яку їхній батькоїхній батькоміг би сказати, що вони стають подібними на неї. Якось вранці у школі я раптом відчула, що ніколи знов не буду такою, якою мене хотіли бачити батьки, і жорстокий Маріано помітив це, мої подруги знайдуть собі відповідніше товариство, а я залишуся сама.
Я почувалася пригніченою, а в наступні дні дискомфорт мій став іще більшим, і єдиним, що якось потішало мене, було те, що я весь час терла себе між ногами, одурманюючись насолодою. Але це було так принизливозабуватися таким чином, і потім мене ще більше опосідало незадоволення, а іноді й огида. Я зберегла дуже приємний спогад про ігри з Анджелою, коли ми лягали на диван у мене вдома, перед увімкненим телевізором, одна напроти другої, сплітали ноги і мовчки, не домовляючись, не встановлюючи жодних правил, садовили між ластками трусів ляльку, а тоді без жодного збентеження починали тертися об неї, сильно притискаючись до іграшки, яка здавалася живою і щасливою. То були інші часи, тепер я не сприймала цю насолоду як приємну гру. Після цього я була вся спітніла і почувалася ще неоковирнішою. І так день за днем мене знов опановувало невідпорне бажання стежити за своїм обличчям, і я з іще більшою впертістю стала проводити довгі години перед дзеркалом.