О! Не треба нас дурить, Юрко Туряниця! Аби не хотів за знахідку грошей, уже приніс би. Нічого б не забув. А такторгуєшся. Кажи, скільки хочеш. Двадцять гривень, пятдесят? Може, сто? Бо мене через той значок нещасний вже засмикали. Ну?
Юрко переступив із ноги на ногу.
- Толь... Не треба нічого. Правда, забувся я. Принесу завтра. Скажи, де згубив. Може, я його в іншому місці знайшов і це не твій.
А чий?подив прозвучав щиро.
Не знаю.
- Може, ти його не знайшов, а купив? - Шептало підозріло примружився.
- Як це - купив?
А як купують? Поміняв товар па гроші. Тому й тягнеш тут гуму. Кажу жціну складаєш.
Хіба... Хіба наші значки продаються?
Все продається,промовив Шептало багатозначно.Гаразд, завтра не забудь. До мене підійдеш, більше нікому не пропонуй.
Саме пролунав дзвінок, і новий знайомий швидко забрався геть. Юрко лишився стояти, навіть коли Толя зник за рогом. Невже все так просто? Невже той, кого він назвав Змієм, клюнув і проявився швидко? Не вірилося в удачу, та, схоже, гімназист здобув першу серйозну перемогу й виявив спільника Пожежі. Та й про гроші цей Шептало недарма завів. Він же і з Пожежі щось хоче, так само вимагає, інакше б той не викликав Стрельцова на ризиковану зустріч. Той, у кого гроші в голові, міряє всіх по собі. Правильно, хтось винен йому, комусь винен він.
Але головнеШептало не сказав, де згубив значок.
Не Юрка боїться. Просто боїться. Адже якщо восьмикласник здобув значок на згарищі, десятикласник мимоволі змушений сказати - теж там був. І дурному стане ясно: не після пожежі, а до.
Якщо взагалі не під час неї.
Уже всі забігали в клас, а Юрко ще стовбичив біля вікна. Аби не Моховий, так би й лишився. Коля, помітивши товариша в дивному стані, знову сіпнув його, цього разу - за плече.
- Що з тобою сьогодні? Не доспав? Стоячи спиш, мов коник?
Та таке,звично вже відмахнувся Юрко й поквапився на урок, бо саме зявилася вчителька.
На наступній перерві в кишені завібрував телефонвід гімназистів вимагали ставити мобільники на беззвучний режим.
Витяг, побачив незнайомий номер, відповів:
Слухаю.
Ти Туряниця Юра?почув дівчачий голос.
Я. А хто це?
Діана. Я з десятого «Б». Підійди зараз до буфету, я там чекаю. Тільки бігом, перерва маленька.
Хотів Юрко ще щось спитати, та дівчина вже вимкнулася.
Довелося швидко спускатися на перший поверх, на ходу ламаючи собі голову, хто така ця Діана і якого милого їй від нього треба. І головне: як він її вирахує, бо десятикласниць майже не знав.
Усе виявилося просто. Не встиг звернути в бік буфету, як телефон озвався знову. Той самий номер. Приклавши слухавку до вуха, почув водночас і в ній, і позад себе:
Тут я, озирнися.
Крутнувся, глянув. До нього підступила дівчина, не дуже висока, зате дуже, як на смак Юрка, вродлива. Десь колись почувстрога форма псує зовнішній вигляд. Мабуть, але Діани це не стосувалося. Струнка, білява, коротко й стильно стрижена, великі очі, в яких можна потонути. У вухахскромні маленькі сережки, довкола запясткачервона нитка-оберіг.
Діана Загорій,назвалася.Ти значок знайшов.
Не спиталасказала впевнено. Чим ще більше збентежила Юрка. Тому той не сказав нічого у відповідьлише кивнув та пробурчав невиразно.
А я загубила,Діана широко посміхнулася.
Давно?вирвалося.
Тобі яка печаль? Це щось міняє?
Нічого. Де загубила?
- На Лисій горі, як на шабаш із відьмами літала.
Тепер вона вже знущалася. Посмішка стала іронічною. І, як здалося Юркові,а може й не здалося, хтозна,навіть десь трохи злісною.
- Я не ходжу на Лису гору, - відповів уже впевненіше.Значить, значок не твій.
Ой, не мороч голову! Яка різниця, де я загубила. Скажуза гімназією, піде?
-Ні.
Це щось міняє?
Ага. Я не там його знайшов. Значить, він може бути не твоїм,і додав, уже обережніше. - Не ти одна значки губиш.
Яка тобі різниця?Діана почала нервувати, потім нахилилася, заговорила тихіше.Слухай, малий, знайшов значокдавай.
Вона простягнула рукуну точно, як Толя Шептало. Глипнув Юрко на розкриту долоню, потімзнову на дівчину.
Нема.
Тобтонема?Діана примружилася.Надурив? Граєшся?
Зараз нема,виправився гімназист.Вдома забув. Завтра принесу... Якщо твій.
Мій,заявила впевнено.
Доведи. Скажи, де загубила.
- А ти скажи, де знайшов.
- На згарищі! - випалив Юрко, миттю прикусивши язика, та пізно - слово вирвалося.
Але Діана відреагувала дуже дивно. Очі зробилися ще більшими, лоб перерізала, мов блискавка, тонка зморшка. Відступила на крок, хитнула головою.
На якому ще згарищі... Не була я ні на якому згарищі. Не мійто не мій.
Не попрощалася, як належить. Просто розвернулася й пішла собі. Тим паче, дзвінок оголосив початок нового уроку.
І тут Юрко був неуважний. Писали якусь контрольну на алгебрі, задачки ніби простенькі як для нього. Відтак у кожній зробив по помилці, коли розвязував. Розуміючи це, всякий раз виправляв, тому здав покреслений зошит, чого вчителька дуже не любила. Навіть якщо все правильно, зазвичай знижувала оцінку через неохайність. Та нічого не міг Юрко з собою вдіяти.
Далі була велика перерва. Захотілося свіжих булочокними славився гімназійний буфет. Моховий попросив зайняти йому чергу, і Юрко вже поквапився, як на сходах почув:
- Е, стій! Турянице, чекай, кажу!
Зупинився і повернувся. Побачив худого, довгого й сутулого хлопця, чиє каштанове волосся злегка кучерявилося. Руки не простяг, сам не назвався, мовив відразу, трохи грубувато:
- Пацан із твого класу сказав - то ти Туряниця. Я заходив.
Аж тут згадав Юркосправді, коли виходив, розминувся з цим кучерявим, але уваги на нього не звернув. Мало куди хто йде.
Скажімо, Туряниця,відповів.Юрко.
Давай значок.
Підлога під ним гойднулася.
Який...
Мій,відрубав кучерявий.
Звідки я знаю, що він твій?
Оголошення ти давав.
- Давав,підтвердив Юрко.І значок знайшов. Тільки в мене він не з собою. Взагалі-то ти третій зранку, хто претендує.
Та мене не чухає! Значок сюди, на базу!
Цей теж виставив руку долонею вгору.
Завтра принесу. Якщо доведеш, що справді твій.
На значках прізвищ не пишуть.
- Так я навіть не знаю твого.
Баранов,назвався той після паузи.Едик. Едуард. Десятий «В». Туди завтра принесеш.
Де ти його загубив?
- Не твоє діло, - буркнув Баранов. - Занеси завтра в наш клас. Знайди мене, не буду ж я за тобою бігати.
Юрко хотів ще щось запитатиале сутулий Едик Баранов пішов геть, запхавши руки в кишені штанів.
До буфету Юрко добрів, коли там уже вишикувалася безнадійна черга за булочками. Десь у хвості товкся Моховий, і знов Юркові перепало від товариша: не такий він, мовляв, сьогодні.
Загальмований.
А Туряниця погоджувався з ним. Справді, непогана була ініціатива з оголошенням. Хто ж знав, що вона отак обернетьсяаж троє претендентів на один значок. Усі, значить, під підозрою.
Навіть Діана з десятого «Б» класу.
Найпершевона.
Розділ тринадцятийТут Назар Шпиг назве гімназиста своєю Таємною зброєю
Навіть близькі канікули не тішили, як завжди бувало в останній тиждень жовтня.
Юрко повертався додому понуро, неквапом, із кожним кроком усвідомлюючи, в який глухий кут загнав себе сам. Він мусив припустити, що в гімназії загублений значокхоча й не повсякдення, але все-такидоволі звичне й зрозуміле явище. Дуже боявся, що до кінця уроків претендентів зявиться понад троє. Обійшлося, більше ніхто не озвався. Хіба підфарбований Шептало вгледів Юрка в дворі, коли той уже йшов додому, та нагадав уголос, аби не забув про обіцянку. А за огорожею, біля якої досі стовбичили патрульні, товкся кучерявий Баранов. Нічого не сказав, тільки провів Юрка похмурим поглядом з-під лоба, потому натягнув простеньку плетену шапочку аж на очі, поправив сумку на плечі й подався в протилежному напрямку.
До метро Юрко чалапав, дивлячись не перед собою, а під ноги. Зводив думки докупи, ні до чого так і не дійшов, тому вирішив скласти все в звичний уже спосіб. Треба проговорити з Джентльменом. Бульдог завжди слухає й ніколи не перебиває.