Клас мовчав. Перезирнувшись із вчителькою історії, Блоха переплела пальці, поворушила ними, хруснувши. У запалій тиші хрускіт прозвучав аж надто голосно.
У наших стінах зявилися наркотики,відчеканила вона.Той, кого викрили, проносив їх сюди та продавав не лише старшим, а підбурював навіть декого з ваших однолітків. На жаль, не всі розуміють згубний вплив подібних речовин. До того ж нікуди не поділася прикра мода. Як ви там кажете? Треба бути крутим? Ну, такими фразочками й спокусами той негідник спекулював. Тож не дивуйтесь поліції. Вона зі зрозумілих причин зацікавилася нашою гімназією. Прошу кожного з вас: сміття з хати не виносьте. Будьте пильними. Якщо подібне повторитьсяне бійтеся, негайно доповідайте мені, класному керівникові. Чи відразу панові директору. Хто не зрозумів чогось або має щось сказати особистозавжди прошу дуже. Навіть навмисне чекатиму після занять,Блоха знову глянула на колегу.Вибачте, що забрала ваш час. У мене все, гарного уроку.
Потому, як керівничка залишила клас, усі, разом з учителькою, мали вдавати, ніби нічого не сталося. Юрко відчувавзараз не до історії, хоча предмет йому й подобався. Крім того, щось незрозуміле підкручувало зсередини, штовхало, вимагало негайних рішучих дій. Уже розкривши зошит, аби записати тему уроку, гімназист раптом перестав опиратися невидимій силі, яка потягнула його руку догори.
- Щось не ясно, Турянице?глянула на нього історичка.
Живіт болить,вичавив Юрко, не пізнаючи власного голосу, мовби за нього ще й хтось говорив.Можна...
Та йди вже, Господи!відмахнулася вчителька, котра теж, мабуть, не зовсім перетравила почуте десять хвилин тому.
Тримаючись за живіт і навіть трохи зігнувшись, Юрко пошкандибав з класу під звичний у таких випадках супровід беззлобного хихотіння. Щойно зачинив за собою двері й опинився в порожньому коридорівипростався, для чогось розстебнув піджак, затягнув пасок на штанях тугіше.
Далі рухався скрадаючись, мов розвідник у ворожому тилу.
Директорський кабінет був поверхом нижче.
Ще до кінця не знаючи, чого саме хоче, Юрко ковзнув сходами, тримаючись за бильця й дослухаючись, аби не йшов ніхто випадковий та сторонній. Але щастилодалі всюди було порожньо, тож до потрібних дверей підкрався, ніким не помічений. Звичка підслуховувати нікуди не поділася, хоча Юрко ризикував: кабінет знаходився в кінці довгого коридору, і, в разі чиєїсь раптової появи, сховатися особливо нема куди. Шпигун стовбичив тут, мов на долоні. Єдиний шлях до відступу - бігти назад, пірнути ліворуч, за ріг, у наступний коридор, і там притулитися до виступу стіни. За умови, якщо хтось виходитиме з директорського офісу, а Юрко вчасно почує.
Його розпирало від цікавості дізнатися раніше за інших, хто ж цей порушник, який поставив під загрозу репутацію Першої зразкової. Взагалі, він ніколи не бачив справжніх, живих торговців наркотиками. Щось підказуваловидовище не дуже. Проте інтригу підсилював сам факт: напевне цей старшокласник щодня траплявся йому на очі. І ось тепер маємо...
Ще раз озирнувшись, Юрко принишкнув під дверима.
Аби одразу зрозумітидурницю зробив, піддався непотрібному пориву від самого початку. Ось яка вона, цікавість.
Зсередини хтось швидко йшов на вихід.
Зайцем відскочивши геть, Юрко дременув, кількома великими стрибками діставшись рятівного коридору і зник за рогом одночасно з тим, як позад нього відчинилися двері.
Зачаївся, влипнув у стіну, широко розчепіривши руки.
Ви тримайте нас у курсі, пане полковнику,почувся голос директора, Марка Андронакі, котрий пишався своїм коріннямпоходив від одеських греків.Одне тішить, що ви особисто взяли справу під контроль.
А мене, Марку Григоровичу, це не радує зовсім,цей голос Юрко вже десь чув.Коли підлітки, та ще й із закладу, який є візиткою київських гімназій, промишляють таким, тішитися нема з чого.
Знати б, де бере, хто дав. Не сам же він додумався.
Ми вже говорили про це з вами, і ось із ним,голоси наближалися.3 одного боку, цей діяч навряд чи має доступ до, так би мовити, товару. Та є інший бік, пане директоре. Навряд його змусили приносити таблетки в гімназію під дулом пістолета. Отже, він сам погодився. Тому відповідатиме. Мовчиш?
Вочевидь той, кого назвали полковником, говорив до винуватця.
Мовчить,відповів за нього Андронакі.Очі відводить. Куди відводиш, ти!
Легше,заспокоїв полковник.Розмову ж не завершено. Витрясу я з нього інформацію, не журіться.
Тепер вони вже проминули ріг, за яким причаївся Юрко.
Рухалися до нього спинами.
Визирнув гімназист обережно.
Прикипів поглядом до опецькуватого чоловіка, який навіть у цивільному пальті нагадував грушу. Він міцно тримав за лікоть високого русявого гімназиста, якого Юрко справді впізнав, хоч і збоку,Антон Линевич із десятого «Б», чемпіон гімназії з шахів. Ніколи б не подумав Юрко, що шахіст може вляпатися в погану історію, ще й з наркотиками. Навряд чи Линевич такий дурний. Та зараз не було часу на міркування.
Бо поруч із ним та директором ішов полковник поліції Медвідько.
Той самий близький товариш Стрельцова, котрий виконував його накази. Він заледве не домігся, аби ні в чому не винуватого добровольця Олеся Добрянського судили за вбивство, яке він не скоював.
Разом зі Стрельцовим полковник Медвідько полював на щоденник героя Крут, який мав бути ними знищений.
Вчора Стрельцов через фатальний збіг обставин викрив гімназиста.
І ось тепер соратник його ворога зявляється в гімназії, де вчиться він, Юрко Туряниця. Та ще й під приводом, який шокував учителів та учнів.
Ох, навряд чи це випадково...
Розділ дванадцятийТут гімназист отримує докази того, що всяка ініціатива карається
Повернувшись у клас, Юрко до кінця уроку думками був де завгодно, але не в класі.
Так замислився, що навіть дзвоника не почув. Моховому довелося тицьнути його ліктем, аби розбуркати. Ще й спитав:
Ти то, Турянице, в комі?
Та таке,непевно відповів той і поспішив у коридор, аби не заходити в дурні розмови.
Але й у звичному гармидері перерви не зміг, як хотів, побути на самоті, хоча саме в гаморі ніхто нікого не помічає. Навпаки, не встиг вийтипросто в дверях наштовхнувся на невисокого хлопця в окулярах у стильній тонкій оправі. На очі відразу спав трохи підфарбований у червоне чорнявий чубчик. Подібні витівки із зачісками в Першій зразковій дозволялися за умови, то гімназійна форма лишається строгою. А значоксимвол належності до престижного закладуприторочений на своє місце.
Лацкан піджака підфарбованого хлопця був без значка.
- Хто тут у вас Туряниця? - спитав відразу.
Ну, я,назвався Юрко.
- Не брешеш?погляд крізь скельця був підозрілим.
Нащо?
Ну, не знаю...підфарбований знизав плечима.Може, хочеш забрати його винагороду.
Яку ще винагороду?тепер Юрко вже точно нічого не зрозумів.
Відійдемо,хлопець кивнув у бік вікна.
Вони відійшли, і чотириокий простягнув руку:
Толя. Шептало. Десятий «А».
На десятикласника новий знайомий зовні не тягнув. Юрко згадавбачив його кілька разів, та не звертав уваги. Можливо, навіть напевне через те, що чубчик свій Шептало донедавна не підфарбовував.
Так яка там винагорода?перепитав Юрко, потиснувши хоч мякеньку, без мозолів, але на диво сильну руку.
Ти оголошення давав,палець Шептала тицьнув просто у Юрків значок.
Гімназист напружився і, сам від себе не чекаючи, зрадницькії похолов усередині.
А... Є значок. Знайшов. Тільки ж про винагороду нічого не писав.
- Еге, бабусі розкажеш, - вишкірився Шептало, простягнув руку долонею догори. - Давай, клади.
- Що класти?
- Мій значок.
Він точно твій?
- Хіба не бачиш? У мене нема, - він провів пальцем по своєму лацкану.Для чого мені два?
Де ти його загубив?
Тю. Там, де ти знайшов.
Якийсь час хлопчаки їли один одного очима.
Д-добре,нарешті вичавив із себе Юрко.Є значок. Тільки знаєш... Я спішив сьогодні. Заморочився. Забув удома. Хочешпідемо сьогодні, я віддам. Справді, для чого мені два.
Шептало зателіпав головою, багатозначно похитав указівним пальцем.