Ось так Добромир, у думках пробігшись спогадами про своє життя під батьківським опікунством, зупинився на тому дні, коли він бачив його востаннє живим. У той день батько був не таким, як завжди. Мабуть відчував щось недобре.
Чому я тоді його послухав? Чому не відмовився залишатися у Києві? прохрипів Добромир, міцно стискаючи кулаками бильця ні у чому неповинного крісла.
Ну і що ти зміг би вдіяти? десь із глибин єства прорвався голос батька. Безславно загинув би разом із усіма, а цього не повинно було статися!
Важкий і болючий спомин змусив старого боярина скривитися так, наче йому наскрізь прокололи серце тонким шпичаком. На повіках забриніла краплина, але лише на одну мить. Добромир швиденько змахнув сльозину, адже ніхто і ніколи не міг бачити, що він може плакати. Він навіть не плакав, коли на Краду клали його доньку. Він ніколи не плакав і ніколи не плакатиме. Так навчив його батько: «Нехай усі думають, що твоє серце із криці!»
Добромир похитав головою і потер долонею груди. Він добре знав, що його серце може страждати так само, як у будь-кого іншого. Але це знав він, а інші не повинні цього знати.
Память Добромира до найменших деталей, вкотре за життя, відтворила ту останню розмову з батьком. Відбулася вона ввечері у київському будинку Поклінних. Так само, як і зараз, тоді також палахкотів камін. Вони сиділи один напроти одного і розмірковували про життя, військові дружинні будні, про печенігів, про Свенельда, який оббирає васальні княжі землі. І тут розмова зайшла про те, що князь Ігор хоче навідатися на полюддя до Мала Ніскині.
Розмова була довгою і тривожною. Вперше батько лишав його у Києві, а сам ішов із князем на полюддя. Це бентежило і турбувало. Добромир не хотів лишатися, але Переслав заперечливо похитав головою.
За мене не хвилюйся, Переслав усміхнувся синові,зі мною піде наш вірний побратим Воїмир.
Дядько, прошепотів Добромир.
Воїмир був рідним братом зниклої дружини Переслава Поклінного, а тому Добромиру приходився рідним дядьком. Прізвисько у Воїмира було Шуйця, тому що він був лівшею і завжди тримав меч у лівій руці. І хоч Шуйця був старший за свого племінника всього на десять весен, він Добромиру, наскільки зміг, замінив батька, ставши найближчим його сподвижником. Це сталося саме після того злощасного дня, який розпочав епоху творення початку заходу великого закінчення.
Потім цей день назвуть люди «проклятим Богами». Боян мовитиме сказання, у якому згадає той день: «Боги чекали слова від людей, а люди, наче німі, мовчали. Тоді Боги вирішили сказати своє слово, але люди, наче глухі, нічого не чули»
Коли спозаранку князь Ігор Старий, разом зі своїми вірними поплічниками, вирушив у землі древлян, розпочалася гроза. Здавалося, що Боги вирішили не просто заговорити, а заволати у весь голос, можливо, хотіли від чогось оберегти, застерегти, але марно.
Давно такої грози не було. Люди не розуміли, чим змогли так розсердити Богів. Не знали, але творити прощенну молитву було уже пізно. Волхви блукали налякано навколо капищ, розуміючи, що велика вина на них, тому що вчасно не змогли почути і зрозуміти Богів. А тепер Божий гнів може впасти саме на їхні голови.
Але гроза як раптово розпочалося, так раптово і припинилася. Визирнуло сонечко, усміхнулося, і весь щирий люд зрадів тому диву. Боги змилостивилися, Боги пробачили. Але, як виявилося пізніше, радість була передчасною
Добромир згадав, як він чекав звістки від батька. Кожен із чотирьох днів виринув із його задавненої памяті. Він тоді мало спав, похапцем їв і все був насторожі. І ось настав пятий день очікування після відїзду князя зі своїми поплічниками до древлянських земель. Вся пята ватага також продовжувала бути насторожі, готова виконати будь-який наказ свого молодого командира.
Хоча раптом, по обіді пятого дня, Добромир заспокоївся і перестав нервувати. Він постійно отримував звістки про спокій у князівських хоромах, що там не відбувалося ніяких надзвичайних подій. Життя у княжих хоромах було буденним і не відзначалося чимось надзвичайним, що могло викликати тривогу. Молодий ватага вже почав вірити у те, що батькові хвилювання і підозри були марними та даремними. Добромир чекав, що ось відкриються двері гридниці і на порозі постане втомлений, але завзятий Переслав Поклінний у супроводі Воїмира Шуйця.
Двері направду по обіді у гридницю відтворилися. На порозі стояв втомлений Воїмир. Він був один і у руках тримав батьків меч. Його кремезна постать у кольчузі мала страхітливий вигляд. Він зняв з голови шолом і поклав його на лавку. Туди ж він поклав меч. Обличчя було покрито шаром сірої пилюки, але все одно в око впадала не притаманна Воїмиру блідість.
Добромир тоді піднявся із-за столу і мовчки очікувально дивився на свого дядька, який повільно підходив до нього. Молодший Поклінний і Воїмир зовсім не були схожі. Єдине, що видавало їхню кровну близькість, це очі. Могло здатися, що вони дивляться на цей світ одними очима. І ось ці два однакових погляди зустрілися, пересіклися. Серце Добромира частіше забилося, він зрозумів, що дядько прийшов із поганими новинами.
Воїмире, слава Богам, ви повернулися. А де Переслав, мій батько? якимось здавленим, не притаманним йому, повним сподівання і в той же час тривоги голосом запитав Добромир.
Я приніс тобі батьків меч, тому ти зараз, Добромире, маєш зібрати докупи всю свою волю, важким надривним голосом промовив Воїмир, адже так сталося, що ми не зогледілися, як на нашу землю підступно і неждано завітали недобрі часи.
Недобрі часи? Щось сталося з Великим князем? Ти так і не відповів мені, де мій батька? Добромир запитально із наростаючою тривогою запитував, не зводячи свого погляду з дядька.
Добромир добре знав, що означають слова Воїмира, але не хотів йняти віри у те, що сталося найстрашніше, що могло статися. Але попри все він добре знав, якою буде відповідь.
Вони всі мертві,коротко промовив Воїмир.
Добромир донині памятає той стан, який його переповнив у ту мить, коли він почув тих три страшних слова: «Вони всі мертві». Це була перша страшна і непоправна втрата, до якої він був не готовий. Це пізніше він буде переносити втрати, затискуючи горе у своєму серці, а тоді все було по-іншому. В голові загупали важкі молоти, на очі насунулася сива непроглядна сивина. Серце стиснулося від болю і жалю. Через тугу кольчугу Добромиру стало важко дихати. Здавалося, ще мить, і він впаде на підлоги гридниці. Але Добромир не впав, він міцно обіперся обома руками об край столу.
Добромир намагався зібрати докупи всю свою силу волі і мужність, щоб протистояти раптовому горю. Він хотів осмислити все, що сталося. Йому потрібна була впевненість і розуміння, як слід вчинити далі, адже недарма Воїмир приніс батьків меч.
Чия кров на мечі мого батька? запитав Добромир, взявши у руки батьків меч. З яких причин на булатному залишено ворожу кров?
Запитання Добромира було не випадковим, адже існувала давня традиція очищення меча від ворожої крові після завершення бою. Кров на мечі залишалася лише у тих випадках, коли вона вимагала помсти або справедливого суду і дотримання давнього закону.
Воїмир взяв закривавлений меч із рук племінника, поглянув на нього і, зітхнувши, відклав булатного убік на деревяну стільницю.
Меч твого батька, Переслава Поклінного, я вийняв із пробитих грудей Містиші Свенельдича, слова, мовлені Воїмиром Шуйцею, прозвучали у гридниці, як грім серед ясного неба.
Ти хочеш сказати, що саме мій батько убив блудного сина воєводи Свенельда? запитав Добромир, будучи до нестями здивований почутим.
Поруч із твоїм батьком лежав мертвий Свенельдич. Із його пробитих грудей стирчав булатний меч Переслава, і це є найбільшою загадкою. Тому що, якщо твій батько вбив Містишу, то хто вбив Переслава? розвівши руки, проговорив Воїмир.
Шокований почутим, Добромир лиш розгублено розвів руки, в думках збираючи докупи все почуте.
Мій батько не міг просто так взяти і вбити сина воєводи, він не вбивця. Якщо він так вчинив, значить, мав для того вагомі підстави, знову Добромир вирішив настояти на своєму, захищаючи військову честь свого покійного батька.
Мене вже не це турбує. Я про інше думаю, махнувши рукою, промовив Шуйця.