Згадавши онука, Добромир відчув, як у грудях потеплішало. Боярин усміхнувся, пригадавши милі риси дитячого обличчя і добрий, надто як для майбутнього воїна, погляд.
Саме після тих сумних подій Добромир відмовився бути посадником у Переяславі, а зайнявся вихованням своїх онуків. Приділяючи кожному максимальну увагу, виховуючи їх зовсім не так, як виховував його батько. Просто він не міг їх так виховувати, адже вони не його діти, вони стали для Добромира набагато ближчими за своїх рідних дітей.
У Добромира було троє онуків. Всі вони жили у боярському будинку. Позвізд і малий Добромир, син Ратимира, були ровесниками і зустрічали четверту весну. Переслав, син Мечислава, був на рік старший.
Так вже чомусь сталося, що дружина Добромира Катерина не до всіх онуків ставилася однаково. Був у неї улюбленцем малий Добромир, який був сином її любого Ратимира. Позвізда Катерина недолюблювала, хоч намагалася цього не показувати, але вона вважала малюка причиною тих бід, які сталися. До Переслава вона взагалі відносилася холодно, адже то була дитина не її крові. То був син Добромирового бастарда Мечислава.
Саме через неоднозначне і нерівномірне ставлення до онуків Катерини опікуватися онуками допомагала Добромиру дружина Мечислава Ладомира, яка стала матірю не лише для свого малюка, а і для двох інших.
Спомин про онуків пригасив душевний біль боярина, він відчув, що є йому ради кого жити. Він знав, що потрібен своїм онукам, можливо, набагато більше, ніж своїм дітям.
Добромир злегка поворушив плечима і, відчувши слабкий щем втоми у своїх мязах, схвально кивнув головою.
Дякуючи Богам, я ще живий і можу тримати меч у руках, заради своїх рідних, усміхнувшись прошепотів Добромир, згадуючи слова покійного батька: «Той, хто не може упевнено підняти меч, той може вважати себе безпомічним, а значить мертвим. Такі довго не живуть. Я це знаю».
Раптова згадка про батька сколихнула хвилю спогадів про давні події у житті боярської сімї. Про ті часи, коли був ще живий славний воїн, сподвижник князя Київського Ігоря Старого, Переслав Поклінний.
Батько, перед очима Добромира постало суворе обличчя предка, риси якого, за давністю часу, поступово почали ставати все більш розмитими.
Так сталося, що Добромир знав лише батька Переслава. Про долю своєї матері боярин майже нічого достовірно не знав донині. Він лише знав імя. Знав, що її звали Доброгніва і що вона була з родини Воїмира Шуйці.
Лише одного разу, підрісши, Добромир спробував запитати батька про свою неньку, але той нічого не відповів. Лише, примруживши очі, промовив: «Ти щось знаєш?» Добромир нічого не знав, тому похитав головою і знизав плечима. Тоді батько з розмаху долонею вдарив сина по обличчю.
Добромир впав. З розбитої губи потекла кров, але він не заплакав, тому що знав: якщо батько побачить сльози, вдарить знову. Ось так Переслав Поклінний виховував у своєму єдиному синові справжнього чоловіка і воїна. Такого, яким був сам.
Добромир доторкнувся долонею правої руки до обличчя. До того місця, яке тоді так безжально вдарив батько. Добромирові на мить здалося, що він знову, крізь роки, відчув біль і солоний присмак крові на розбитих губах. Боярин поглянув на пальці, щоб переконатися, що там немає крові, і облизав губи. Крові не було, і він полегшено зітхнув.
Після отримання кривавого і болючого уроку Добромир більше ніколи не запитував у батька про матір. Так крізь все життя він пройшов із болем у серці, не відаючи про долю тієї, яка дарувала йому життя.
Потім, вже по смерті батька, Добромир чув від одного волхва, що може над родиною висіти якесь страшне прокляття, через яке жінки, вродивши дитину, лишають її і йдуть геть у інші світи. «А для того, щоб виправити або відвести від родини прокляття, треба, щоб у сімї родився хлопчик, який прийме посвяту і стане волхвом, йдучи шляхом служіння Богам. Ось тоді Боги можуть змилосердитися і зняти страшне закляття».
Спочатку ці слова юному Добромиру видалися дивними, але з часом вони все міцніше і міцніше засідали у його серці, інколи навіть заважаючи прийняти вірне і життєво справедливе рішення.
Але чому мені батько не повідав правди? задавав тоді собі запитання Добромир. А може, просто не встиг? Може, він хотів мені все розповісти, коли я стану дорослим?
Цього Добромир не міг знати. Не міг він відгадати, що творилося у батьковій душі і чому він був такий суворий із своїм єдинородним сином.
На той час Переслав Поклінний, своєю відвагою і вдачею, зумів наблизитися до Великого князя київського Ігоря, на прізвисько Старий, настільки, що зумів стати довіреною людиною і сподвижником князя. Переслав супроводжував тодішнього володаря київських земель у літніх походах на чужинців, а взимку ходив з ним на полюддя до васальних володінь князя за даниною.
Лиш виповнилося Добромиру пятнадцять років, як батько став брати його з собою у всі походи. На міжусобні сутички, ресталищні баталії, набіги на чужинські землі. Деякі бояри запитували Переслава, навіщо він наражає дитя, єдиного сина, на смертельну небезпеку? На що Переслав відповідав: «Мій син ніколи не загине безславно, а як загине, то лише як герой! А якщо виживе, то буде справжнім воїном, і я пишатимуся ним, тому що мій єдиний син звитяжний рубака».
Поступово Добромир справді ставав тим воїном, якого у ньому хотів бачити батько. Меч тримав впевнено, за щитом ховався лише тоді, коли була крайня необхідність. Добромир розумів ристалище і бачив можливості супротивника, його слабкі місця.
Коли Добромиру виповнилося двадцять років, князь Ігор оголосив дружинне ристалище для воїнів старшої і молодшої дружини. Добромир сам собі здивувався, з якою легкістю він переміг перших своїх двох суперників, хоча вони були командирами дружинних ватаг. Тому він з нетерпінням чекав бою із наступним своїм суперником. Йому було цікаво: чи зможе він так само легко розібратися ще з одним дружинним воїном? Він хотів зрозуміти: чи його перемоги є закономірністю, чи простою випадковістю?
Добромир поворушився у своєму кріслі. Щемом у грудях віддався спомин про той особливий день на ристалищі. Ось він стоїть, чекає виходу свого суперника, міцно стискаючи в одній руці меч, у іншій щит. І ось перед ним постає той, кого він найменше жадав бачити своїм суперником. У серці похололо: перед ним стояв Переслав Поклінний. Його суперником, за злим жартом турніру, був його рідний батько.
Молодший Поклінний чекав, що батько щось скаже, але Переслав мовчки почав шалену, здавалося, смертельну атаку на сина. Мечі скреготали, висікаючи з металу іскри. Щити стогнали, приймаючи на себе всю вагу смертельного удару.
У Добромира навіть промайнула думка: «Може, він хоче мене убити? Але навіщо це йому?»
Але в одну мить натиск Переслава послабнув і Добромир зрозумів, що йому під силу тягатися із батьком. Він відчув, що може здолати старіючого воїна. Здолати не кого-небудь, а славетного Переслава Поклінного. Ось він не встиг прикрити плече. А ось незахищений пах. Тепер можна нанести удар вістрям меча у горло.
Великою спокусою було бажання перемогти батька. Показати йому, на що здатен його син. Вразити усіх своєю перемогою і тим, що він перевершив свого батька. Але Добромир, як справжній син, цього не зробив. Він підставив під удар плече і з криком болю упав на коліно, піднявши догори праву руку, з якої випав меч, благаючи пощади.
На тому великокняжому ристалищі був вшанований перемогою саме Переслав Поклінний, а молодий воїн Добромир залишився у затінку слави свого батька. Правда, після того памятного поєдинку відношення Переслава до сина змінилося повністю. Батько почав розмовляти з Добромиром як із собі рівним. Більше не було глузувань, зверхності. Мабуть, досвідчений воїн зрозумів, якого молодого звитяжця він виховав. Та крім того, мабуть, Переслав усвідомив вчинок сина і гідно його оцінив.
Тоді життя Добромира змінилося, він насолоджувався молодістю і гарною компанією батька. Вони, як і раніше, завжди були разом, але тепер все було по-іншому. Тепер Переслав був добрим і люблячим батьком. Добромиру хотілося, щоб так було завжди. Він був готовий програвати бої на ристалищі батькові хоч все життя, лиш тільки у їхніх стосунках нічого б не змінювалося. Але так не могло тривати вічно. Все пливе, все змінюється. Таке гарне життя тривало лише від однієї осені до іншої, якраз до того злощасного полюддя у васальних землях, коли князь Ігор Старий вирішив примучити древлян.