Про вбивцю? здогадався Добромир.
Саме так. Якщо вбивця твого батька із когорти Свенельда, то думаю, що вже приготований меч, який має розтяти тобі груди. Більше того, можливо, вже хтось тримає той меч у руці
Протягом усього свого життя Добромир у своїх роздумах неодноразово буде повертатися до подій тих днів, ставячи собі одне і теж питання: «Чи вірно я тоді вчинив?» Були миті, коли він жалкував, що не розтяв груди Свенельду. Навіть, десь із потаємних глибин душі, інколи виринала підступна думка щодо самої Великої княгині, її підступних чар, які так звабливо подіяли на нього.
Але ці думки Добромир швидко гнав геть. Він розумів, що не можна піддаватися тим сумнівам, вірити їм, адже вони можуть перекреслити весь сенс вчиненого і прожитого життя. Життя непростого і звитяжного
Добромир підвівся і, ступивши кілька кроків, знову присів біля камінного багаття. Взяв поліно і положив його на жар. Суха кора на поліні миттєво спалахнула і відбилася у погляді боярина палаючим багаттям Крада. Це було поховальний вогонь для його батька. Горів його човен, який віз старого боярина в останню земну путь. Поряд з батьком на тому човні лежала невідома для Добромира жінка.
Довго він не знав усієї правди. Лише коли ліг на смертне ложе Воїмир Шуйця, він дізнався крихти правди, які були відомі дядькові і які він не хотів забирати з собою на той світ. Тоді він прикликав до себе Добромира і повідав йому страшну таємницю його роду. Але повідав він її вже пізно, та й, як виявилося пізніше, Воїмир також не знав усієї правди. Та що тепер гадати, багато чого було зроблено такого, що поправити неможливо. З цим болем Добромир продовжував жити і донині.
Раптом Добромирові згадалася одна давня молитва, яку колись він почув із вуст, вже нині покійного, переяславського волхва Світолика Богомудрого. Потім ця молитва була мовлена багатьма волхвами і чута боярином неодноразово, але чомусь він її завжди повязував саме з Світоликом.
Смерть не страшна, страшним є відчай! Не кари прошу, а уроку! Не перешкоди, а подолання! Не погибелі, а Переходу! Народжуємося на смерть! Вмираємо на життя! Так було, так є і так буде! Від століття до століття! Від Кола до Кола! прошепотів давно завчені слова боярин. Слова, які поступово стали сенсом його життя і розуміння дійсності
Добромир знову сів у крісло, на якусь мить заплющив очі, десь у глибині душі картаючи себе за те, що так безжально своїми роздумами пошматував своє уже немолоде серце.
Колись воно не витримає твоїх катувань, Добромире, сам до себе промовив боярин, і ти ляжеш на Крада і підеш шляхом Ірійським.
Можливо, вже Добромир насправді втомився жити. Бували миті, коли він відчував готовність перетнути межу і ступити на стежку, яка веде до родових пращурів. Але усіма своїми помислами боярин розумів, що ще не пора. Розумів, що він ще потрібен на цьому світі своїй рідній землі, своїм рідним, а особливо тим трьом безпомічним малюкам, які жили у його родовому помешканні і яким судилося творити майбутню історію від імені бояр Поклінних.
Погоджуючись зі своїми думками, Добромир кивнув головою і хотів піднятися, щоб підійти до вікна. Йому захотілося вдихнути свіжого рідного повітря, яке, як вважав Добромир, мало чудодійну силу додавати життєвої наснаги.
Але лиш тільки він обіперся обома руками у бильця крісла, як у двері постукали і на порозі зявилася красива і статна Ладомира, дружина Мечислава і мати одного із Добромирових онуків, який був названий у честь старого Переслава.
Прийшов ваш син, волхв Святовид, спочатку трішки присівши, а потім схиливши у поклоні голову, промовила жінка. Він хоче порозмовляти з дітьми, розповісти їм правду рідної землі.
Дякую тобі, дитино, ти добру мені принесла звістку, усміхнувшись промовив Добромир, я давно його про це просив. Скажи Святовиду, що я зараз вийду.
Ладомира знову вклонилася і тихенько, майже беззвучно полишила боярську кімнату.
Життя продовжується, промовив боярин, ті, хто помер, йдуть своєю дорогою до життя, а ті, хто ще живуть, йдуть своїм шляхом до невідомого. Так було споконвіку і так буде до тих пір, поки Боги будуть оберігати вогонь у наших оселях.
Добромир знову усміхнувся і, підвівшись зі свого крісла, неквапно пішов до дверей, щоб зустрітися з тими, хто йшов слідом за ним.
2. МечиславНа Переяславському тракті
Полишивши по обіді заїжджий двір, кавалькада із двох десятків кінних дружинників виїхала на тракт і попрямувала у бік Переяслава. Подорожні, які рухалися гостинцем чи то у бік Києва, чи то у зворотному напрямку, до Переяслава, з пошаною звільняли проїзд дружинним воїнам. На хоругві дружинного загону були відзнаки приналежності до пятої ватаги славетної Третьої когорти молодшої великокнязівської дружини.
Це були воїни тієї всім відомої когорти, яку у народі називали дружиною Сігурда. Того Сігурда Ейріксона, який був воєводою молодшої великокняжої дружини. Саме він зібрав навколо себе найкращих воїнів цієї землі у славну когорту звитяжців.
Так вже сталося, що після загибелі колишнього когортного командира Третя когорта довгий час безпосередньо підпорядковувалася воєводі, тому що серед рівних звитяжців він не міг виокремити самого більшого достойника, який міг би взяти під свою оруду найкращу дружинну когорту. Всі десять ватагів були як один славетними воїнами, і Сігурд не хотів когось ставити вище інших. Хоча можна було виділити одного ватагу, Мечислава на ймення Відчайдушний, але він був бастардом і Сігурда брали сумніви, чи варто виділяти його з-поміж інших. Та й невідомо було, як сприйме Великий князь такого когортника. Тому часто доводилося Сігурду самому водити когорту до бою та віддавати особисті розпорядження ватагам.
Поміж іншим саме Третя когорта охороняла Великого князя і супроводжувала його у виїзди до заміських резиденцій. Багато хто ще називав Третю когорту «вовками Сігурда», адже їхньою особливою відзнакою була голова вовка. Саме голова вовка красувалася як на когортних хоругвах, так і на обладунках і зброї воїнів.
Окрім Третьої когорти Сігурд мав під своєю орудою ще три когорти, але там були свої когортні, через яких і здійснював командування воєвода. Дві когорти, Сьома і Восьма, складалися виключно зі скандинавських найманців, войовничих вікінгів. Це були сильні воїни, завзяті рубаки, крім того одноплемінники Сігурда. Він знав, де і коли можна використати їх завзяття і лють. Воєвода добре знав когортних командирів і був упевнений у їхній вірності і відданості. Вони були родом із Опростадіра, тих самих земель, що і Сігурд Ейріксон, тому з великою пошаною відносилися до воєводи. Командирами цих когорт були Інгольв Вовча Паща на ймення Король Вовків та Барді Косматий. Свого часу вони несли службу у батька Сігурда, ярла Ейрікa Бьодаскаллі, тому воєвода не сумнівався, що у будь-яку мить може розраховувати на цих завзятих воїнів.
Ще однією когортою, Четвертою, командував далекий родич Великого князя Мал Завидів. Тут були зібрані різні воїни: найманці із різних земель, ближніх та дальніх, а також свої, місцеві рубаки. Інколи Сігурд диву давався, як дає Мал раду такому різношерстому дружинному братству. Але ці воїни завжди були напоготові, намагаючись довести, що нічим не поступаються воїнам із інших когорт.
Ось таку армію мав під своєю орудою Сігурд. Дехто з бояр навіть нашіптував Великому князю про те, що Сігурд має надто великий авторитет серед дружинних воїнів, обєднуючи навколо себе найкращих звитяг, а це недобре. Ці нашіптування дійшли до Сігурда, і хоч Володимир не зважав на ці пусті слова, все-таки воєвода замислився, він не мав найменшого бажання вступати з кимось у конфлікт, тим більше дозволити собі розкіш дратувати Великого князя. Тому після кількаденних роздумів Сігурд наважився і прийняв рішення. Він таки призначив командиром Третьої когорти Мечислава Відчайдушного, який до цього очолював пяту ватагу когорти і якого у народі ще називали Відірви Голова.
Саме цей Відірви Голова і мчав трактом на Переяслав у супроводі кавалькади дружинних воїнів. Мчав, не зауважуючи поривів холодного вітру, який ще не встиг прогрітися ранньовесняним сонцем. Мечиславу було байдуже до холоду, адже його душу з учорашнього дня зігрівало призначення когортним командиром. Воїн давно про це мріяв, але не сподівався, адже він не прямий потомок боярського роду, він бастард. І хоч його батьком є славнозвісний переяславський боярин Добромир, все одно Мечислав був незаконнонародженим. Це до певної пори дратувало воїна, спонукаючи його відчувати себе скривдженим життям, але з часом він знайшов спокій у своїй душі. Служив і вірив у свою добру долю і у те, що Боги не можуть бути завжди до нього не прихильними.