Але для завдання, яке тепер стоїть переді мною, той білий кінь був би заслабкий,мовив вершник.
То візьміть принаймні шматок хліба з собою,озвалася дружина.
Вершник узяв поданий шматок хліба й заховав у куртку. Потім пішов до струмка, що біг поблизу від хатини. Мешканці хатини провели його аж до води.
Як гарно тече Міхель коло вашої хатини!в захваті мовив вершник.
Еге ж,кивнув головою чоловік,але інколи, хоч і не часто, просто в хатину.
Ну, бувай здоровий, Матіасе, і ви, пані, теж із вашими дітьми,побажав вершник.
Бувайте здорові, молодий пане!відказав чоловік.
Не перегрійтесь і здорові повертайтеся!вклонилася жінка.
Та скоро й повернуся,кинув вершник. Перейшов струмок по деревяній кладці, а господарі хатини вернулися додому.
По той бік струмка вершник пішов лісом угору. Небо було синім-синім, а в повітрі лунали калатала корів і часті крики якогось птаха. Вершник інколи збочував зі стежки й виходив на лісові галявини.
На одній такій галявині, де росла невисока трава й маленькі білі квіточки, а скраю височіли старезні клени, коло них лежала величезна камяна брила, майже така завбільшки, як хата,здавалося, ніби її поклали там людські руки,а зверху на ній росла напрочуд висока ялиця. Вершник став навколішки перед ялицею й помолився. Після молитви підвівся й пішов краєм галявини далі. Знову підійшов до кленів, поміж яких теж лежали камені, але маленькі, їх ніби поклали, щоб сидіти на них. Вершник спробував сісти, і на всіх каменях можна було більш-менш зручно вмоститись. Зрештою підвівшись, щоб іти далі, він раптом почув голоси. То був спів, дзвінкий і чистий, наче спів жайворонка. Але голоси були не пташині, а людські, дівочі. Вони співали оту пісню без слів, у якій у лісах та горах серце виражає себе різноманітними змінами голосу, його спадами та злетами, мінливістю і сталістю. Голосів було два, вони то звучали в унісон, то немов перепліталися. Голоси видзвонювали, злітали, спадали, неслися, розлучалися, глузували, сердились і раділи. В них звучали насолода і радість. Спів, здавалося, наближався. Нараз з-під ялиць вийшли дві постаті й зупинилися на краю тієї самої галявини, де стояв вершник, і то недалеко від нього. Вони обіймали одна одну за шию, а дві руки в них були вільні. То було двоє юних дівчат із непокритими головами, в кожної звисали дві коси. На руках у них видніло біле полотно рукавів, а від червоних нагрудників спадали вниз чорні спідниці з численними складками. Одна дівчина мала на голові густо натикані дикі червоні троянди. Друга була без прикрас. Вийшовши на галявину й побачивши чоловіка, дівчата замовкли. Зупинились і дивилися на нього, а він теж стояв і приглядався на них. Потім став повільно підступати до дівчат. Дівчина без троянд одразу зайшла назад у ліс, друга стояла й далі. Вершник підступив до неї й запитав:
Чому ти тут стоїш зі своїми трояндами?
Стою, бо це мій рідний край,відповіла дівчина.Ти от запитуєш, а для тебе це теж рідний край чи ти звідкись прийшов?
Я тут зайшлий,відповів вершник.
Тож як ти можеш запитувати?здивувалася дівчина.
Бо хотілося б знати,відповів вершник.
А якби мені хотілося знати, чого ти хочеш?запитала дівчина.
Можливо, я б відповів тобі,мовив вершник.
А я б, можливо, сказала, чому я стою тут із трояндами.
Тож чого ти стоїш?запитав вершник.
А ти спершу скажи, чого ти хочеш,не здавалася дівчина.
Немає причин, щоб я промовчав,стенув плечима вершник.Я шукаю своє щастя.
Своє щастя? Ти загубив його?поцікавилася дівчина.Чи ти шукаєш іншого щастя, ніж те, яке мають удома?
Так,підтвердив вершник,я йду шукати великої долі, яка личить справжньому чоловікові.
А ти вже знаєш цю долю і знаєш, де вона?запитала дівчина.
Ні,заперечив вершник,не годилося б, якби людина знала наперед, де її щастя, і мала тільки піти, щоб підібрати його. Спершу я сам скую собі долю.
А ти, як ти кажеш, справжній чоловік?запитала дівчина.
Розумієш, я ще не знаю, чи я справжній чоловік,відповів вершник,але хочу робити в світі все, що зможу.
Тоді ти, напевне, справжній,мовила дівчина,бо в нас, каже батько, чоловіки завжди роблять менше, ніж можуть. Але ти повинен виконати те, що кажеш, а не просто балакати. Бо я ще не знаю, чи ти зможеш скувати собі долю. І не знаю, чи ти куєш її, коли стоїш у нашому лісі на цій галявині.
Мені можна стояти,пояснив вершник,бо сьогодні неділя, день відпочинку для людей і тварин, якщо нужда або необхідність не вимагають іншого. Мій кінь у стайні, а сам я пішов у ліс помолитися. А потім спробую зясувати, чи зможу я видертись на скелю Трьох Сідал.
Зможеш,запевнила дівчина,туди веде стежка, яку завжди легко знайти, якщо раптом збочиш із неї. Бо, хоча від землі, де стоїть скеля, вона здіймається вгору, наче прямовисний мур, люди поскріплювали стовбури, зіперли їх на скелю і змайстрували драбину, якою можна дістатися на вершину. Але будь обережний, щоб тобі не запаморочилась голова, коли стоятимеш там сам у повітрі над усіма вершинами.
А ти вже була там?запитав вершник.
Авжеж, бо ж я тутешня,відповіла дівчина.
Що ж,сказав вершник,якщо ти була там, то і я доберусь туди.
А коли ти сьогодні спустишся з Трьох Сідал,запитала дівчина,то завтра поїдеш за своєю долею далі?
Поїду далі,підтвердив вершник.А чому ти з трояндами?
Невже я маю відповідати, коли мене запитують?і собі запитала дівчина.
Коли батько-мати запитують, ти повинна відповідати,мовив вершник.І коли хто інший чемно запитує, теж повинна, і повинна, якщо пообіцяла.
Тоді я скажу не більше, ніж ти мені,відповіла дівчина.Я ношу троянди, бо хочу.
А чому ти хочеш?не вгавав вершник.
Коли хочуть, причини не шукають,відказала дівчина.
Якщо людина розумна, її бажання завжди мають причину,заперечив вершник.
Неправда,не погодилась дівчина,бо на людину, буває, щось находить.
Тож на тебе найшло заквітчатись трояндами?запитав вершник.
Не знаю,мовила дівчина,але коли ти більше розповіси про себе, то і я скажу більше.
Багато тут не розкажеш,зітхнув вершник.Я маю матір, що живе в Баварії, мій батько помер, і я їду тепер у світ, щоб почати своє життя.
Тоді і я тобі щось скажу,полагіднішала дівчина.Мої батько-мати живуть отам у будинку трохи вище. Ми б дійшли до нього, якби зайшли отут у ліс, звідки я вийшла з подругою, пішли лісом угору, аж поки почуємо струмок, потім повернули до струмка, а далі пішли вздовж нього вгору, і там нарешті побачимо луки і лани, а серед них будинок. Коло дому є сад із сонячного боку, а в саду росте багато квітів. А по той бік від дому тягнеться камянистий уступ до ялиць і на ньому росте багато диких троянд, я часто збираю їх там.
То на тебе найшло сьогодні нарвати диких троянд? Для мене знак, що моя подорож буде вдала,всміхнувся вершник.
Я маю металевий обруч, у який залізають стеблинки троянд,пояснила дівчина,тож наламала сьогодні троянд, вставила в обруч, а обруч вдягла на голову.
Ми ще трохи порозмовляємо, тож ходімо,запропонував вершник,трохи ближче до узлісся, звідки, як ти бачила, я вийшов. Там є камені, на яких можна сидіти. Тож ми б сіли на них і порозмовляли.
Не знаю, чи я ще довго розмовлятиму з тобою,відповіла дівчина,але піду туди і посиджу трохи з тобою. Я знаю ті камені, я сама звеліла обтесати їх як сидіння. Влітку до полудня там дуже гаряче, та пополудні вже є затінок. А восени й до полудня там мило і затишно.
Обоє пішли на узлісся, звідки вершник вийшов до дівчини. Невдовзі підійшли до каменів, на яких вмощувався вершник, пробуючи, чи зручно на них сидіти. Вершник зупинився й наполіг, щоб дівчина сіла перша. Вона сіла на гладенький камінь. Вершник сів по ліву руку від неї на трохи нижчий камінь, тож тепер його обличчя було майже на одному рівні з її. Меча він поклав ліворуч від себе на плаский камінь. Обоє мовчали.
Таж кажи що-небудь,трохи згодом заохотив вершник.
Таж кажи ти що-небудь,мовила дівчина.Ти казав, ніби хочеш порозмовляти зі мною.