Я вже й не знаю, що я хотів сказати,знітився вершник.
Що ж, я теж не знаю.
Минуло трохи часу, і нарешті озвався вершник:
А ти правду казала, що до полудня тут затишно під сонечком.
Дівчина мовчала, а трохи згодом мовила:
А ти ніколи не знімаєш з голови цей огидний шолом?
Та ні, одягаю тільки тоді, як є потреба,відповів вершник.А втім, зняти його дуже легко.
З цими словами він легенько, почавши спереду, зняв шолом, і на шию скотилося буйне й гарне русяве волосся. Шолом він поклав на траву.
Ох, яке у вас гарне волосся!вихопилось у дівчини.
А які в тебе щічки червоні!в захваті мовив вершник.
А які сині ваші очі!
А які твої очі карі й великі!
І як приязно ви говорите!дивувалася дівчина.
І яка ти мила!віддячував вершник.
Скажіть, як вам удається запхати таке пишне волосся в цей шкіряний шолом?поцікавилась дівчина.
Я роблю це так,пояснив вершник.Беру волосся, тримаю його однією рукою, а другою одягаю зверху шолом.
Сказавши, він узяв шолом, схопив лівою рукою волосся, підняв його на голову, а правою рукою насадив шолом.
Гарно,похвалила дівчина.
Тепер волосся накрите,відзначив вершник.
Гаразд, а тепер знову зніміть шолом,попросила дівчина.
Вершник знову зняв шолом і поклав на те саме місце, волосся знову спало на шию.
Якщо ви хочете йти на війну,казала далі дівчина,як ви зможете лякати ворогів, якщо у вас такий приязний погляд?
А хто тобі сказав, що я йду на війну?здивувався вершник.
Я знаю,відповіла дівчина.
Що ж, у моїй долі можуть бути і війни,погодився вершник.
Війнаце честь,додала дівчина.
Війна дає честь тільки тоді, коли це не грабунок і не насильство,поправив вершник.І ще більшу честь, коли захищаєш від ворогів батька, матір, брата, сестру, сусіда й народ і треба битись на смерть і життя. А до цього треба готуватися.
Ви забули ще одне, що треба захищати.
Що?здивувався вершник.
Свою дружину,всміхнулася дівчина.
Я не маю дружини і тому не подумав про це,виправдався вершник,але, якщо захищаєш увесь народ, то захищаєш і свою дружину.
Ні, дружину треба захищати насамперед,поправила дівчина.
Що ж, тоді її захищають насамперед,не сперечався вершник.
А як ви будете поглядати, щоб ворогу було страшно?знову запитала дівчина.
Не знаю,відповів вершник,але дивитимусь так, як казатиме серце, і ворог зрозуміє. На тебе я дивлюсь приязно, бо приязно ставлюся до тебе.
Ви кажете, до захисту треба готуватись, тож ви підготувалися?запитала дівчина.
Я хочу бути вершником,відповів юнак,і тому навчився дбати про коня і їздити верхи на ньому. Я вчився і нападати, і оборонятися, вчитимусь і на війні й побачу, як командують загоном.
Тож ви хочете бути проводирем?запитала дівчина.
Якщо зможу, так,відповів вершник.
А у вас гарний кінь?
Ані гарний, ані бридкий,відповів вершник,але серед добрих він один із найкращих. Він здоровий і дужий, розумний і вірний. Я люблю його, і він любить мене і йде за мною.
А якої він масті?запитала дівчина.
Сивої.
А чому ви не маєте ніякої прикраси на голові, як інші родовиті чоловіки?запитала дівчина.
Я не високого роду,відповів вершник,і шолом дуже дорогий мені. Бачиш, він із лосиної шкури, ця тварина живе далеко звідси. Його й меч не пробє.
Розповідаючи, вершник підняв шолом і показав його дівчині. Вона оглянула і торкнулася пальцем мякої шкіри.
А вам не дуже жарко, коли ви ховаєте своє довге волосся в шоломі?запитала вона.
Набагато гарячіше, коли волосся коротке,пояснив вершник,але спека і холод чоловікові мають бути байдужі. Всі давні народи любили довге волосся, і воно захищає й від ударів.
А решта вашого одягу теж зі шкури тієї тварини?запитала дівчина.
Тільки панцер, а решта з тоншої шкіри,відповів вершник.Дехто ставить ще металеві пластини, а в мене тільки шкіра.
Ви взяли з собою меч навіть у ліс,проказала дівчина.
Я завжди маю його при собі, хіба що сплю вдома в безпечній кімнаті,пояснив вершник.Мечце водночас і меч, і щит.
А він гарний?запитала дівчина.
Дивись!
Вершник повернув піхви до себе, дістав меч і подав його дівчині. Вона взяла його так, що одну частину оголеного леза тримала вона, а другу він.
Ох, що за знаки!вигукнула дівчина.
Це святий Петро з ланцюгом,пояснив вершник,бо ми маємо його за нашого святого покровителя: адже наш рід походить із Рима. Оте, що ти бачиш навколо нього,прикраса.
А ота інша штука?запитала дівчина.
Теж прикраса.
Дуже гарне зображення,похвалила дівчина.
Повинно бути гарним,казав вершник,а меч має бути добре загартованим проти ударів і тиску. Цього ти на ньому не побачиш.
Авжеж,кивнула дівчина.
Вершник узяв піхви, потримав їх і вклав меч усередину.
А тепер, дівчино, признавайся, як тебе звуть,сказав він.
Берта,відповіла вона.А вас?
Вітіко,мовив він.А скільки тобі років?
Шістнадцять,відповіла дівчина,а скільки років вам?
Двадцять. Я народився за девять років по тому, як убили богемського князя Сватоплука.
Я й думала, що ви дуже молоді,мовила дівчина.
І ти, Берто, живеш у лісі?
У лісі, та ще й десь,відповіла вона.Я вже казала вам, що ми маємо трохи вище звідси будинок. Там ще стоїть будинок батька подружки, що співала зі мною, більш нічого.
А церква у вас є?
Церква стоїть за пять годин ходу звідси у Фраюнґу,відповіла дівчина.А коли від нашого дому піднятися на сто кроків угору, а потім пройти півгодини до Міхелю, де живуть вуглярі, там стоїть темно-червона висока деревяна хижка, а в хижці є різьблена з дерева свята Богородиця з малятком Ісусом. Її освятив єпископ. Перед хижкою стоять низенькі лави, щоб можна було стати навколішки й помолитися. Ми молимося там. За хижкою ростуть горобини, і ті горобини тягнуться аж до нашого дому. А тепер розкажіть мені щось про себе.
Мій рід невідомий,відповів вершник,але не завжди був таким.
А куди ви подастеся, коли завтра виїдете звідси?запитала Берта.
У Богемію,відповів вершник.
У Богемію?здивувалася дівчина.А чому не йдете до нового короля Конрада або до нашого герцога Генріха?
Тому,пояснював вершник,що на півдні Богемії жили в Лісовому краї мої предки. За давніх часів, багато сотень років тому, коли ще не було Німецької імперії, а в країні франків, яка була дуже велика, панували сміливі мажордоми похилих літами королів, один чоловік із роду князів Урсіні в Римі, якого, як і мене, теж звали Вітіко, внаслідок цькувань ворогів, які вдерлися в країну, подався зі своєю дружиною, дітьми, родичами та військовим почтом у північні краї і дійшов аж до Дунаю. Звідти він хотів напасти на Богемію. Але Воєн, князь Богемії, первородний син князя Мнати, який був ще поганином і ненавидів християн, вийшов з військом назустріч Вітіко, завдав йому поразки й перебив майже всіх його людей. Тоді Вітіко уклав із князем Воєном союз, він хотів визнати його зверхність і захищати Богемську марку від чужинців, якщо князь дозволить йому жити в лісистих горах, куди він удерся. Князь дозволив, і відтоді Вітіко жив на одній горі в Лісовому краю. Його рід розмножився, став могутнім і запровадив християнство, охрестивши в Реґенсбурґу чотирнадцятьох лехів із півдня Богемії задовго до того, як Борживой став першим християнським князем Богемії. А потім рід знову занепав, став невідомим, і я останній представник цього роду. Вітіко посадив на горі, де він жив, дикі троянди, бо й на горі коло його дому в Римі теж росли дикі троянди. Всі предки давнього Вітіко, яких можна простежити від часів, коли в усьому світі ще не було Христа, садили дикі троянди, бо ж ніяких інших ще не було, і всі його нащадки теж садили дикі троянди.
Тож на мене таки щось найшло, якщо я взяла троянди,протягло мовила Берта.
А ти часто береш ці квіти?
Уряди-годи,відповіла Берта.