І коли я так слабувала, Юлек якийсь час готував обіди. Обіди як обіди, другі страви доволі смачні, але супи! Які супи! Неймовірні, усе зварене, як треба, смачнючі, запашні. Він не виказував таємниці, але пишався собою мов павич. Якось каже мені: «Нині влаштую тобі лукуллів бенкет». І присмачував то тим, то тим, то іншим, щохвилини приносив покуштувати. Аж додав того стільки, що воно зробилося неїстівне. Так чи сяк, крім одного того випадку, коли він передав куті меду, супи були чудові. Нарешті пестощами й жартівливими погрозами я примусила його поділитися секретом рецептів. Ну, Юлек і каже: «Ти знаєш, я й сам не відаю, як воно таке смачне виходить... Набираю воду з діжки, чищу...»«З діжки?»перепитую.«Так, із тієї, що під будинком». А то була діжка для дощівки, у якій наш наймит Бакалярчик, мив руки від гною щоразу, як вертався з поля. Там було ціле кишло комариних личинок, котрі, якщо піднести долоню до поверхні води, роблять так: «Тр-р-р-р»...углибі зникають, мов і не було. Не кажучи вже, що там роїлося від дрібнішої комашні.
І ми швиденько повернулися до огидних лисівських супів.
* * *
Скидалося на те, що війна все ж так швидко не закінчиться, і нам доведеться оселитися на селі, де легше прохарчуватися й життя безпечніше. Треба було серйозно зайнятися господарством, щось вигадати, стати на ноги, усе це, певна річ, на мені, бо бабуня старенька, мати піаністка, батько зневірений юрист, а Юлеклітератор... а тут, як на зло, я лежала хвора вже третій тиждень. По-перше, я собі надумала, лежачи годинами в ліжку, що треба конче купити корову. Отож, хоч-не-хоч, покликала Юлека, наказала витягти з туалетного столика бабунин золотий ланцюжок з місячними каменями, доволі потворний, зате довгий, отже, золота чимало, і сказала: «Тримай, треба це продати ювелірові й купити завтра вранці на ярмарку корову». Юлек сів на ліжку, узяв ланцюжок, поглянув, тяжко зітхнув і кивнув головою, мовляв, продасть і купить.
Приходить назавтра вранці й зазирає до мене у відчинене вікно, весь осяяний сонцем, бо то кінець вересня, а, може, початок жовтня, принаймні дуже тепло. «І що?питаю,купив корову?»«Купив».«І як вона виглядає? Вимя велике?» А Юлек дивиться на мене допитливо й відказує: «Знаєш... я там до вимені не дуже придивлявся. Але в неї такі гарненькі руді кучерики довкола голови». Боже милий, який то був розпач! Корова була така худа, що я боялася її торкнутися, аби не перекинути. Вимя нагадувало висхлу сливку й узагалі скидалося на те, що довго вона не протягне. Справді, руді кучерики були. Крім того, селянин, що її продавав, переконав Юлека, що корова тільна, а вона сухоребра мов тріска! Ну, нічого. Відгодували ми її, обханючилиі, знаєш, що? Вона не лише тільною виявилася, а ще й давала таке молоко, що в молочарні нам сказали розбавити водою, бо як німці побачать у документах такий відсоток жиру, то запровадять це як норму. І хто ж від цих кучериків міг такого сподіватися, га?
Ну, а потім я видужала. Може, то заголосно сказано, але я встала й підійшла до вікна. Побачив мене котрийсь із німців, що сидів на ґанку й ваксував чоботи, і загукав, що фройляйн одужала. Збіглися всі, вітали, усміхалися, співали. Я не могла збагнути, чому вони так натішитися не можуть. Аж тут зясувалося, що капітан заборонив їм голосно розмовляти, співати, як голишся чи не голишся, гупати ногами. У військових чоботях тяжко не гупати, отож вони ходили в повстяних капцях або ковзалися на ганчірках для натирання підлогиусе через те, що фройляйн хвора. Ну, а вже як видужала, то такий собі німець, що розповідав, буцім він у Гамбурзі грав у симфонічному оркестрі, витягнув із кишені губну гармоніку й заграв на ній Моцарта.
Розділ XIII
Що ж іще діялося в ці перші дні війни?
Молодий пан Гесс одяг форму офіцера запасу, воював і потрапив у полон до німців. Дядько якось його визволив, йому й волосок з голови не впав, та слід сказати, що поводився Гесс шляхетно. Інша справадвійко братів із сусіднього маєтку, ті, що навіть у лісі мали биті дороги. Тепер цими дорогами легко їздили німецькі танки.
До будинку інженера Р-ського постукали сумовиті панове й наказали йому запакувати колекції. Згодом прийшли носильники й винесли старанно поскладані до скринь картини, книжки, порцеляну й срібло. Не взяли тільки пістолета, з якого інженер Р-ський вистрілив собі в голову, щойно вони пішли. Поховали його під стіною цвинтаря, як і всіх самогубців.
Молодий пан Пшипковський, германофіл, вирізьбив медаль із профілями погромника євреїв Тита Флавія та Геббельса. І надіслав це останньому в подарунок.
Прапрабабуня Броклева зникла. Усі страшенно перелякалися, шукали її по всьому маєтку, на луках, по сусідніх селах, аж раптом за кілька годин бабуся Ванда повертається з Кельце в чудовому гуморі й каже: «Я прожила девяносто літ, і жодного разу не зробила собі завивки. Вирішила спробувати».
І ще є історія про лікарів. У Кельце було двоє славних хірургів. Один з них був відомим медиком, випускником славетного університету, загально шанованою людиною. Проблема полягала в тім, що хірург він був поганенький, не кажучи вже про те, що з віком память йому дуже погіршилася, тож містом кружляли анекдоти про годинники, ланцети й ножиці, зашиті ним через звичайну неуважливість у черевах пацієнтів. Другий був прекрасним лікарем, проте насправді не мав медичної освіти; під час Першої світової пішов до армії за санітара й пройшов хіба що якийсь початковий курс медичної допомоги. Проте він мав таку кебету до всього, що стосувалося різання й зашивання, такі вправні руки, такий уроджений талант, що йому швидко дозволили оперувати; зрештою, людей бракувало, як це завжди буває на фронті. Так він і здобув вишкіл, на найскладніших, зрештою, випадках, і швидко став у цьому своєму... ну, у цьому полку найкращим хірургом.
Але на медичний не пішов?
Де там! Зробив собі якісь ліві документи й упродовж багатьох років просто лікарював у Кельце, оперував у лікарні. Але професійної етики так і не опанував. За все брав гроші. Пригадую, колись я чекала в нього на прийом, а там плаче якась жінка, що чоловіка привезла з апендицитом. «Ни маю гроший».«Може бути теля».«Привезу, пане дохтуре, привезу, тілько воперуйте го, пане дохтуре».«Буде телябуде операція». Вона повернулася по теля, а чоловік помирав у приймальній. Кажу: «Як вам не соромно? Ви не могли негайно почати операцію?» А він: «Що ви, здуріли? Як він мені помре на столі, то баба теляти не віддасть. І що мені з того?» Справжній хам. Врешті хтось довідався, що він звичайний санітар, а не «доктор мед. наук». Справа потрапила до суду, та, мабуть, той лікар мав неабияких пацієнтів, хай там як, а йому дозволили й далі оперувати, мовляв, він здобув освіту на практиці.
Це наче хрещення кровю в мучеників. Якщо їх не було охрещено, то мученицька кров змивала гріхи. Обожнюю ці теологічні викрутаси. І що?
Під час німецького наступу його перехопив на вулиці якийсь офіцер й наказав бігти на вокзал, до поранених. А він йому: «І не думаю. Я не збираюся ризикувати життям». Тоді офіцер витягнув з кобури пістолета й каже: «Ви підете».«Ні». І офіцер його застрелив.
А другий лікар?
Другий лікар геройськи рятував людей, рятував їх під час обстрілу, метушився як муха в окропі, перевязував рани. А потім, коли німці захопили місто й ніхто вже давно не стріляв, лікар повертався додому, і його поцілила якась випадкова куля.
Ну, і ще був доктор Каліш.
Каліш? Був... але я не памятаю.
* * *
Цю історію я вже розповім за бабуню сам. Дедалі більше розповідаю за неї. Усе розсипається, тьмяніє, розповзається на клоччя.
Бабунин розпад найкраще було видко за розпадом оповіді. Спершу бракувало хіба що дрібних елементів («Що зі мною коїться... не памятаю вже, нічого не памятаю... хто, в біса, знімав у 1938 «Літо в Ноані»? То була одна з перших ролей Андрич, вона тоді була невимовно прекрасною, невимовно... не памятаю»), тоді зникали уривки історії, подробиці змішувалися й ніхто не знав, де стояла слива, а де вишні, якого кольору була сукня пані Н. якогось вечора, і так далі, а бабуня, як завжди, хвилювалася через розповідь і доповнювала її власною уявою, тобто субстанцією іншої природи. Згодом почали зникати цілі розповіді, або й гірше, одні історії змішувалися з іншими, доходило до незвичайних контамінацій та абсурдних зіставлень.
Як шкода, що в мене немає авто...
Бабуню, у тебе ніколи не було водійських прав.
Як це не було?
Бо ні. Ти навіть на велосипеді не їздила. Гарні ці магнолії (прогулюємося парком в Оліві, до якого вона безліч разів водила мене в дитинстві; тепер ми поступово міняємося ролями). Не пригадуєш? У тебе завжди були проблеми з вестибулярним апаратом.
Велосипедце геть інше. У мене були права і я водила машину.
Коли?запитує інквізиторським тоном моя мама, яка глибоко переконана, що бабуні треба довести її помилку, і якщо це зробити, то вона неодмінно закарбує це в памяті.Можеш мені сказати, коли в тебе були права? Бо до війни точно ні. У твого батька не було автомобіля.
Був. На Україні. Одного разу за ним селяни гналися з кілками...
На Україні автомобіль мав твій дідусь, дідусь Брокль, а не тато.
Ну, тоді після війни.
Мамо, тато першу машину мав у вісімдесяті, як йому Павел купив.
Це дядько купив йому першу машину?питаю.
Так. Дідусеві тоді було сімдесят. Раніше він, звісно, дуже багато їздив мотоциклом і мав у Державному лісництві автомобіль із шофером, проте свій власний отримав лише в сімдесят із гаком. А ти ж бо,звертається мама до бабуні,не могла мати автомобіля до тата. Не вигадуй.
Їздила та й годі.
І так далі, і ніщо вже нас не тішить, навіть магнолії, бо мама силкується довести бабуні логічні суперечності, а бабуня весь час відшукує нові зачіпки, як і годиться доньці адвоката.
Мама дедалі частіше возила її до лікарів, купувала ліки «що звались прегарно, мов грецькі німфи», як пише поет (чи якось так), та це небагато давало. Я чимраз частіше сперечався з бабунею про все, чого їй довелося зазнати, доки вона, зрештою, глузливо не казала: «Так, бо ти, звісно, краще знаєш».
Що це?запитав я колись, натрапивши в якійсь кухонній схованці на білі таблетки.
Е-е-е, то ліки такі. Твоя мама мені їх дає, але здається, що вони не допомагають.
Але чому вони тут лежать?
Бо вона мене перевіряє, чи я їх приймаю. Рахує на папірці. То я щодня відкладаю одну таблеточку.
Але, бабуню...
І так далі. Та повернуся до доктора Каліша. Доктор Каліці теж був славетним хірургом. А крім того, він був євреєм, але настільки «неєврейським», що вирішив не виказувати свого походження. Він просто не переїхав з родиною до гетто й продовжував працювати за своїм фахом.
Аж тут якогось дня почув зі свого кабінету, що хтось голосно стукає у двері. Почув, що котрийсь із його синів побіг відчинити пацієнтові, а тоді почув якісь німецькі вигуки. Підвівся, застебнув ґудзик піджака й пішов до передпокою. Там стояло кілька солдатів, один тримав на руках пораненого собаку. Виявилося, що партизани скоїли замах на якогось гітлерівського посадовця і, хоча й схибили, зате тяжко поранили його улюблену суку.
Якщо вигляд доктора Каліша не зраджував його походження, то зовнішність сина виказувала все. Залишімо їх так ненадовго: доктора, його капловухого сина з віковічним сумом в очах, солдатів, суку, генералового чи й комендантського адютанта. Що може статися? Що ж сталося, якщо ця історія заслуговує на те, щоб її розповісти? Бо я б не переказував її, якби все мало от-от закінчитися смертю лікаря, його сина чи й обох відразу. І справді, вона так і не закінчилася. Дозвольмо їм знову рухатися, дозвольмо думати й говорити. Адютант думає: «Сука може вижити. Що для мене якийсь єврей, чи кілька євреїв, чи навіть сто євреїв. Для мене найважливіша сука».
І каже:
Гадаю, ми не потребуємо жодних пояснень. Усе просто: якщо ви прооперуєте суку так, що вона житиме, то й ви житимете. Якщо ніпоставимо вас під стінку з усією вашою родиною.
І доктор Каліш вижив з усією своєю родиною. Неймовірно, проте саме так усе й було. Людина, яка понад людське життя цінувала життя собаки, водночас поважала дане слово й дотримала його. Нечувані суть задуми Господні, і жахлива Його іронія.
* * *
Тим часом життя родини Карнаухових (тобто родин Карнаухових і Рогозинських) поточилося в Лисові. На селі життя було безпечніше й ситіше, а крім того, то була єдина можливість усім оселитися разом: бабуні, її батькам, тітці Саші, тітці Меховій, прапрабабі Броклевій, дядькові Мацею та Юлекові. Щоправда, і на селі траплялися різні похмурі випадки, але селяни маєток захищали, ой захищали.
Якоїсь ночі прийшли партизани, змучені, брудні. «Це Лисів-Б?» А я, заспана, протираю очі й кажу: «Ні, Лисів-А».«То перепрошуємо, село не дозволяє». Я їм давала харчі, та вони чемно відмовилися. Виходили, вклоняючись і без кінця дякуючи. У сінях стояв здоровенний кошик із яблуками, то я кажу, щоб вони бодай ті яблука взяли, а вони ні. «Село не дозволяє»,сказали. Зрештою, я їх майже примусила, то вони по одному, по два взяли, до кишень увіпхнули. Більше не хотіли. А в Лисові-Б, у Лібішовських, бо там мешкала небога того марнотратника Лібішовського, о, там було по-іншому. Партизани приходили на цілу ніч, наказували їх годувати, розважати, усе в них забирали, навіть меблі, аж до того дійшло, що вони одяг тримали в печі. Але старий пан Лібішовський наказував звертатися до нього «пане дідичу» й цілувати руку в рукавичці. Та-а-ак. Щойно війна почалася, як він спитав батька: «А віконниці ви вже поставили, пане раднику?»«Які віконниці? Нащо?»«Як це нащо?обурився той.Щоб захиститися від селян». Що ж, нас селяни любили.
Якби хтось дозволяв мені так себе ошукувати й обкрадати, як Броклі селянам, то я б його теж любив.
Вони це усвідомлювали. Батько якось пішов до Мілевського...
Мілевськийце той розумний селянин, що світа побачив?
Так, Мілевський був дуже розумним, кмітливим, а до того ж у світі бувалий, бо не один рік провів у царській армії й воював з японцями. До війни, щоразу, як ми проводили канікули в Лисові, купували в нього молоко. І батько пішов до Мілевського сказати, що ми більше молока в нього не купуватимемо, бо досі він нам щодня передавав бідон... ах, колись те молоко приносила така вродлива дівчина, що батько навмисне раніше вставав, щоб їй відчинити й надивитися; у Лисові порода була дуже гарна... так-от, батько пішов до Мілевського й каже, що через війну, кризу, відсутність грошей і так далі. А Мілевський йому на те: «Пане раднику, я завдяки вам пятнадцять років жив. Кривди мені не буде, як ви трошки поживете завдяки мені». І посилав нам молоко до кінця війни.