Проте вони й далі крали... Памятаєш, як украли солому?
Ну-у-у, як солому вкрали... як це було?
Ти лежала хвора. А коли встала й пішла до стодоли, то виявилося, що вся солома зникла. А було її багато як ніколи, якийсь такий особливий рік, що все горище стодоли було напхане соломою аж до самісінького даху. Отож ти пішла до сільського клубу, тобто до крамнички, стала на порозі й сказала...
Сказала: «Я лежала хвора, а ви вкрали в мене всю солому». Тиша. «Не всю»,каже один. «Усю»,відказую спокійно (а голос бабунин лунає з такою самою смертельною серйозністю, як тоді, мені навіть здається, що «солома» звучить як «діаманти»). То вони перезирнулися, і хтось каже: «Не може бути».«Ну, то ходіть, побачите». Пішли, усі гуртом, увійшли, переконалися, роззирнулися порожньою стодолою. «Холера,каже якийсь,та й негідник же той, хто решту забрав». Похитали головами, перепросили й наступного дня привезли мені від німецького управителя цілий віз соломи. Брудної, бо таки брудної, та байдуже. Викупили й привезли. А дрова були від німців.
Від німців?
Так, бо колись приїхали німці возами, здається, реквізицію робили, забирали по селах понадлімітну худобу, сховані дрова й тютюн. Дивлюся, аж у них стільки дров... а в нас нічого, усього бракує, холодно... підійшла до возу, схопила кілька поліняк і помчала з ними додому. А німці за мною. Не ті, чужі, а наші. Вбігла до вітальні, жбурнула дровеняки на підлогу, під крісло... ні, під отой пуф, що стоїть під вікном. Тоді він теж був обтягнутий так, що внизу тканина сягала до землі й нічого не було видно. «Що ви робите?кричать німці.Що ви робите із цими дровами?» І я каючись кажу їм, що в нас немає дров. «Ви що, збожеволіли, чужі солдати, а ви таке виробляєте? Хочете, щоб вас звинуватили в крадіжці майна Тисячолітнього Рейху? Треба було нам сказати, що немає чим палити». І відтоді привозили дрова.
* * *
Бабуня завжди казала, що всеньке життя мала більше щастя, ніж розуму, і що якби вона розповіла правду про своїх німців, то її б назвали фольксдойчкою.
І справді, німці, розквартировані в Лисові, не були ніякими кровожерними тварюками, а звичайними собі міщанами з дуже порядними німецькими звичками. Один захищав дівчинку під час бомбардування, інший грав Моцарта на губній гармоніці й запевняв, що в рідному місті грав у симфонічному оркестрі філармонії. («А згодом йому прийшла телеграма, що дружина й донечка загинули під бомбами в якомусь місті; назавтра я бачила, як його везли разом з іншими на східний фронт; він сидів ззаду вантажівки, сіро-зелений на виду, утупившись удалину невидющим поглядом; таким я його й запамятала»). Капітан позичав книжки про мистецтво, рудий фельдфебель допомагав по господарству, а Аполлон з підтяжками закохався в бабусю.
Ну-у-у, Аполлон з підтяжками був божественно вродливим мужчиною. Виглядав точнісінько як Аполлон Бельведерський, мав ідеальну фігуру й шляхетні риси обличчя. Проте був страшенним нечупарою, і в нього завжди звисали з обох боків шлейки від комбінезона. Він ходив за мною мов пес, бродив із непритомним поглядом, хапався за будь-яку роботу вдома: мив посуд, шорував срібло, чистив картоплю. А він же окупант! Нарешті я заявила рудому фельдфебелеві, що ситуація дурна, бо я заміжня, і Юлек не повинен терпіти Аполлона, а з іншого боку, якщо вони побються, то буде справжня катастрофа, ну, то рудий фельдфебель з ним побалакав. Аполлон якийсь час ходив засмучений, та невдовзі змирився; зрештою, він був неймовірно дурним.
* * *
Париж скорився без опору.
Юлек захищав французівмовляв, скарбниця культури, мовляв, Лувр і костьоли, безцінні рукописи, genius loci, мовляв, таким чином удалося врятувати залишки європейської цивілізації.
Бабуня нападаласямовляв, Варшаву спалили, але не продали, а французибоягузи й негідники.
Вони йшли вулицею. Повз них проїжджали машини з пяними німцями, котрі святкували перемогу. А назустріч їм ішов малий, може, десятилітній, хлопчина, який тримав руки в кишенях і тихо насвистував «Марсельєзу».
Бачиш,сказала бабуся,в одного цього шмаркача більше мужності, ніж у всіх французів укупі.
* * *
А із чого ви жили під час війни?
Із продажу бабусиних коштовностей. Крім того, ми мали корову, дві корови. І кури, але всі виздихали, як була пошесть. У мене була курочка, яку я найдужче любила, вона завжди походжала домом, я кликала її Чубаткою; коли вона захворіла, то прийшла до мене, схилила голівку, притулилася мені до рук і так померла. А ще в нас був собака, вівчарка.
Слід?
Ні, Слід був до війни, то був татів мисливський пес. Мисливський, але страшенно лагідний до тваринок. Качка завжди залишала на нього своїх малят. Підходила, кахкала, він дивився на неї, мовби все розумів, а тоді вона залишала йому всіх дитинчат і йшла у своїх справах; а він сидів з каченятами, тримав їх між витягнутими лапами і, щойно котресь хотіло вийти, як він заганяв його назад. Потому поверталася мати і він випускав малих до наступного разу. То коли я побачила таке згодом у Діснея, то страшенно сміялася. Але під час війни вже був інший пес.
Бабуню, але я питав, як ти утримувала дім.
Ага. Ну, у нас ще було трохи землі, отже, садили картоплю. Селяни надивуватися не могли, бо якогось літа я посадила її запізно та ще й на горі, за жодні скарби вона не мала вродити (мужики казали, що картоплини будуть завбільшки як горох і сухі, мов перець); проте всеньке літо лило як з відра, у всіх картопля погнила, а в мене вдалася гарна. Наступного року я посадила навпаки, на підмоклих ґрунтах і раніше, то селяни знову казали, мовляв, усе погниє. І що? Літо було спекотне, у всіх картопля посохла, а в мене виросла велетенська. «Таки як люди вчені, то вчені»,зауважив хтось.
І всі цим живилися?
Не було вибору. Такі панували страшенні злидні, та ще й проблеми з усім. Якось уранці я розігріла вчорашню каву, і виявилося, що вона смакувала чудово, усім сподобалася, бо була така, наче її посолодили, а цукру ж катма. А після сніданку я зазирнула до кавникаа там сила-силенна тарганів; усю ніч вони лізли досередини й топилися, цим і пояснювався солодкий смак. Я покликала дядька Мацея, лише йому про це розповіла, і ми вдвох заходилися шукати тарганів; нарешті знайшли їхнє гніздо за дровами, біля печі, і вибили всіх, кого вдалося. Та було дещо гірше за тарганів, а саме тітка Мехова. Тітка весь час бундючилася, нарікала й докоряла нам. Якось заявила моїй мамі: «Ага, ти цього не памятаєш, але в тисяча девятсот дванадцятому я спеціально заховала собі вершки до кави, а ти їх відібрала й випила». І таке інше. У Лисові мала велику кімнату, де вона повісила привезені з Парижа гіпсові відбитки химер із собору Паризької Богоматері, і ще якісь сатанинські причандалля. У кожному разі широкі селянські маси у вигляді сільських бабів боялися туди потикатися. А тітка Мехова мала пристрасть брати собі молодих служниць і баламутити їх, забивала їхні мізки різною революційною маячнею, достоту як Єндрусь Логойський з роману «Прощання з осінню». Маячнею вона заразилася ще в Києві, коли зналася з якимись студентами-анархістами, читала атеїстичні брошурки й фарширувала собі мозок загальносвітовими теоріями. А згодом усе життя змішувала це із власною жовчю й тим годувала служниць. Найгірше, що вона браталася з народом, наприклад лягала собі під грушею з наймитами, що там відпочивали, і балакала з ними, лежачи на траві. А вони потім приходили до мене, спльовували на землю й казали: «То є пані? То є пані? Щоб отак з мужиками під деревом лежати? То не є жодна пані, панянко Лялюсю, то дурна Єва». Або йде собі дорогою, стрічає вагітну жінку й так їй каже: «Гей, Мацейова, а то вже котра дитина? Чи не девята? А я своїй ЖульціЖулька то була її собачкаа я своїй Жульці не дозволяю із псами вештатися, а ви стара жінкаі на, маєш». А Мацейова затуляла черево розчепіреною долонею, другою хрестилася тричі й спльовувала вроки. Уявляєш собі, щоб таке сказати, та ще й на селі? Щось їм там ще про Матір Божу плела, ну, ти розумієш. Я їм пояснювала, що вона здуріла, справжня кара Божа, проте крові вона з мене добряче попила. Інша річ, що вони там справді весь час вагітні ходили, я й сама постійно дивувалася, і коли запитала одну таку, що мала чотирнадцятеро дітей, чи їй не важко, а вона мені, пригадую, так гарно відповіла: «Тяжко, али як діти ни маєш, то потім геть руки пусті...»
* * *
У свою чергу дядько Мацей зі своєю шизофренією й бездоганною німецькою теж виявився небезпечним. Якось уранці прогулювався під вікнами. І треба ж було, щоб один з німців саме голився й на нещастя вихлюпнув мильну воду за вікно, обливши дядька з голови до ніг. А що дядько вчився в Мюнхені й багато чого навчився від своїх товаришів, то так вилаяв офіцера, що того аж заціпило від образи. Таким чином стався міжнародний конфлікт. Рудий фельдфебель прийшов як посередник і пояснив, що їм однаково, вони, мовляв, знають, що дядько несповна розуму, але справа серйозна, бо це бачили якісь чужі німці, і дядькові доведеться пересилити себе й перепросити. Бідолашний шизофренічно-сифілітичний дядько Мацей! Увійшов до кімнати, спинився на порозі, а німець, що його вилаяли, чемно підвівся з фотеля, кивнув головою, мовив «Gut, gut», і таким чином справу було залагоджено.
* * *
На Юлека теж не надто можна було покластися. Мужики його не дуже поважали. Бо що тут скажешхіба для найрозумнішого навіть селянина щось значив літератор, перекладач із французької? Бабуня перебиває мене й вигукує:Ще й як значив, то були лисівські мужики! Вони книжки поважали, а хто поважає книжки, той і письменників поважає. Приміром, Тарапата Великий. Тарапата Великий (на зріст понад два метри, на відміну від Тарапатки) був столяром. Тяжко слабував на астму, і робота йому не дуже вдавалася, жив він поганенько. Зате любив книжки. Приходив до маєтку й позичав, одну за одною, повертав їх завжди в ідеальному стані, іноді здавалося, що в кращому, ніж вони були до тогоале, може, із книжками так буває? Вони віддячують охайним виглядом тим, хто читає їх з пієтетом? Хай там як, а Тарапата Великий завжди приносив їх у своїх здоровенних лаписьках, схилявся перед дверима до бібліотеки й заходив до неї, мов до костьолу. Довго роззирався, старанно вибирав нові книжки і, дихаючи важко, як усі астматики, повертався до своєї хати. Іноді затримувався на якісь чверть години, провадячи вчені диспути з батьком. Він мав дуже цікаві погляди, які свідчили про його непересічний розум і проникливість. А Юлека не поважали не через те, що він письменник, а тому, що він був міщухом і геть не знався на сільських звичаях. Коли треба було, скажімо, зорати поле, і я послала Юлека до села, щоб він найняв якогось мужика з кіньми, то він повертався за годину й казав, що нікого не зміг переконати, бо всі страшенно зайняті. А робив він це так: заходив, вітався й питав. Довелося мені самій піти. Я заходила до першої-ліпшої хати, спершу довго балакала з господинеюпро погоду, дітей, про курей, здоровя, тоді довго з господарем про те саме і, нарешті, уже майже виходячи, питалася, чи не мав би він завтра часу прийти з конем і виорати. А мужик на те, що звісно, прийде, виоре. Бо спершу треба було поговорити, а не отак просто з мосту. На селі люди ніде не поспішають, увічливість дуже цінується. Селяни, як і всі вбогі й зневажені, надають величезного значення своїй гідності.
Ой, ба..,кажу,мабуть, я справді Юлекове втілення, бо теж із мужиками не даю ради. Маю на увазі селянський стан,додаю, вловивши у своїх словах підозрілу двозначність.
Розділ XIV
Споночіло. Ми збиралися грати в «Героїв меча та магії», але Бася сидить на ліжку й фарбує нігті.
І що, знову скажеш, що я скидаюся на пятирічну дівчинку, яка нафарбувала собі нігтики матусиним лаком?
Матусі-стриптизерки,уточнюю я.Звичайно. Кожен, хто побачив би твої ніжки, сказав би те саме.
Бо справді, при своїй геть недитячій фігурі Бася має маленькі ніжки й лапки, закінчення кінцівок, які викликають ніжність і виглядають, мов їх пересаджено від дитини.
Слухай, а хто утримував твою бабусю під час війни? Юлек?
Басю, ти неправильно ставиш запитання. Правильно буде так: «Кого утримувала твоя бабуся під час війни». Батька, матір, бабусю, тітку Сашу, тітку Єву Мехову, дядька Мацея та Юлека. І два доми, тобто маєток у Лисові й помешкання в Кельце. От лише квартиру в Кельце до часу, бо вона опинилася в межах гетто, отож німці її забрали і як відшкодування дали квартиру якихось євреїв.
І вони там жили?
Ні, тримали речі, проте жили в Лисові. Зрештою, під кінець війни цей будинок згорів і все пішло за димом. А із цим переселенням теж було цікаво.
Тобто?
Як тобі відомо, моя прабаба...
Ірена?
Та-а-ак, Ірена, прекрасно володіла кількома мовами, зокрема й німецькою. Отож, коли вона довідалася, що помешкання з усім рухомим майном, меблями, книжками й різним дрібязком, зайняла німецька влада, прабаба вирішила піти до гестапо й влаштувати скандал своєю бездоганною німецькою. Звичайно, її намагалися відмовляти від такого наміру, але ти ж знаєш жінок із моєї родини... Вона елегантно вбралася, мабуть, перехрестилася перед виходом, проте так, аби ніхто не помітив, і пішла. А якщо ти знаєш жінок з моєї родини, то знаєш і те, що не вдатися їй це не могло. Вона влаштувала скандал, і гестапо... смішно, але я говорю про гестапо як про якусь особу, а це все чиновники, сторожі, охоронці й так далі... ну, байдуже. Гестапо виписало їй посвідку, що прабаба має право забрати всі речі й перевезти на нове місце. На додачу до неї приставили молодого офіцера, що мав простежити за всіма формальностями. І от моя прабабця йшла містом із гестапівцем, а тоді ще й з дочкою, німець з одного боку, доньказ іншого, сором невимовний. Дорогою найняли якусь підводу, отож до них долучився візник і двійко вантажників, і всі вони разом перетнули місто, проминули ворота гетто, дійшли до синагоги, яку, мабуть, зруйнували, а може, лише осквернили, гарне мені «лише»... Коли ввійшли до квартири, виявилося, що її вже добряче сплюндровано. Дверцята однієї з київських шаф були виважені багнетом, хоча в замку стримів ключ. Прабаба не гаючись влаштувала нову бучу й зажадала відшкодування. Офіцер, який був молодим, ввічливим і трохи переляканим, пообіцяв одну з конфіскованих єврейських шаф, звісно, без вмісту, а коли вантажники ладнали меблі на підводу, привів обох, бабуню та її маму, до котроїсь із сусідніх квартир, де широким жестом показав на таке саме сплюндроване приміщення й порадив вибрати собі якусь шафу, спорожнити її й повантажити на воза. Вони глянули, як він пройшов до другої кімнати, де вправним, вишуканим рухом поцупив зі столу якусь гарну чорнильницю чи, може, годинника. Крав. Але й вони крали. І бабуня наказала вантажникам негайно забрати нову шафу з усім, що було всередині, водночас посилаючи якогось хлопчака, хтозна, може, когось із малих Фрідманів, щоб відшукав власників і переказав їм, що вона має для них дві шуби й дві ковдри. І коли вже все вдалося, шуби і ковдри лежали, мов так і мало бути, поміж меблів, бабуня пригадала, що з відкритої шухляди комоду звисали теплі шкарпетки, які неодмінно стануть у пригоді родині Бірнбаумів, Гольдманів, Штайнів чи як там вони звалися. Схопила шкарпетки і от-от збиралася запхнути їх до кишені, аж тут із сусідньої кімнати вийшов офіцер, зиркнув на неї зневажливим поглядом, похитав головою і помахом руки в рукавичці наказав покласти шкарпетки на місце, тоді вийшов на вулицю, глянув на підводу й розпорядився витягти одну шубу й одну ковдру. Чому по одній? Може, не був переконаний, з якого помешкання взято речі, а може, хотів перетворити бабуню на спільницю грабунку, а може, його цікавила тільки одна шуба, а інша ні? Не знаю. Клацнув підборами, посміхнувся зневажливо й пішов собі. А бабуні зробилося ніяково, бо вона пообіцяла сусідам більше, і тепер їй доведеться виправдовуватися. «Я й донині не знаю,зізналася вона мені колись,чи повірили вони, що мені вдалося врятувати лише це, чи, може, подумали собі, що я їх обікрала».