Усі намагалися його не помічати й не допускати до себе думок, що він може бути дуже навіть доброю й порядною людиною. Що він узагалі може бути людиною.
* * *
Коли трапляється, що ми закидаємо бабуні впертість, то у відповідь завжди чуємо:
Бабусині гени,і серйозна міна,бабусині гени.
А ми, звісно, чудово знаємо, про які гени і яку історіюа її ми от-от почуємойдеться.
Знаєте...починає бабуня.
Знаємо. Напамять,відповідаємо виразно безсило.
Знаєте? Ну, то послухайте. Коли німці прибули до Литва, кожен повівся по-своєму. Не знаю, чи казала я вам, але в маєтку було повно килимів, деякі дуже цінні; їх купив іще дідусь Брокль у часи процвітання; котрийсь із них, пригадую, був такий самий, як один з килимів у Королівському замку у Варшаві, проте більш цінний...
Чому це?
Бо коли виготовляють килим, то іноді забракне вовни, і доводиться додавати нитки, а відтінок завжди трішки відрізняється, і потім видно такий ледь темніший або ледь світліший край; у нас він був меншим, а в тому, що із замкубільшим, ну, та це байдуже. Килими переважно висіли над канапою або диваном, прибиті гвіздочками, і якраз тітка Мехова або тітка Саша пройшлася всіма кімнатами з паличкою в руці, по черзі підходила до кожного дивана й паличкою зривала килими, та так, що лише ті гвіздочки розліталися кімнатою; раз-двата й по всьому, килим лежав у безпечній схованці. А мені тоді ж таки потемніло від хвилювань волосся, а мама схопилася за віника, бо Геня була чимсь зайнята, і заходилася вимітати сіни, кабінет і вітальню, усе підряд. «Прийдуть,пояснила,і скажуть, що тут польські свині живуть. Має бути чисто, як у найкращої фрау». Прийшли. Заїхали до маєтку, звичайних коней привязали до дерев, а капітанського поставили до обори, звідки вивели корову. Мов у себе вдома ходять подвірям, садом, кімнатами. І тут сцена. Бабуня, моя девяностолітня бабуня, яка переважно ледь пересувалася вдома в старому вдовиному капоті й розношених черевиках, згорблена й незграбна бабуня виходить у блиску київських салонів 1900 року; саме така, якою її зображено на портреті, що висить над каміном. Сукня з темної шовкової тафти до самісінької землі, плісе, складочки, оборки, в одній руці тростина, у другійвіяло зі страусових пер, на волоссізолота сіточка з перлинами. Заходить до дідусевого кабінету. На письмовому столі сидить німецький офіцер, заклавши ногу на ногу, і розмірено вдаряє шпіцрутеном по блискучій халяві. А бабуня до нього, звісно, польською, бо жодної іноземної не знала, жахлива лінгвістична бездарність, двадцять пять років прожила в Києвіі російською ані в зуб, а французька така кошмарна... отож, польською, їй байдужісінько, що німець нічого не тямить: «Якщо вас не навчено, що коли жінка стоїть, то вам сидіти не вільно, сядьте, принаймні на стілець, а не на стіл, бо він для іншого призначений», тут вона розітнула повітря паличкою, замалим не скидаючи німця зі столу, і вказала на крісло, а тоді піднесла до очей лорнета й простягла офіцерові пачку документів, на яких висіли якісь велетенські сургучеві печатки. «Це документи від ерцгерцога Фердинанда про те, що мій маєток звільнено від будь-яких реквізицій як під час війни, так і в мирну добу». Той глянув, перечитав, тихо засміявся й почав виправдовуватися, мовляв, у Рейху більше немає герцогів, є Третій Рейх і один фюрер і, на жаль, ці документи не мають жодної ваги. Проте стояв перед бабунею виструнчившись і, доки не виїхав зі своїми солдатами, завжди вклонявся бабуні з великою шанобою.
Може, я чаю зроблю?
Зробиш, як закінчу. Ну, то я тоді, підбадьорена бабуниним успіхом, помчала до саду. Я вже збагнула, що на німців треба гримати. Гримала до кінця війни. На росіян теж. Не забудьте,тут бабуня обертається до всіх з міною пророчиці Анни,якщо колись сюди прийде яка-небудь армія, то треба кричати, але рішуче, а не істерично. Ага. Отож я вийшла до саду й гостро запитала, чи хтось говорить французькою чи російською. Один балакав, якийсь білий росіянин; бідолаха, теж знайшов до кого приєднатися, до гітлерівців. Тицяю пальцем: «Ваші коні?»«Наші»,відказує.«А хто вам дозволив коні до дерев привязувати? Хіба не знаєте, що вони кору обгризають і потім дерево всихає? Негайно заберіть їх звідси й привяжіть коло паркана, до штахет. Негайно!»
Цей момент розповіді мені завжди найдужче подобався. Бабуня підносилася в кріслі, її очі палали в темній оправі, мов отруйні перлини в чорних мушлях, і рука, рука, простягнута в бік телевізора чи піаніно, залежно від обставин, усоте проганяє німецьку кінноту з райського саду в Лисові.
І забрали?питаю тактовно, дякуючи цим за неперевершене виконання ролі херувима із золотим мечем.
Аякже. Забрали. А я їм: «І ще заберіть коня з обори й поверніть на місце корову, бо змерзне». А той солдатик: «Але пані, це капітанський кінь, капітанто страшна людина, він розгнівається».«Нехай собі гнівається,кажу,аби коня вивів з обори».«Ви не розумієте, він страшні речі робить, цей капітан, йому людину вбитиоднаково, що муху»,і кидається мені в ноги. «Бариня,хлипає,бариня, він цього коня до віта-а-альні заведе».«А де цей ваш капітан? Я з ним сама побалакаю». Ну, то він мене провів; капітан ставний, кремезний мов дуб, хоч армія й окупаційна. Французькою говорив, то вже добре. «Заберіть, будь ласка, свого коня з обори й привяжіть у стайні. Обора має бути для моєї корови».«А чому? Тримайте корову в стайні».«Стайня велика, і корова в ній змерзне».«А мій кінь не змерзне?»«А ваш кінь молоко дає?» Подумав, подумав і наказав привязати коня в стайні. Пішли разом до маєтку, бо він хотів вибрати кімнати, щоб розквартирувати солдатів. «Неймовірно,повторював він, роззираючись довкола,неймовірно. Ніколи не сподівався знайти в польському домі стільки прегарних картин, стільки чудових книжок, такий вишуканий інтерєр». А я собі думаю: «Ах ти, негіднику, пройдисвіте, а що ти собі думавщо приїдеш до Польщі й побачиш монгольські юрти й білих ведмедів?», і відказую йому: «А знаєте, я ніколи не сподівалася, що хтось із німців це помітить».«Одинодин»,відповів він і широко посміхнувся.
Розділ XII
Тим часом Юлек сидів у розбомбленій Варшаві.
Що ж, слід сказати, що Юлек ніколи не був героєм. Як його втілення, можу лише додати від себе, що цілковито його розумію. Довідавшись про всі подвиги моєї бабуні, конфлікти з німцями, допомогу партизанам, небезпечні ескапади, він, смертельно збліднувши, зачинявся у своїй кімнаті з Анатолем Франсом. Зате й не боявся бомбмабуть, через те, що їхні вигадливі траєкторії породжені математикою, яка для Юлека завжди була оповитою чорною магією й незвіданою таїною. Куля й бомба належать до царства сліпого фатуму й абстракції.
Під час облоги Варшави, коли навколо падали бомби й усі сиділи по підвалах, Юлек залишився у своїй кімнаті. «Якщо я здохну від смороду й задухи, то краще вже у власній квартирі»,сказав він. Сидів у фотелі, місто палає, а він читає газету. І раптом чує якийсь такий звук «пс-с-ст» і дзенькіт. А це у вікно влетів осколок, пробив дірку в газеті й застряг у бронзовій ніжці люстри, якраз над Юлековою головою. «Я й не пригадую,розповідав він,як опинився в підвалі».
Так чи сяк, то була маленька бабунина перемога, бо вона завжди боялася бомбардувань (може, через те, що краще знала математику, а може, ні).
Юлек казав, що це й не дивно, бо німця я забалакаю, а бомбуні.
* * *
Щиро кажучи, я й не знаю достеменно, з якого помешкання до якого підвалу збігав тоді Юлек, але підозрюю, що це діялося в тітки Хичевської.
Бо крім мамуні Юлек мав ще й тітку, оцю Хичевську, що славилася кепською й досить асиметричною фігурою, яку, зрештою, оспівував один зі славетних Юлекових віршиківхоч не скажу напевне, уві сні він його вигадав, чи на яву:
То не штука
Вбити крука.
Та як маєш кривий таз,
Спробуй, сядь на унітаз.
Донька тітки Хичевськоїто Рибалочка. У ній було чимало вірменської крові, тож, певне, через це посеред її обличчя пишався велетенський гострий ніс, який і породив її прізвисько, котре, звісно, теж було Юлековою вигадкою.
Квартира Рибалочки була облаштована неймовірно гарно, бо Рибалоччин самчик був мистецтвознавцем і реставратором меблів; виконував роботи для різних державних установ, які час від часу за копійки продавали йому різні понищені речі, а він їх реставрував, перетворюючи на справжні перлини.
На столі стояв великий бірюзовий таріль із намальованими на ньому гранатовими плодами, скрізь композиції, декор, скрізь кольорові акценти й бездоганні пропорції.
Знаєш, я зробила страшенний ляп,каже мені якось бабуся,бо одна стулка шафи була відкрита й видко було гуцульську сорочку, прегарно гаптовану бірюзовими нитками на червоному тлі. Рукав зсунувся й мало не землі торкався, і я простягнула руку, щоб поправити, а Рибалочка засичала: «Облишшш, так має бути». А пішла я до неї, бо тато заявив, що крім «Аматі», подарованої Мішею де Сікаром, у нього є чудова скрипка, якої йому цілком достатньо при його здібностях, отож добре було б «Аматі» продати. Я відвезла скрипку до Варшави, де вона мала чекати на оцінювача, а я не хотіла залишати інструмент у себе вдома, бо це справжній жах, у Замку вешталося стільки люду, крім того, ця моя кімнатка така крихітна, щось могло впасти, розтрощити... ну, і Юлек натякнув, що, може, до Рибалочки. Там скрипка теж чекала на оцінювача. Там вона й згоріла у перші ж дні бомбардувань Варшави, у товаристві гуцульської сорочки, тареля із гранатами, ампірного шезлонга, кількох Луї-Філіппів, бідермайєрівської софи, ритму й композицій.
* * *
Коли «Аматі» де Сікарів палала у своєму футлярі, за кілька чи кільканадцять вулиць звідти дядечко Брокль виносив із Королівського Замку картини, канделябри, вирізані зі стін фрагменти фресок, крісла й скульптури; і коли він тягнув якусь малахітову вазу, на подвіря впала бомба й убила його на місці. Дядька поховали недалеко, там, де тепер лежить уламок старої колони Зиґмунта.
Коли німці увійшли до Варшави й посіли всі установи, тітка Аді пішла вимагати пенсію. Чиновник дивиться в документи й каже:
Але ж, люба пані, ви ж бо фольксдойч, ви отримуватимете спеціальну пенсію від держави.
А тітка Аді:
Я є полькха. Я за мій тшоловік пішла на Сибір, і моя тшоловік убила ваша німецька бомба. Я не хотшу ніяка ваша пензія, я хотшу пензія по забита тшоловік.
Дали їй ту пенсію, але Яся Броклівна тремтіла від страху, що німці прийдуть і розстріляють матір за таку зухвалість. Зате вона анітрохи не боялася тримати на полиці між книжками якісь урятовані національні реліквії, чи не серце Костюшка або ще там якоїсь Емілії Плятер.
А Лоренц,розповідає бабуся,словом про Брокля не згадав. Негідник. Після війни грабував усю Польщу, усі колекції, що їх військові відшукували, вивозив до Варшави. Музейники називали його другим Герінгом.
Відкриваю «Боротьбу за культурні цінності»і справді, про Казимира Брокля, хай там як, а хранителя Замку, тільки й того, що загинув він 17 вересня, рятуючи твори мистецтва з охопленого пожежею будинку. Небагато. Нічого не зміг я довідатися й про портрети вродливої пані Купчелло, що її так багато малював Віткаци; певне, згоріли разом із Замком, бо нікому тоді на думку не спало, що малахітову вазу або декоративну лиштву легше реконструювати за фотографіями, аніж оту мазанину Віткевича.
* * *
Щоб було іще цікавіше, Юлека мобілізували, а з бабунею сталася істерика. «Так,кричала вона батькові,так, ти забороняв мені вийти за нього заміж, а тепер що? Він загине. Не повернеться, загине, а я навіть удовою не буду!» Батько відказав: «Не загине. Даю тобі слово честі». А що він був джентльменом, то слова дотримав, і Юлек повернувся з-під Варшави; ото тільки й навоювався, що тиждень у лісі просидів, геть брудний і неголений.
А вже як він зявився в Кельце, то більше не було мови про відкладання вінчання. Усі зїхалися до Лисова, насилу стяглися на якісь харчі й влаштували весілля.
Е-е-е, хіба це весілля. Я обміняла частину масла, привезеного із Закопаного, лише завдяки цьому в нас був індик... аж сором, що гостина вдалася злиденнішою, ніж переважно бувають бучні сільські весілля. Та нічого не вдієш, довелося скликати всеньке село, бо ж ніколи не трапилося, щоб мене на чиєсь не запросили; поставили на подвірї столи, виклали все, на що спромоглися, і якось воно тривало до вечора.
* * *
Через кілька днів у маєтку розквартирували якихось німців, а бабуня занедужала на міокардит і вкотре замалим не померла, зрештою, вона із цим уже так зжилася, що й тепер, слава Богу, хоч наче все в неї й спрацювалося дощенту, немовби й цілі ділянки мозку відмерли, а вона таки живе й продовжує усміхатися.
Лисівський будинок був невеликимзвісно, вітальня, у якій облаштувалася прапрабабуня Банда, мала свої шістдесят метрів, а кімната тітки Мехової за двадцять, але їх не можна було виселити; залишалося хіба що звільнити колишній прапрадідів кабінет і комірчинутак і помандрували на звалище поламані меблі, старі ширми, підшивки журналів.
З вікон бабусиної кімнати відкривався чудовий краєвид на поля й лукиу білих рамцях, між шафою й дзиґарями. Сонце сяяло, і в його променях цими полями й луками бігали сільські дітлахи із причепленими до плічей чорними віялами зі страусових пірїн.
* * *
А бабуня лежала й лежала. Тиша. Цокання дзиґарів, мерехтіння на столі, на склі й порцеляні. Зрідка хіба що лунали тихі кроки німців, що скрадалися коридором, аби послухати радіо. Бо поступово зясовувалося, що Лисів усе ж мав стати оазою спокою під час чергової великої війни.
Люди ладні були думати, що я фольксдойчка, так я завжди хвалила отих наших німців, але нам трапилися самі порядні люди. Може тому, що місцевий гестапівець через чотири дні після приїзду зламав ногу, і треба ж було, щоб могутня машина воєнної бюрократії якось це недобачила, і тому нам до кінця війни не призначили нового. Сиділи собі в нас ці вермахтівці й усі як один слухали закордонне радіо, але потайки, боялися, що інші донесуть. Один заходив, з моєї кімнати чутно було різні станції й голос диктора, тоді заходив інший, а перший різко вимикав і про всяк випадок крутив ручкою, щоб не було видно, що за радіостанція... виходив, наступний умикав радіо, крутив ручкою... до кінця війни не пересилили себе, щоб слухати разом.
* * *
У нас у Лисові скрізь було повно кальцію й селену. У землі, воді, у повітрі. Тому селяни взагалі не співали. Звісно, якісь там приспівки в них були. Коли жінки працювали в полі, то щохвилини котрась розгиналася й співала, скажімо: «Та не жаль мені нікого, тілько Миколайця, поливав він бульбу й попік собі... ногу». А що старша селянка, то більш сороміцькі приспівки. Зрештою, музика в них була тільки інструментальна; звичайно, на весіллях вони чудово грали, прегарно грали, але не співали, бо горлянки їм порозїдало. Зате не хворіли на рак, і лікар мені сказав, що коли я стільки там прожила, то й у мене раку ніколи не буде. Ну, от. Так чи сяк, а зварити юшку на тамтешній воді було неможливо, бо за такого мінерального складу частина овочів розварювалася на місиво, а частина була майже сирою, виходила гидота. Ну, і до всього бабуся Банда не вміла готувати, і жодна зі служниць не мала до того хисту, отож батько завжди казав: «У Броклів навіть індик паскудний», бо тато таки нівроку був гурманом. Проте навіть найліпший кухар на цій воді доброго супу не зварив би.