А Юлек усе склав?
Давно склав. Працював, перекладав. Боже, що то був за чоловік... я до нього приходила, пообнімаємося трохи, а він раптом уставав і казав мені: «Пробач, Лялюню, але я мушу ще перекласти десять сторінок». І перекладав.
А ти нудьгувала?
Нудьгувала? Що ти! У нього була чудова бібліотека...(я й забув, що маю справу з опорою келецької культури).Ну, і працював, працював, але заробляв небагато. Я тобі розповідала, як ми були на балу в літераторів? Задля цієї урочистості, спеціально пошила собі такий стилізований фрак,(у моїй уяві зринає бабуня в образі довоєнної ерудитки, але чомусь він дуже невиразний),а там юрби, юрби, юрби, першокласні страви. Ну, але ж звісно, літератори, усі зголодніли, начекалися, і як не кинуться... Юлек був зайнятий розмовою, і я хотіла його чимсь нагодувати, але мені вдалося врятувати лише грушу. Грушу, уявляєш? Не знаю, чи я ще коли була такою голодною на бенкеті, хіба що в персидського шаха.
* * *
Проте й бабуня, мабуть, добряче покрутилася біля столу, якщо тоді вперше покуштувала індика в малазі... через півстоліття, пригадую, як нині, вона повернулася з якогось бенкету дуже щаслива, бо іменинниця приготувала того славетного індика в малазі, про якого всі ми знали з оповідей про бал у літераторів і грушу. Ба більше, іменинниця мала рецепт, завдяки чому я можу навести його тутадже це теж частина великої розповіді.
Індичу грудку легенько обсмажити на сковорідці, щоб занадто соки не витікали, а тоді зварити у воді. Вийняти, а до решти води додати таку саму кількість солодкого вина. Тоді покласти стільки фруктового желе (вишневого або порічковогонайважливіше, щоб воно було нейтральне на смак і до того ж червоне), скільки потрібно на таку кількість рідини. У глибоких тарелях розікласти шматочки грудки, щедро посипати родзинками і залити желе. Прикрасити виноградинками (цілими або половинками, найкраще синіми, бо під колір), поставити в холодильник. Мабуть, існує якийсь шляхетніший рецепт, але в нас індика в малазі готують саме так.
* * *
Юлек під ту пору працював у редакції журналу, скажімо, «Парнас», який належав такому собі феноменально багатому й прекрасно освіченому синові єврейських фабрикантів. Для бабуні, яка єврейських дітей на санчатах, і т. д., це не становило жодних проблем, зате факт, що пан Н. був відомий своїми античними смаками, а Юлек був доволі гожим юнаком, викликав певні побоювання.
Та зрештою, нічого не сталося,зауважувала бабуня, розгортаючи оповідь,бо Н. не робив Юлекові жодних пропозицій. Задовольнявся прибиральниками, служниками, курєрами... Боже, у Варшаві не було вродливішої редакції, маю на увазі працівників... Так чи сяк, гроші з того були невеликі, отож батько рішуче заборонив нам одружуватися, доки я не закінчу навчання.
А ти його не закінчила.
Ні, не закінчила, мені залишився, щоправда, тільки один іспит, але Університет закрили через оті антисемітські заворушення. Хоча найважчі іспити я вже поскладала.
Наприклад?
Найскладніший був у Ярри, але то ще на юридичному. Усі казали, що Ярра просто потвора, що валить на іспитах, мучить... зубрили як ненормальні, а це треба було розуміти, а не зубрити. Я прийшла, склала, а Ярра підвівся із-за столу, підійшов до мене й поцілував у чоло зі словами: «Такої студентки в мене вже давно не було». Другий важкий іспит був у Котарбінського. Котарбінський сам занять не вів, це за нього робив асистент, Болеслав Міцінський. Який же він був розумний! Усе заняття полягало в тому, що він сидів за кафедрою, а яза партою, і ми обмінювалися зауваженнями над головами решти студентів, які взагалі не мали поняття, про що йдеться. Я прийшла на іспит прекрасно підготовлена, але професор мав якісь інші справи й почав опитування лише о шостій вечора. Ми чекали весь день, я всім допомагала й пояснювала, бо знала все найкраще, котрась із дівчат мені навіть заявила: «Не розповідай стільки, бо все, що скажеш, вилетить тобі з голови». Я засміялася. Прийшов професор, перепросив і сказав, що ми можемо прийти завтра, але я воліла складати негайно. Увійшла і, прочитавши перше питання, зрозуміла, що в голові в мене порожнеча. Чорна діра. Зате із другим пішло як по маслу, із третім теж, то я й кажу: «Перепрошую, пане професоре, але я вже згадала відповідь на перше питання, просто спершу я трохи хвилювалася...»«Ні, ні, даймо із цим спокій, четвірка». Я розлютилася. Наступного дня зустрічаю Міцінського, а він: «І що, панно Бенецька, пан професор узагалі зміг знайти для вас належну оцінку?»«Авжеж,відказала я.Четвірку». Він страшенно здивувався.
І в цьому місці оповідь збочує на загальновикладацькі манівці; і відразу історія про того славетного професора-ботаніка з Познані, як же його звали, що поїхав зі студентами на екскурсію й потрапив у трясовину; студенти біжать, гукають: «Пане професоре, тримайтеся», а він: «Ненюфари? Так високо? Певне, я заліз у мочари»; далі ще один розсіяний, цього разу архітектор, що мав звичку тримати руку в лівій кишені, а важливі речі, як-от ключі чи документиу правій, отож в лівій завжди була записка: «Ключі в правій».
Ну, гаразд,перебиваю я, бо про викладачів і сам можу розповідати без кінця,університет університетом, а канікули?
На канікули я їздила в гори. Одного разу поїхала на море, у 1938 році. Батько завжди давав мені певну суму грошей і, залежно від того, наскільки ощадливо я ними розпоряджалася, могла там перебувати довше чи коротше. Тому я мешкала у Вільному Місті, бо там було значно дешевше, але харчувалася в Польщі, бо там у свою чергу набагато краща їжа, а не маргарин та ерзаци... Німкеня, чи то пак ґданкщанка, у якої я винаймала кімнату, була дуже приємна. Якогось дня, пригадую, відзначали якесь гітлерівське свято, і по всьому місту висіли прапори зі свастиками. «Що це?»спитала я.«Е-е-е, мабуть, якийсь малий гітлерівець навалив добрячу купу лайна». Жарти жартами, але вже тоді було небезпечно. Пригадую, як я стояла в будинку Польського поштамту, і прийшли кілька гевалів і давай шварготіти німецькою. А я мов з кілочка: «Це польська пошта, і тут розмовляють польською». І почалося. Вони до мене, битися. І тієї ж миті звідкись зявилося кілька молодих харцерів, просто перестрибнули через стійку й стали на мій захист, а що їх було більше, то ті собі пішли геть. А харцери мені: «Що ви таке виробляєте, що ви собі думаєте? У нас тут постійні проблеми, побиття, скриньки ламають, бійки, а ви ще оливи до вогню доливаєте?» Мені так ніяково зробилося.
А де саме ти мешкала?
Уже не памятаю. Але пригадую, як приїхала до Оліви. Памятаю вулицею Лічманського, яка тоді звалася якось геть по-іншому...
Ян-штрассе.
Справді? Так чи сяк, ця... Лічманського була просто казковою, як, зрештою, уся Оліва. Біля кожного будинку був кутий паркан, із такими вигадливими шпичастими верхівками... знаєш, якими?
Знаю, ще кілька таких зосталося.
Кілька. У шістдесяті заявили, що то буржуазний пережиток і наказали замінити на сітку. Але до війни такі паркани були скрізь, і скрізь вони потопали у водоспадах різнокольорових витких троянд; у садках росли прегарні декоративні кущі з різнобарвним листям: білим, жовтим, смугастим, у крапочку... Німці були неймовірно педантичні у всьому, що стосувалося догляду за рослинами. Якщо хтось занедбував квіти, мусив платити штраф, та ще й великий. То й не дивно, що Оліва нагадувала великий сад. Я тим захоплювалася, захоплювалася, доки мені не забракло грошей. Послала татові телеграму, і він пообіцяв мені передати залізницею, але гроші не приходили. І тоді якийсь старий залізничник підійшов до мене й каже: «Я вас тут, панночко, щодня стрічаю, така ви стурбована, невже щось трапилося?» То я йому й кажу, що тато надіслав мені гроші, але вони досі не прийшли, а мені немає за що жити. І тоді той залізничник сказав мені: «Знаєте що, панночко, домовмося так: я вам позичу гроші, а ви мені їх повернете, коли прийде переказ. Але глядіть, не забудьте, що коли я у вас розчаруюся, то вже ніколи більше нікому не допоможу, так що на вас велика відповідальність, бо той, хто прийде до мене, може справді опинитися у скруті». На щастя, наступного дня гроші надійшли, і я змогла повернути борг. Цікаво, що сталося із цим чоловіком через рік. Можливо, його заарештували й вивезли до табору, як інших поляків? А може, відразу розстріляли? А може, він пережив війну? Певне, ні, такі добрі люди рідко мають стільки нахабства, щоб вижити... А наступного разу я поїхала на канікули в гори. І повернулася раніше, ніж планувала.
Розділ XI
Усі знали, що буде війна. Ні в кого не було ілюзій. «Буде війна»,казали за борщем. «Авжеж, війна буде»,відповідали за сирником. «А мені здається, що війна таки буде»,докидав хтось, посьорбуючи вечірній коньячок. Та коли я повернулася із Закопаного на два тижні раніше, батько нагримав на мене, що я, мовляв, марную вересневе сонце, вірячи в якісь нісенітниці. Я сказала: «Тату, я насилу знайшла місце в якомусь поїзді, бо з вокзалу вони відходять один за одним, напхом напхані, усі, хто живий, утікають до Варшави, до Лодзі, до Кракова, відпочивальники повертаються додому, викуповують у крамницях усі запаси». І я, вірячи в нісенітниці, привезла із собою валізу, напхану вщерть маслом, цукром, крупами, ваніллю, пачками кави, чаю, какаословом, усім, що якимсь дивом ще можна було дістати, вистоявши довгу чергу. Ну, і завдяки цьому в нас були якісь запаси на перші тижні війни. Тим більше, що коли прийшли німці, уряд звернувся до населення по радіо й у газетах, благаючи громадян не закривати рахунків у Національному банку, бо резерви танули на очах. Банки перебували в облозі чи не гіршій, ніж кордони. І тоді батько сказав: «Поляки можуть собі забирати заощадження, а я не можу. Скажуть, що москаль, що мені патріотизму забракло». Отак ми втратили всі гроші.
* * *
Кожному з нас сняться різні постійні кошмари. Наприклад, мені завжди сниться, що я повертаюся додому, а замість сходів залишилися самі сині гумові перила, по яких мені треба видертися на одинадцятий поверх. Бабуні сниться, що бандити викрадають її з колиски під оглушливе бамкання дзвона. Сниться переляк її матеріінший, похмурий варіант погідної історії, що її вона не раз розказувала за чаєм, історії про дідуся Брокля та бандитів, варіант, хіба що випадково не використаний в оповідіа може, використаний, може, він точиться паралельно в іншому відгалуженні часу й простору? Бандити шарпають за двері, від одвірка відлітають великі тріски, засув не витримує, вони вдираються, стріляють, хапають дитину з колиски. Моїй мамі сняться зате спогади бабусівелетенські літаки, що кружляють над містом, виття бомб і будинки, що з гуркотом осідають.
Це такий дивний звук, наче гудіння, геть не такий, з яким летять літаки,казала вона колись, доки не почула на аеродромі звук великого військового «Galaxy», що прилетів до Польщі з охороною Буша.
Неймовірно,мовила вона потім,таке похмуре гудіння, яке я почула, перш ніж побачила літак... на мить здалося, що я опинилася в моєму сні, мені добре знайоме це низьке гуркотіння... я вперше почула його не уві сні, це жахливо, мені аж ноги підкосились.
Але то не лише її страх, і не лише її сон. Сімдесят років тому прабаба Ірена лежала в ліжку із жахливою мігренню і, не розплющуючи очей, говорила:
... і знову цей кошмарний звук, усе голосніший... не знаю, не знаю, він весь час повторюється, так уже мене вимучив, я постійно чую в скронях цей шум, що гучнішає щохвилини, я не витримаю,і стискала пястуки, аж біліли кісточки пальців.
Ну, ну, уже гаразд. Зараз дам тобі «валерянку»,і прадід Валерян клав їй на лоба свої великі важкі долоні, які мали здатність тамувати будь-який біль.Це таке, як літаки? Як танки?
Не танки й не літаки.
У серпні 1939 року вона востаннє чула всередині голови цей страшенний гуркіт, а тоді настав вересень, і якогось ранку прабабуня вигукнула:
Ось воно, ось, що я весь час чую... ось!
А дорогою їхали великі німецькі танки.
* * *
Усі, включно з девяностолітньою бабунею Броклевою, утекли з маєтку й побігли полями туди, куди й слід було, тобто до Хмельника, бо в Хмельнику стояв монастир із грубими мурами. Побігли, але прабаба Ірена раптом спинилася, розвернулася й помчала назад, бо вирішила, що втеча з дому без жодних речейце чистий ідіотизм. Влетіла додому, а тоді, весь час дослухаючись до гуркотіння танків, загорнула в перину різні речі, необхідні під час війни (скільки ж навичок ми втратили, хто ж із нас тепер би знав, що спакувати, а навіть, якби й знав, то хто здолав би впоратися із цим за десять хвилин?), і з важким клунком на спині, зате з полегшею в серці подалася до Хмельника.
Я бачила, як мама біжить полем, і бачила, як над нею летить німецький літак, наближається, усе нижче й нижче... мені аж серце похололо й підкотилося до горла, бо в перші дні з літаків стріляли в усіх, у жінок і дітей, пастушків у горах; на Заході про це писали в газетах, друкували фотографії, але Гітлер усе заперечив, мовляв, Німеччина воює чесно й шляхетно. І раптом цей літак не стріляє, а піднімається догори. Мама тоді сказала, що вона бачила обличчя льотчика. Може, переконався, що то жінка, і не вистрілив, може, сумління йому озвалося останньої миті, а може, він просто був порядною людиною. Не знаю. Бо ж траплялися порядні німці... За всю війну я не зустріла жодного справді паскудного німця; усі, що в нас квартирували, були дуже приємними, хоч ми їм віддячували якнайгіршим; звісноокупанти. Якби це все описати, то люди, певне, обурилися б, мовляв, я з німцями співпрацювала чи щось таке, бо особисто я справді нічого лихого від німців не зазнала; таке моє щастя, більше щастя, ніж розуму. Завжди, коли діялося щось страшне, коли гнали євреїв, коли закатували молодого Костшика, мене в селі не було, а крім того, це робили чужі німці, а не наші, з маєтку.
* * *
Ну, але дозвольмо вже цим німцям увійти, бо досі вони лише політали літаками й поїздили танками.
Наліт закінчився, танки поїхали деінде, залишаючи позаду глибокі борозни, і було вирішено повернутися додому. Невдовзі потому зявилася піхота. Ми були в паніці: рідні, дачники, слуги, усі зюрмилися в одному місці, щоб почуватися впевненіше. Ми дивимося на німців, вонина нас. Раптом чути бомби. Двоє солдатів застрибують у кущі, а третій хапає донечку однієї з жінок, що винаймали кімнату у флігелі. Дівчинка пручається, плаче, а німець кинув її на землю й укрив собою. Паніка впереміш із радістю, бо це польська авіація... Теж меніпольська авіація! Усі літаки лежали знищені на аеродромах. Крім цього приватного літачка, власник якого завантажив кілька бомб і вилетів громити тевтонів. Політав трохи, політав, поскидав бомби, але в кущах стояла зенітка, тож за чверть години його збили. Солдат перепросив жінку за те, що схопив її донечку, але пояснив, що він дужий і масивний, навіть, коли щось станеться, осколки бомб застрягли б у його тілі, а дівчинки б не зачепили. Тоді дав дитині шоколадкуу Польщі тоді такого шоколаду не було: воєнного, поганого, дешевого, сурогату із присмаком згірклого жиру. І сказав, що теж має донечку такого віку.