А через півроку Антоніна раптом зникає. Її розшукували кілька днів, розпитували, хвилювалися, чи не стала вона жертвою якого злочину чи щоаж знайшли в льоху дві шуби, срібло, якісь згорточки з коштовними дрібничками, усе заздалегідь приготоване, щоб винести. Вона вочевидь боялася, що все вийде на яв, і втекла хіба що з легкими речамиу тому числі, я ладна була заприсягтися, з моїм перстеником амстердамської роботи із сапфіром, оточеним діамантами. Підозрюю, що війну вона пережила. Такі люди зазвичай переживають.
* * *
Суддя Люксембург, звісно, був винятком серед євреїв. Більшість варшавських юдеїв була біднотою з Налевок, торгували, чим могли, у сотнях мацюпусіньких крамничок-гешефтів, тулилися по напівпідвалах, в обдертих камяницях, лаялися на вулицях і штовхалися на тротуарах. Я щомісяця відкладала собі дещицю грошей і, коли їхала додому на свята чи канікули, то йшла до крамниць. Як вони вміли торгуватися! Хто нині так зможе? Ніхто. Пригадую, колись приходжу до крамниці, де був такий гарний капелюшок... Чорний з білим, неймовірно елегантний, та що з того, коли він коштував чи не пятдесят злотих. Ну, нічого. Продавець каже: «Панянко люба, пгошу пгимігяти, пгошу подивитися, цімес». Я кажу, що в мене немає грошей, що не можу собі дозволити, а він: «Гйоші? Сцо то таке гйоші? Гйоші то найменша пгоблема». Приміряю, він у захваті, усміхається, витанцьовує, він літає, радіє! Відкладаю. А він мені впихає до рук. Відкладаю. Він знову сміється. «Послухайте,кажу нарешті,у мене стільки й стільки злотих, з них стільки й стільки потрібно на квиток, стільки й стільки, щоб поїсти в дорозі, залишається пятнадцять злотих. Я просто не можу дозволити собі купити цей капелюшок». А він загортає й каже: «Нехай буде пятнадцять. Ви скашете, шо купили в мене, ви всім скашете. Ви так чудово виглятаєте в тсей капелюшок, шо ходіть собі, показуйте всім. А я собі відібю на якійсь стагій, бриткій бабі».
* * *
Коли вона почала втрачати память, то все раптом стало невідомо-звідки. Теніски, куплені на Жабїй у Варшаві. Довоєнні.
Ще ціна залишилася,показує на ядуче-зелений цінник,шістдесят злотих. То були великі гроші, батько надивуватися не міг, що я стільки витрачаю на взуття, бо сам купував абияке й весь час доводилося міняти.
Це китайські теніски з базару на Приморї або в Оліві.
Які ще китайські! Які китайські!
Ну, гаразд,позирнув я,беру свої слова назад. Бразильські.
Як не із Жабйої у Варшаві, то з Лисова, від бабусі Банди, від дідуся, від батька.
«А зрештою,думав я,хіба вона не має рації, коли так каже? Усе це речі небіжчиків; належать до великої спільноти осиротілих предметів, і хіба важить, хто й коли насправді їх осиротив? Вони passé, як і все її життя; а що дасть судомне дотримання дат і фактів?
Я зробив бабуні футляр для фотографій Юлека, дідуся, прадідуся й дядька Павла.
Прибери Павла,сказала бабуся,вони мертві. Не хочу, щоб він стояв з небіжчиками.
Такий дім, таке життя, повне неживих. І майже всі на фотографіях, і всі в речах і памятках.
* * *
Ну, і конче зайди до моєї квартири,каже бабуня перед самим відїздом, підморгуючи мені. До «її квартири», тобто Королівського Замку. Бо проживши рік у подружжя Люксембургів, бабуня зважилася на неабиякі зміни у своєму житті: перевелася з юридичного на романістику й переїхала до дядька Казимира Брокля, хранителя Королівського Замку.
Дядько отримав цю посаду, коли пані Мосціцька звільнила попереднього хранителя.
Пані? Не пан? Той, що йому в Моравиці дині не смакували?
Так, пані. Розумієш, Мосціцький оженився з набагато молодшою жінкою... зрештою, тоді розповідали анекдоти, що в Замку лякає привид: сивий мужчина літає вночі в нічній сорочці з револьвером у руці й кричить: «Стій, бо стрілятиму!» Або, що солдати висилали телеграми: «Вельмишановний Пане Президенте, бажаємо Вам щастя на подальшому життєвому шляху. Полк «Приморя» допоможе». Ця Мосціцька була неприємна бабела. Дуже неприємна. Порядкувала в Замку, мов у себе вдома, міняла меблі, влаштовувала ремонти. І от якось викликають хранителя, бо переплановують ванну нагорі й потрібна його згода. «Який ідіот вибирав ці кахлі?»,вигукнув він, побачивши роботу.«Дружина президента». І коли він через годину зустрів на сходах президента й чемно з ним привітався, той нічого не відповів. Ані слова, іде собі далі. «Пане президенте, ви наче мене не знаєте?»«Звісно,відказав Мосціцький,знаю. З найгіршого боку». І його звільнили. Саме тому дядько не хотів цієї посади, але звільнений хранитель дуже його прохав.
І завдяки цьому ти жила в Королівському Замку?
Атож. Я в житті не жила в гірших умовах. Бо то були кімнати для слуг короля Стася. Піднявши руку, я могла торкнутися стелі. Ну, але дядько із дружиною були невисокими. А взагалі дядько був дуже гарний... тітка Аді не надто, але страшенно його кохала. За обідом завжди тримала його за руку, а він їй на ці пестощі відповідав мовби знехотя; гадаю, його це вже трохи втомлювало через стільки років. Тітка Аді була німкеня й дуже кумедно говорила польською. Своєю ламаною польською виголошувала різні оригінальні речі.
Наприклад?
Наприклад, про «матку», коли її донька, Яся Брокль, покинула свого нареченого. У неї бозна-скільки років був наречений, вродливий, розумний, заможний; аж раптом за два місяці до весілля вона познайомилася із Сулкевичем. Сулкевич був сином Чорного Міхала, татарина, який колись привів Пілсудському полк татарських уланів; він був неймовірно смішний, ноги мав дугою, як у всіх кавалеристів...
Чорний Міхал чи син?
Син, син. Теж улан. І теж Міхал. От тільки рудий. Незвично, як на татарина. Він був страшний як ніч, щиро кажучи. А офіційний наречений був ідеалом, хіба, може, те, що мав смішне прізвище, Пеґжа чи що. Але то був добрий литовський рід. Поруч дядька мешкав керівник протокольної служби, теж гарного литовського роду, звався Купчелло. Пані Купчелло була жінкою неймовірної вроди, волосся мала таке чорне, що аж виблискувало синявою, та ще й із синіми очима й шкірою, мов слонова кістка; майже біла, але не мертвотно-біла, а мов порцелянова. А тупа мов чобіт. Віткаци любив її малювати, і в коридорах Замку висіло тих портретів більш, ніж десяток; не знаю, що з ними сталося, але, мабуть, згоріли в тридцять девятому. Але я не про Купчеллову жінку, а про того Пеґжу, що його Яся покинула.
Покинула?
Так. Через того потворного Міхала. А вона була така гарна... мала найпрекрасніший бюст, який я лише бачила в житті. Мені її спершу було трохи шкода, та я собі думаю, що їх, певне, єднала якась неймовірна, хімічна пристрасть; вони часом приходили, уже після одруження, на обід до дядька й тітки. Сиділи, їли, балакали, аж раптом перезиралися, чорвоніли й казали: «Нам уже треба йти» й щодуху бігли до ліжка. А тітка Аді тоді заявляла:
Трепа тумати, чи я тумаю моя матка, чи моя матка тумає я.І таке різне. Розповідала про свого кузена, який залишився в Німеччині й спершу робив карєру в партійних структурах, але потім якось потрапив у неласку. Розказувала, що його увязнювали у власному домі, за ним шпигували слуги: садівник, шофер, покоївки... Якось тітка Аді приїхала його перевідати, і він не міг з нею жодного разу поговорити віч-на-віч; нарешті поїхали до якогось озера й там ненадовго позбулися слуг, тож він зміг їй усе розказати: про те, які в Німеччині злидні, бо все призначається для важкої промисловості, про загони штурмовиків, про доноси й таке інше. Але тут зявився шофер, і кузенові довелося перейти на нейтральні теми. Ми слухали ці розповіді, наче казку про залізного вовка, і не надто тітці вірили. З перспективи часу...
Щось іще про Замок?
Хіба я знаю? Я жодного разу його не оглянула, бо дядько постійно казав: «Чого ходитимеш сама, без гіда; домовмося якось, коли матиму трохи часу, то я тебе проведу по всіх закутках». У результаті ми так ніколи цього не зробили. Так само Юлек утовкмачував мені, що зроблений Бой-Желенським переклад Пруста геть поганий, бо в ньому порушено оригінальний ритм і змазано численні ефекти, тож краще мені почекати, доки він сам перекладе все. Переклав тільки останній том. Ах... але, але. Замок. У кінці коридору мешкала пані Жеромська з донькою, там ходили навшпиньках, бо то було однаково, що опинитися біля вдови й дитини Словацького чи Міцкевича; для нашого покоління Жеромський був усім. Те, що в житті він поводився як негідник, то інша справа, та для більшості поляків він був беззаперечним авторитетом у моральних, суспільних чи політичних питаннях... а перед Замком стояли селяни з Лисова.
Як це?
Бо в Лисові селяни часто були дуже високими й дуже гарними на вроду, тому їх брали до роти почесного караулу. Уяви собі, адже до тієї армії йшли дорослі чоловіки, а на село поверталися згодом вищими на двадцять сантиметрів, бо нарешті наїдалися там досхочу. Старі штани сягали їм до середини литок. А ще колись мене такий урятував від такого собі нахаби. Якийсь тип у трамваї почав до мене чіплятися, я йому кажу, щоб забирався, виходжу, пересідаю на інший трамвай, а він весь час за мною, пересідаю ще раз і ще. Аж нарешті дісталася Замку, а там у будці саме стояв молодий Осман з Лисова, козирнув мені, а я: «Заберіть цього типа, він мене переслідує». Той, побачивши, що йому загрожує, відразу вшився. А іншого разу мене намагався зґвалтувати племінник пана Косценського.
Того з Казначейства, що в них кіт собаці по морді давав?
Атож. Тато попрохав мене, щоб я тому племінникові щось відвезла від дядька. Домовилися, він запросив мене до себе... мені й на думку не спало, що він може до чогось мене силувати... щоправда, про нього різні чутки ходили, що він бонвіван і, розумієш, хворий на сифіліс, але наше знайомство було таким офіційним... Заходжу, а він зачиняє двері на ключ і каже мені, що все це навмисне підлаштував, щоб я опинилася в його обіймах і різне таке, маячню якусь меле, дивиться на мене хтиво. Я гримнула, що зараз закричу, а він: «Кричіть собі, тут ніхто не почує». І тоді я підбігла до вікна й заявила, що вистрибну...
Ну, справжня тобі Лукреція. Хіба що ножа бракувало.
... і це його переконало. «Дурепа»,тільки й сказав мені, геть як наш ксьондз. І випустив мене. Невдовзі потому зустрічаю пана Косценського в поїзді. Розповідаю йому це все, а він мені: «Ах, це такий капосник, любить пожартувати». Мені аж мову відняло. А-а-а, і ще пригадую свого батька. Теоретичного батька, Бенецького. Годилося з ним час від часу бачитися. Зрештою, він був у певному розумінні другом сімї і, принаймні офіційно, моїм батьком. Отож ми якось зустрілися в Броклів, він прийшов мене побачити. А в мене саме була моя подруга з ліцею. Я їх знайомлю: «Мій батько, Казимир Бенецький, моя подруга Туська Росницька», а вони обоє як не почервоніють! І я відразу здогадалася. Йому тоді було добрячих шістдесят, уявляєш? А їй двадцять із хвостиком. Ну, та він завжди мав успіх у жінок.
* * *
Крім Бенецького я ще побачилася з Ромусиним чоловіком. Точніше, удівцем. Ми зустрілися випадково... він запросив мене до себе додому, а я погодилася, не тому, що якось його любила, а від сорому за те моє жбурляння цукерками й ляльками, які він мені колись привозив. І я пішла їх відвідати. Двері відчинила якась страшенно потворна жінка, що скидалася на монгольську служницю, якась попихачка найгіршого ґатунку; а то була, як виявилося, його дружина, колишня медсестра з його кабінету. І в них було двійко хлопчиків, теж страшенно негарних.
Бабуню!
А що? Гм. І, уяви собі, розглядаюся я їхнім помешканням, дружина й діти якось дивно на мене позирають... а скрізь навколо Ромусині фотографії. Із шаллю, у капелюшку, у бальній сукні, у ліжку, у фотелі, у світлій сукенці, темній сукенці, скрізь, скрізь, у найрізноманітніших позах, за різні роки. Я допила чай, попрощалася. Вийшла, і дорогою до трамваю думала про цю жінку, про цю нещасну жінку.
* * *
Переїхавши до Замку, бабуня також перевелася до Юлека на романістику. І якраз тоді у Варшавському університеті після антисемітських акцій запровадили єврейські парти в аудиторіях.
А ці єврейки, бо на романістиці головно були дівчата, протестували, і на всіх лекціях стояли попід стінами. Найгірше доводилося Мані Пашицівні, яку я памятала ще з Кельце, бо тітка Саша давала їй уроки гри на фортепіано... Пашиці були неймовірно багатими, він був директором бельгійської чи французької електростанції... бо, знаєш, після першої світової в Польщі побудували купу західних фабрик, які через двадцять років мали відійти державі, але наразі були іноземними, усе за спекулятивними цінами, а працівники отримували дуже високу платню, про директора й казати годі; подейкували, що він отримував шість тисяч на місяць, то були шалені грошіавтомобіль, численні слуги, великий будинок. Манина мати була доволі паскудною бабелою, типова нуворишка, яка робила все, аби всі бачили кожного злотого, заробленого її чоловіком. Їздила містом в екіпажі зі зграйкою пуделів із червоними бантиками; щойно прийшли німці, хтось її виказав. Але я про інше. Маня Пашицівна, вихована в розкошах і комфорті, була дівчиною просто неймовірно ледачою; коли тітка Саша прийшла на перший урок, до Мані відрядили служницю для перегортання нот; тітка заявила, що коли Маня в неї вчитиметься, то їй доведеться, на жаль, не лише самій перегортати ноти, а ще й вдаряти по клавішах. І, уяви собі цю нещасну ледащицю, яка ніколи нічого не робила, переходила із класу до класу завдяки батьковим грошам, до університету пішла, аби бути партією не лише багатою, а ще й умовно освіченою, і раптом їй доводиться годинами стояти під стіною. Вона зсувалася, опиралася на стіну, нарікала. Решта дівчат дивилися на неї із глибоким жалем. Ну, а я, котра відмалку возила на санчатах єврейських дітей, звичайно, сіла за єврейську парту,тут бабуня посміхається, неначе їй вдалося перехитрувати історію; звісно, моя бабуся, яка все життя була світочем, донька адвоката і таке інше, просто мусила сісти за єврейську парту.А ці дівчата підбігають, перекрикують одна одну: «Послухайте, послухайте, ми не сідаємо, ми протестуємо!» А ящо теж протестую, бо я не єврейка. За моїм прикладом пішли Юлек і Кретинчик. Кретинчикто такий Юлеків друг, хтось колись його так назвав, і прізвисько причепилося, ніхто його інакше не кликав. Смішно, але я навіть не памятаю, як він насправді звався, не знаю, чи я будь-коли це знала. А найсмішніше, що він був дуже розумним і чуйним хлопцем, цей Кретинчик. Ми там сиділи впродовж усіх років, аж до останніх лекцій, коли Університет закрили, бо знову почалися антисемітські заворушення, кількох професорів публічно зневажили, у когось жбурнули плювальницею, а університетським подвірям вешталися юрби оенерівців із голосами, напоєними любовю до вітчизни. Іду собі якось, аж тут, уяви собі, пятеро височенних студентів зі здоровенними палицями в руках збираються лупцювати невеличкого, худого єврея в окулярах... То я просто в очі їм і кажу: «Що ж, браво, герої, пятеро на одного, ще було собі меншого вибрати, або дівчину, усі як одинЗавіша Чорний і Болеслав Хоробрий, відразу знати!..» Вони з тими палицями до мене, один уже замахнувся, але другий схопив його за руку й каже: «Годі, я цю пані знаю». Дивлюся, а це син моєї шкільної вчительки, тієї, що не бажала собі, аби я купувала в єврейських крамничках. І звертається до мене з обуренням і відразою, тим-таки голосом, напоєним любовю до вітчизни: «Знаєте, я від вас цього не сподівався, не думав, що зустріну вас за таких обставин». А я: «Щодо мене, то я якраз і сподівалася, що зустріну вас за таких обставин», і пішла геть. Та була задоволена, що той бідолаха втік! Останній іспит мав відбутися в жовтні, і я б захистила диплом... гм. Ну, але почалася війна.