Ну, і тут буде розповідь про Карчівку. Зараз буде, бо бабуня нервово поправляє коц на ліжку або флокси у вазі.
Якось вона саме приймала когось із коханців, а Юлек, якому тоді було років, може, десять, а може, дванадцять, зайшов до її спальні й побачив матір, як писав Вех, з інфлагрантом. У тоці, він вибіг з дому у самій нічній сорочці, босоніж, посеред ночі, і побіг на Карчівку, такий пагорб за містом. Знайшли його лише вранці, змерзлого, мокрого від роси. І через це у нього були різні проблеми, він навіть ходив до психоаналітички. І коли сказав їй, що в нього є наречена, вона йому відповіла: «Наречена? Дуже добре, приведіть її сюди, побачимо, чи вона вам підходить». І привів. Я сиділа напроти неї, напружена, але потім якось розговорилися...
Зрештою, недарма Ґутек малював тебе із «Вступом до психоаналізу» під пахвою...
Недарма. Нарешті через годину психоаналітичка сказала: «Краще й бути не могло. Рідко трапляється така внутрішньо впорядкована особистість».
* * *
На літературних здібностях, прекрасних вустах і небувалому розумі Юлекові чесноти не закінчилися. Наприклад, він говорив уві сні. До того ж, віршами, до того ж, по одному віршику за ніч, до того ж, в алфавітному порядку. Хроніки засвідчують твори на літери Ґ та Д:
Ґудзики мають таку вже біду,
Що розстібаються нам на ходу,
А штани того не люблять,
Як на вулиці їх гублять.
Диня фрукт собі ніврочку,
Динякапустяна дочка.
Я йому не вірила, що то він уві сні,каже бабуня, розсівшись зручно у фотелі зі склянкою чаю; звісно, чай, як і личить напівросіянці, бабуня пє саме зі склянки, незрідка з вишневим або малиновим варенням на маленькому блюдечку,та одного разу почала йому говорити: «Юлеку, повернись на лівий бік. Ну, поверни-и-ись. Добре. Знову. І знову...», аж, зрештою, він упав з ліжка й прокинувся. Трохи побився,додає бабуня, лукаво посміхаючись,тож, певне, не прикидався. Хоч з іншого боку, заради сміху був готовим і на більші жертви. А знаєш цю історію про святих? Знаєш. Ну, певне, що знаєш. Прийшла до батьків у гості така пані, страшна святенниця, і її залишили сам на сам з Юлеком, хай там як, але моїм офіційним нареченим. І він їй каже: «А знаєте, я нещодавно був у Римі». Пані охає, шаріється: «Ах, як чудово, що ви там бачили? Бачили папу, могили мучеників, Аппієву дорогу?»«О, так,відповідає Юлек,ну, і їхні чудові памятки, знаєте, костели, музеї...»«Ну, так, ви ж людина мистецтва...»«Ах, мистецтво мистецтвом, але глибокі релігійні переживанняце зовсім інша річ...» Пані червоніє від утіхи. «Хоча, знаєте, мушу сказати, що саме тут я вловив таку собі недоречність. Так, так, цілком можливо. Уявіть собі, що Ватикан не має грошей. Святійший отець банкрутує. Відповідний рівень літургії, папський двір, благодійна діяльність, усе це поглинає велетенські суми. Через те хтось із кардиналів запропонував ідею, яку після певних вагань запровадили в життя. Так-от, зірки кіно можуть собі тепер купити місця у вівтарях для реклами». Пані пополотніла. «Звичайно, що популярніший святий, то вищі ціни. Апостолів розпродали відразу. Валентіно тепер в образі Іоанна Богослова, Ґрета Гарбосвятої Терези, наша Пола Негрі взяла собі Марію-Магдалину, Ліліан Ґішсвяту Катерину, а Кларк Гейблсвятого Себастьяна. І, знаєте, коли отак ходити римськими храмами, і що не вівтарто якась зірка чи зірочка, то воно все-таки заважає молитві. Навіть коли знати, що прохаємо про щось святого Тадея-Юду, а не Еррола Флінна». Усе це він виголосив із незворушним обличчям Бастера Кітона, чи то пак святого Ієроніма, втупившись безжально в очі пані, чиє серце шалено калатало, горло стискали безгучні спазми, а обличчя вкрилося плямами. Зрештою, більше вона в нас не зявлялася.
* * *
Що ввечері по телевізору? «Трамвай бажання». Е-е-е, не дивитимусь, по радіо концерт Шопена. Пригадую, як я їздила з Юлеком трамваєм, а він гукав до мне із другого кінця вагону: «Ходи дмені, моя душко», чи інші якісь старопольські словечка, і всі на нас витріщалися. У Хмелевської теж був такий герой, що польської навчався з Вуєкової Біблії, і це було дуже кумедно. Зрештою, у Лисові теж на столику лежала Вуєкова Біблія із прегарними ілюстраціями Доре, а на них янголи, пророки, патріархи...
І що з нею сталося?питаю, хоч і знаю відповідь.
О, такий тоненький папір чудово підходив для самокруток. Совєти забрали.
* * *
Колись один з Юлекових друзів розповідав мені, як вони собі добряче підпили і якось разом потрапили до нього додому. Відчинила служниця. Хлопець був напідпитку, а Юлек: «Ти навіть з нею не балакай. Вона взагалі на французькій літературі не знається».
Та ж таки служниця, уже не знаю, чи в акті помсти, та, мабуть, усе-таки від щирого серця, поскладала колись за його відсутності всю бібліотеку за кольорами й розміром: книжки у фіолетових палітурках від великих до малих, у синіх від великих до малих, у зелених і так далі. Він чи не місяць провів, упорядковуючи цей бардак.
* * *
Зрештою, я була вже дуже офіційною нареченою. Юлек регулярно приводив мене до «Зодіаку», однієї з улюблених кавярень літературного середовища, де я колись дочекалася хвилини слави, а він разом зі мною, коли увійшов Гомбрович і від порогу вигукнув на всеньку залу, показуючи на мене своїм простягнутим пальцем на кінці своєї простягнутої долоні, націляючись на мене долонею і отим пальцем: «Хто, ах, хто ж ця прегарна пансіонерка?» Юлек десь із тиждень ходив гордий як не знаю хто... А іншого разу сидимо, а тут Павелек Гертц. Павелек Гертц був уродливий, як молодий Рамзес, стрункий, з великими чорними очима й чорнющим волоссям, а до того шкіру мав бліду, мов слонова кістка... неабищо. Ходив, погойдуючи стегнами й линув повз стільці по всьому «Зодіаку». Ну, і ми там сидимо, а він іде до телефону й говорить у слухавку так голосно, щоб його чули всі, буквально всі: «Ярославе»хто ж зумів би безпомильно підробити оте бабунине «л» у слові «Ярославе»; хто може його передати на письмі!«Приходь нині ввечері. У мене така гарна нова піжама, мусиш мене в ній побачити. Неодмінно». А наступного дня в «Літературних новинах» у розділі світської хроніки такі три рядки з якогось віршика:
А мамуся крізь два шкелка
Позирнула на Павелка,
І сказала: «Фе!»
І ніхто не знав, про що мова, окрім жменьки завсідників «Зодіаку» та їхніх знайомих.
А араукарія?
Так, авжеж, коли я кажу, куди мене Юлек водив, то треба розповісти й про це. Як дуже офіційну нареченухоч батько й далі не погоджувався на цей шлюб, бо хотів, щоб я спершу закінчила університетпредставляв мене своїм родичам, у тому числі графам Красінським. І там, перш ніж я встигла щось сказати, на самому порозі штовхнула високий геридон, до речі, який ідіот його поставив, ну, скажи, геридон на порозі? А на геридоні стояла...
Араукарія,я не втримався, щоб не вимовити це слово; на смак воно нагадує такі слова, як: марабу, Камасутра, енкаустика чи Тарквінія.
Авжеж, араукарія. І, звісно, я зробила страшенний ляп, бо скинула араукарію з геридона. А до того ще й зробила гірший ляп, бо кинулася рибкою й підхопила її на льоту, замість того, щоб дозволити їй гепнутися на підлогу, поламатися дощенту й усе забруднити землею. Потому мене відрекомендували тіткам, які, усміхаючись і провадячи ненавязливі розмови, дивилися на мене, мов на марсіянку... а ще згодом був обід, а на десерт неймовірний крем-брюле, який смакував мені так, що я дозволила собі попрохати добавки. Подумки вирішила, що араукарія однаково зробила своє, коли йдеться про крах мого реноме у світі, тож принаймні зїм ще одну порцію. Ну, і після повторення виявилося, що мені трішечки, справді трішечки паморочиться голова, бо ж він виявився дуже міцним. Юлек увічливо попрохав мене більше не вимагати нової порції, і вечір якось добіг до кінця, немов його підганяло довгими жердинами все товариство.
Розділ X
До столичного університету я їхав, отримавши від бабуні солідне спорядження у вигляді опасистих хронік і оповідей про те, як насправді виглядає навчання у Варшаві. Додам, що то була доповідь, поділена на частини (машинопис починається тут, а закінчиться через кільканадцять сторінок), виголошувана протягом багатьох пообідь та вечорів наприкінці літа, коли ми зрізали на дачі квіти для букетів або поверталися додому пізно, покусані комарами й обтяжені кілограмами паперівок-падалок, вдосталь наївшись доспілих за день малини й суниць, що їх ми вишукували під темно-зеленим листям.
Першу квартиру знайшла моя подруга, Бася. Бася була дуже вродливою дівчиною, із чорним волоссям, чорним таким, що аж вилискувало синявою, аж райдуга по ньому переливалася... та ніде правди діти, як донька запеклих ендеків, вона мала певні політичні погляди й відповідних наречених з ОНР. І саме вона знайшла десь таку пані, яка, може, і була расово чистою, зате тілесно брудною, нараховувала нам додаткову платню за кожнісіньку хвилину теплого душу, без кінця влаштовувала скандали через зуживання електрики, коли ми вечорами вчилися, і так далі, і так далі. І тоді на допомогу прийшла Рибалочка, тобто тітка Юлека, яка дружила з паном Люксембургом. Пан Люксембург, суддя Верховного суду, жив із дружиною й слугами у великому помешканні на вулиці Чацького, неподалік Університету і, здається, не був проти узяти двох приємних і гарних студенток на квартиру.
Прийняв нас у вітальні. Елегантний, уродливий, бездоганно вихований, цей пан Люксембург мав схильність до жартів і щедру вдачу. Сказав, що як знайомі його знайомих, ми можемо почуватися в нього як гості, тож краще не згадувати про платню за квартиру. У нього буде лише кілька скромних вимог: від такої й до такої години нам не вільно заходити до вітальні, бо він любить собі походити голяка. І ще кілька заборон такого ж штибу; здається, йому справляло втіху вдавати із себе Синю Бороду. Звичайно, через тиждень стало зрозумілим, що вся ця розмова була жартом, проте на Басю це справило незабутнє враження.
Як державний службовець найвищого рангу, пан Люксембург отримував дуже високу платню, а крім того ще й підробляв собі писанням спільно з однією дамою детективних романів, які частинами публікувалися щодня в газетах. Проте майже всі гроші витрачав на перегонах, отож дім не був надто заможним, а бідолашна пані Люксембург докладала неймовірних зусиль, щоб утримати його на гідному рівні. Тому за квартиру ми однаково платили, але дружині, та ще й потайки від чоловіка, для якого ми продовжували залишатися гостями.
Крім Люксембургів і нас були ще служницімолода покоївка, досить невміла й не дуже розумна, але добра, і Антоніна, стара служниця, яка виконувала функції економки, керувала всім домом і без угаву конфліктувала з господинею, жінкою лагідною й делікатною. Перевага Антоніни полягала в тому, що вона завжди могла сказати, що, зрештою, часто й робила: «Я прийшла сюди задовго до вас, тож повірте, що я маю рацію», що могло бути аргументом як у дискусії про рецепт пирога, так і в питаннях заміни труб на кухні. Бо Антоніна була тут гай-гай, скільки років та ще й із гаком, за часів першої пані Люксембург, і знала тут кожен закуток.
Перша пані Люксембург була жінкою неймовірно розумною, освіченою й наполегливою. Вона чудово знала, що її молодий чоловік занадто ледачий, щоб добровільно готуватися до іспитів на юридичному факультеті, тому вона годинами опитувала його з усіх можливих кодексів і статутів. Зрештою, хоч вона й закінчила полоністику, то знала право так само добре, як її чоловік, коли не краще. Щоранку будила його о шостій, витягала з ліжка, наказувала вмитися й убратися, швидко подавала поживний сніданок, а тоді зачиняла мужа на ключ у кімнатці з підручниками. Випускала його на годину для опитування, а тоді знову зачиняла.
Нарешті пан Люксембург склав останнього іспита й на радощах пішов випити за це з колегами й повернувся майже на світанку. А дружина, заради сміху, щоб просто пожартувати, розумієш, розбудила його о шостій ранку. Він устав, умився, поснідав, як і щодня, мов у летаргічному сні; потому відкрив підручники й тоді збагнув, що йому більше не треба вивчати жодного рядка, жоднісінького параграфа. Підвівся, пішов до дружини й зажадав розлучення.
Тож нічого дивного, що друга пані Люксембург була тихою й лагідною. Не раз чула, як вона заспокоювала чоловіка, що спершу репетував над газетою: «Ідіотка, кретинка», а тоді по телефону в далеке вухо тієї дами, що навпереміну з ним писала детективні романи: «Та ж то здуріти можна, щоб поставити героя в такій ситуації, і що мені тепер із цим робити, нещасна жінко, що це вам у голову зайшло, шановна пані?!» А дружина, смикаючи його за руку, шепотіла: «Але ж, Брисю, так не можна, Брисю, припини кричати на неї, будь ласка, Брисю...» До того ж, вона пересувалася помешканням, мов сновида, бо мало того, що не давала ради з вічно дірявим домашнім бюджетом, то ще й Антоніна ставилася до неї в щонайкращому разі, як до якоїсь приблуди, як до неминучого зла. Ми втішали її, як могли, та й ті додаткові кілька злотих, що їх вона від нас отримувала, якось допомагали в щоденній боротьбі із цими химерними розкішними злиднями.
Так чи сяк, а ми з моєю подругою були більш, ніж задоволені. Пан Люксембург провадив з Басею тривалі світоглядні дискусії, і питав: «Але ж як, ці євреї у всьому завинили? І в тім, що дорожнеча, і що дороги погані, і уряд непевний?» А Бася з непохитною впевненістю відповідала йому, слово за словом, неначе цитуючи оенерівські брошурки. «І як же це, панно Барбаро,допитувався пан Люксембург,і ви ніколи не стрічали жодного єврея, який цілком безкорисливо зробив вам якусь послугу? Завжди тільки така огидна жадоба зиску?» А вона, що звісно, авжеж. Отак вони собі сиділи у вітальні, при жовтому світлі лампи. Пан Люксембург щохвилини озирався на мене й змовницьки посміхався, а я змовницьки ж підморгувала, здушуючи сміх і вдаючи, наче уважно щось читаю. Коли телефонували Басині кавалери, пан Люксембург казав: «Панно Барбаро, я чую в слухавці голос, переповнений любовю до вітчизни».
Мені відомо, що він утік з Польщі у вересні тридцять девятого разом з урядом, через Заліщики. Із заходу писав до дружини, надіслав їй документи на розлучення, бо вона була арійкою й могла мати великі проблеми, якби не розлучилася. Чула, що по війні вони зійшлися й жили довго та щасливо.
Зате гадки не маю, що сталося з Антоніною. Та спершу про перстеника. У моєї мами, як тобі відомо, було багато дуже гарних коштовностей. І коли я їхала до Варшави... от, власне, не забудь, щоб мама дала тобі якийсь гарний одяг... коли я їхала до Варшави, вона дала мені гарненького перстеника старої амстердамської роботи, з великим сапфіром, оточеним крихітними діамантами, для різних урочистих нагод. То я його й мала для врочистих нагод, і берегла мов зіницю ока. Аж одного разу, повернувшись із якогось балу, чи не в спілці літераторів, зазираю вранці до шкатулкинемає перстеника. А я памятала, як увечері зняла й поклала десьна столі, на комоді? Я була така соннаале перстень зник. Шукає одна служниця, шукає інша, відсуваємо всі меблі, перетрушуємо всі кишенінемає. Нарешті я пішла на пошту й надіслала телеграму до Кельце: «Трапилося жахливе нещастя. Ляля». Приходить відповідь від матері: «Що сталося? Вагітність чи хвороба? Мама». Знову йду на пошту. «Загубила каблучку із сапфіром. Ляля». І нова відповідь: «І що, дурна, палець тобі змерзне?»