Ні, відповіла Дженні. Ми ж бачили, як вони підїхали минулого разу, ти забула? Із валізами, приладдям для пляжу.
Може, вони залишаються ще після того, як ми їдемо.
Може і так, однак мені подобається думати, що вони їдуть тоді, коли і ми. Вони, мабуть, кажуть так само, як і ми: планують приїхати на два тижні, але потім вирішують, що два тижні це занадто. Тому щороку вони приїжджають на один тиждень, і через пятдесят років ми будемо так само сидіти і розмовляти. Дженні заговорила, як стара бабця: «Дивіться це ж сусіди, і їхній онук тепер уже має свого онука!»
Цього разу вони принесли із собою ланч, сказав Денні. Можемо піти подивитися, що там у них.
А якщо ми зараз підемо і познайомимося з ними? запропонувала Дженні.
Це буде тотальне розчарування, відповіла Аманда.
Чому це?
Тому що виявиться, що у них якесь нудне прізвище, типу Сміт або Браун. Працюють вони, скажімо у рекламі, або продають компютери, або займаються консалтингом. Неважливо, де б вони не працювали, усе одно це буде великим розчаруванням. Вони любязно скажуть нам, що раді знайомству і що вони завжди думають, чи приїдемо ми наступного літа. А потім ми скажемо їм свої нудні імена і посади.
А ти думаєш, вони про нас думають?
Звичайно.
Цікаво, а ми їм подобаємося?
А може бути інакше? відповіла жартівливо Аманда, але не усміхнулася. Вона продовжувала дивитися на сусідів із серйозним виразом обличчя, наче не була впевнена у чомусь. Справді, а чи вважали вони Вітшенків привабливими? Цікавими? Їм подобалося, що їх так багато і що вони всі такі близькі? А може, вони помітили якусь приховану тріщину, якусь разючу зміну, дратівливу тишу чи напругу? Що вони думали про них? Що вони сказали б, якби Вітшенки у цю мить підійшли до них і запитали?
* * *
Упродовж багатьох років у родині склався такий звичай: щовечора у відпустці мили посуд чоловіки. Вони випроваджували з кухні жінок, запевняючи, що і так уже знають, куди що складати. Потім Денні наповнював мийку гарячою водою, Стім брав рушник, а чоловік Дженні розкладав усе по місцях і витирав столи. Ред міг принести декілька тарілок з їдальні, а потім сідав за стіл з пивом і дивився, як усі працюють. Чоловіка Аманди зазвичай ніколи не було під час цього дійства, оскільки вони майже завжди їли у місті. В останній вечір, у четвер, прибирання було інтенсивним. Усі залишки їжі були викинуті, полички холодильника помиті та спустошені.
Гю Дженні перебував у своїй стихії.
Це викидати! Так, це також! командував він, побачивши Стіма з мискою капусти. У жодному разі не везти цю капусту до Балтимора, кричав Гю.
Усі подивилися на Реда, який, як і його сестра, не любив марнотратства; однак він сидів тихенько і читав журнал, не помічаючи їхньої розмови.
То які плани на завтра? запитав Денні. Ми їдемо на світанку?
Так, мені потрібно виїхати якомога раніше, адже на мене чекає купа роботи, а на відповідачі численна кількість повідомлень від колег, відповів Гю.
Так, тихо сказав Денні, це означає, що осінь наближається, звернувся він до Стіма.
Дуже скоро, відповів той і повернув не зовсім чисту тарілку до мийки.
Тобі не треба зволікати з поверненням додому, заговорив Денні, бо твоїм дітям доведеться переходити до іншої школи.
Стім мовчки витирав тарілки, на якусь мить він зупинився, але згодом продовжив.
Вони вже перейшли до іншої школи, сказав він. Нора перевела їх ще минулого тижня.
Але тобі краще повернутися, оскільки я залишаюся.
Стім поклав тарілку поверх іншої.
Ти не залишаєшся, сказав він.
Що?
Ти залишиш їх при першій нагоді.
Про що це ти говориш?
Денні повернувся до нього, але Стім продовжував витирати тарілки, не піднімаючи очей.
Ти або образишся на когось із нас, або посваришся. Або вночі тобі хтось зателефонує із якоюсь нагальною проблемою, і ти знову зникнеш.
Що за маячня? лише відповів Денні.
Хлопці, чого ви почали Гю і Ред.
Ти так кажеш, бо не хочеш, щоб я лишався, почав Денні. Я знаю, ти хочеш прибрати мене зі свого шляху. Мене це не дивує.
Я нікого не хочу прибирати, відповів Стім. Вони дивились один одному у вічі.
Стім тримав тарілку в одній руці, а рушник в іншій і заговорив набагато гучніше, ніж завжди:
Господи, скільки разів я маю тобі повторювати: я нічого не хочу, я не хочу нічого твого, я хочу лише допомогти батькам!
Що? Чекайте, що тут коїться? втрутився Ред.
Ха, звісно, це так на тебе схоже, сказав Денні, вистрибуєш тут зі своєю самовідданістю, святіший, ніж сам Бог.
Стім хотів відповісти, він глибоко вдихнув і вже відкрив рот. Але лише проричав у відповідь і, не усвідомлюючи того, раптом повернувся до Денні і сильно його штовхнув. Це навряд чи можна було назвати атакою, скоріше, це був вияв сліпого відчаю. Але Денні втратив рівновагу, похитнувся убік і випустив з рук тарілку, уламки розлетілися по всій підлозі. Він спробував вирівнятися, але не втримав рівноваги і, падаючи, вдарився головою об край столу.
О Господи, жахнувся Стім.
Ред встав з-за столу із роззявленим ротом, тримаючи у руці журнал. Гю носився перед холодильником з ганчіркою, промовляючи: «Хлопці, заспокойтеся, хлопці».
Денні почав потроху підводитися, з лівої скроні текла кров. Стім простягнув йому руку, але Денні у відповідь накинувся на нього і сильно штовхнув у груди.
Стім зігнувся і впав назад, вдарившись об шафу. Він сів, але вигляд у нього був якийсь нестійкий, і він торкнувся рукою потилиці.
На кухню тут же прибігли перелякані жінки і діти.
Що це? Що трапилося? запитала Еббі.
Нора нахилилася до Стіма, намагаючись підняти його на ноги.
Чекай, Норо, сказала Дженні, нехай трішки посидить. Стіме, ти відчуваєш запаморочення?
Стім тримав голову, вираз обличчя був непевний. На підлозі валялись уламки тарілки. Денні стояв, притулившись до мийки, він був найбільше спантеличений.
Уявлення не маю, що на нього найшло! сказав Денні. Стояв собі тихо, аж раптом
Кров текла з одного боку його обличчя і капала на темно-зелену футболку.
Подивіться на себе, сказала їм Дженні, ви обоє тепер вас треба везти у лікарню.
Нічого мені не треба, сказав Денні, у той самий час озвався Стім:
Усе добре, просто підніміть мене.
Ти права, Дженні, їх потрібно відвезти до травмпункту, сказала Еббі. Денні, можливо, потрібно накласти пару швів, а у Стіма може бути струс мозку.
Зі мною все добре, сказали в один голос Денні та Стім.
Давай я тебе хоча б відведу на диван, звернулася до Стіма Нора, вона навіть не була обурена. Без зауважень Дженні вони провели Стіма у кімнату, усі діти пішли слідом, окрім Сьюзан, яка стояла біля Денні і тримала його за руку, з її очей текли сльози і струмочком стікали по щічках.
Чого ти плачеш? запитав її Денні. Зі мною все добре, може, навіть не боляче.
Вона лише кивнула, однак сльози не припинилися. Підійшла Еббі й обійняла її за плечі:
Із ним усе добре, люба, просто рани на голові мають таку особливість, з них витікає багато крові.
Ідіть усі звідси, сказала Дженні, усі геть із кухні, поки я перевірю. Гю, принеси мені аптечку, вона внизу у ванній кімнаті. Сьюзан, мені потрібні серветки.
Ред мимоволі сів на свій стілець, поки до нього не підійшла Еббі.
Ходімо у вітальню.
Я не розумію, що сталося, сказав він.
Я також, однак спершу потрібно, щоб Дженні перевірила стан Денні, добре?
Вона допомогла йому підвестися і вони разом попрямували до дверей.
Залишилася тільки Сьюзан, вона подала Дженні паперові серветки.
Дякую, коротко відповіла Дженні, відірвала необхідну кількість паперу та змочила рану.
Перш за все нам слід промити рану і подивитися, чи потрібно тобі накладати шви, сказала вона Денні, сиди і не рухайся.
Мені не потрібні ніякі шви, огризнувся Денні і сів на стілець. Дженні нахилилася над братом та притиснула рушник до скроні, тим часом Сьюзан сиділа поруч і тримала батька за руку.
Гм, сказала Дженні і уважно подивилася на поріз Денні. Вона замінила рушник новим і знову притисла його до скроні.