Та і я вже не така жвава, відповіла Еббі.
Це просто смішно! сказала Меррік. Двоє людей стають трохи слабшими, і вся їхня рідня переїжджає до них? Ніколи нічого подібного не чула!
Взагалі-то, голосно промовив Денні, прокашлявшись, Стім тут не назавжди.
Слава Богу, відказала Меррік.
А я назавжди.
Тітка подивилася на нього, очікуючи якогось продовження, тоді як усі інші опустили очі.
Я тут залишуся, знову наголосив Денні.
Але ж хотів заперечити Стім.
Хай Бог милує, навіщо взагалі комусь тут залишатися? знову вигукнула Меррік. І якщо вже ваші батьки такі старі у що я зовсім не вірю, їм лише трохи за сімдесят для цього існують будинки для людей похилого віку. Так усі роблять.
Ми занадто самостійні для таких закладів, повідомив голосно Ред.
Самостійні? Дурня це все. Це егоїзм, Реде. От такі вперті люди, як ти, завжди стають тягарем для усієї родини.
Мабуть Нора вже хвилюється, що вечеря холоне, підвівся Стім і став посеред кімнати.
Усі здивовано зиркнули на нього.
Я зрозуміла натяк, нарешті відказала Меррік. Приберіть цю набридливу тітку, яка каже стільки гіркої правди, вона вже встала і, допивши алкоголь, швидко пішла до виходу. Знаю-знаю, я все розумію.
Усі пішли слідом за нею.
Тримай, Меррік віддала свій порожній келих Еббі. До речі, Денні, звернулася вона до племінника, у тебе вже має бути власне життя. Ти постійно все відкладаєш, повертаючись знову додому за найменшого приводу.
І вона пішла від них легкою ходою, радісно усвідомлюючи, що її слова зачепили всіх.
Що вона хотіла цим сказати? голосно запитав Денні.
Любий, сказала Еббі, не звертай уваги, ти ж знаєш, яка вона.
Терпіти не можу цю жінку!
Зазвичай Еббі не дозволяла так говорити, але зараз вона лише зітхнула і мовчки пішла на кухню.
Чоловіки пішли до їдальні і сіли за стіл. Усі мовчали, лише Ред буркнув собі під ніс, сідаючи на стілець: «Ох, це ж я». Вони сиділи у цілковитій тиші. За стіною лунали голоси дітей та дзенькіт посуду. Потім зявилася Нора із запіканкою та Еббі із салатом.
Бачили б ви, що привезла зі свого холодильника Меррік, глузливо сказала Еббі. Крапля купленого соусу, шматочок сиру брі, уже майже зїдений. І що там ще, Норо? звернулася вона до невістки.
Холодна смажена відбивна, відповіла Нора, ставлячи запіканку у центрі столу.
Так-так, холодна відбивна. А ще китайський рис на виніс і один огірок у старому розсолі.
Нам просто необхідно познайомити її з Гю, сказав Денні.
Гю? здивувалась Еббі.
Так, із Гю Аманди і його компанією «Без суду і слідства». Тітка зможе звертатися до нього перед кожною своєю поїздкою.
Справді, вони створені одне для одного, усміхнулась Еббі.
Він розповів би їй, що існує їдальня для безпритульних, яка буде неймовірно рада забрати залишки з її холодильника, а він сам приїде до її будинку і викине все сміття.
Усі засміялися, навіть Нора.
Ну все, все, годі! сказав Ред, але сам продовжував сміятися.
А чого всі сміються? поцікавився Том.
Однак ніхто йому не відповів. Вони лише всміхнулися і захитали головами. Для дитини вони були дорослими, які жили у власному, незрозумілому світі.
Для того, щоб дістатися будиночку біля моря, Вітшенкам знадобилося пять машин. Взагалі, вони доїхали б і на меншій кількості авто, однак Ред наполягав на тому, що він поїде своїм пікапом.
Як ще вони зможуть привезти стільки необхідних речей, питав він, плоти, дошки для серфінгу та іграшки, паперові летючі змії та великі тенти з металевим каркасом (коли ще не було компютерів, до цього списку він також вносив Британську енциклопедію).
Тому Ред і Еббі їхали три години у пікапі, Денні разом із Сьюзан їхали машиною Аманди, повністю завантаженою харчами, Стім і Нора з дітьми їхали своїм авто, а Дженні із чоловіком та двома дітьми виїхали зі свого будинку раніше, без матері Гю, яка завжди у цей час відвідувала дочку у Каліфорнії.
Аманда із Гю та Елізою виїхали на день пізніше (у суботу зранку, а не у пятницю ввечері, бо Аманда не могла відпроситися з роботи). До того ж, вони зупинилися в іншому котеджі, оскільки Гю, за його ж словами, не міг жити в гармидері. Собак із собою не брали, усі вони залишилися у притулках.
Будинок, який щоліта винаймали Вітшенки, стояв на відносно безлюдній частині берегу Делавера і мав далеко не розкішний вигляд. Його стіни були оббиті вагонкою і пофарбовані у депресивний зелений колір, що нагадував гороховий суп. У деревяних дошках на підлозі було стільки скалок, що ніхто не наважувався ходити босоніж. Кухня була побудована ще у далеких 40-х роках. Однак для родини цього всього було більш ніж достатньо, їм такий будинок був ближчим за духом, ніж великі маєтки з венеціанськими вікнами далі на березі. А Реду випадала чудова нагода щось відремонтувати, адже він ніколи не міг спокійно відпочивати. Ще до того як Нора й Еббі встигли розібрати пакунки з їжею, він склав список того, що необхідно негайно полагодити.
Подивіться на ці дверцята! Та вони ж на ниточках висять! і Ред разом із Гю Дженні швидко попрямував до машини по свої інструменти.
Дивіться, сусіди приїхали, озвалася Дженні.
Сусідній будинок був таким же непритензійним, як і їхній, і люди, про яких сказала Дженні, винаймали цей котедж протягом того часу, що і Вітшенки. Дивним було те, що вони ніколи не спілкувалися між собою і навіть не були знайомі. Лише всміхались одне одному, якщо випадково зустрічалися на пляжі, але ніколи не віталися. Колись Еббі хотіла з ними потоваришувати і вирішила запросити їх «випити», однак Ред і діти виступили проти. Чоловік наполягав на тому, що все має залишитися, як є, щоб потім не виникло якихось неприємних ситуацій. Навіть Аманда і Дженні у дитинстві завжди соромилися знайомитися із сусідськими дівчатами, бо вони були трохи старшими і приїжджали відпочивати з власними друзями.
Тому всі ці роки, а їх було тридцять шість, Вітшенки здалеку спостерігали за тим, як молоді стрункі батьки із часом гладшали, як зявлялася сивина у волоссі, а їхні дочки дорослішали. Одного літа у кінці 90-х вони помітили, що батько за всю відпустку жодного разу не занурився у море, а сидів, закутавшись у ковдру, у шезлонгу. Наступного літа його з ними вже не було. Того року сусіди були тихі і похмурі, хоча раніше завжди були веселі. Проте вони продовжували їздити у цей будинок щороку. Їхня мати тепер гуляла зранку сама морським узбережжям, дочки приїжджали разом із хлопцями, які потім стали їхніми чоловіками. Згодом зявився маленький хлопчик, а за ним дівчинка.
Дивіться, відрапортувала Дженні, онук приїхав уже з другом.
Мені від цього хочеться плакати, відповіла Еббі.
Плакати? здивувався Гю. Чому?
Це ж циклічність. Коли ми вперше побачили наших сусідів, їхні маленькі дочки запрошували своїх друзів, а тепер онуки вже приїжджають зі своїми, усе починається спочатку.
Ви, напевне, занадто багато уваги їм приділяєте, відповів Гю.
Так, вони це ж певною мірою ми, відповіла Дженні.
Але Гю було важко зрозуміти значення цих слів. У пятницю, у день приїзду, у морі купалися лише чоловіки та онуки. Жінки прибирали, готували вечерю та розпаковували речі. Але вже у суботу, коли приїхала Аманда зі своєю родиною, усі перейшли на розклад відпустки: вранці вони йшли на пляж, на обід поверталися у будинок, після обіду знову на пляж. Вітшенки зі своєю білою шкірою ховалися під тентом, а їхні діти зі своїми коханими половинками засмагали на сонці. Діти Стіма намагалися спіймати великі хвилі, але в останній момент зі сміхом вибігали з води. Стім, схрестивши руки, наглядав за ними. Еліза, худенька і бліда дівчинка у купальнику, який нагадував балетний, сиділа під навісом, навіть не підходячи до води. Натомість Деббі, дочка Дженні, і Сьюзан разом плескалися у воді та пірнали у хвилі. Сьюзан цього літа виповнилося чотирнадцять, як і Елізі, але, здається, у неї було більше спільного з тринадцятирічною Деббі. Обоє дівчат були ще дітьми, хоча, на відміну від худорлявої і маленької Деббі, Сьюзан була більш міцною, із пласкими грудьми, однак з чутливими повними губами і великими карими очима. Цього року дівчата жили вдвох в одній кімнаті. Раніше Еліза теж жила з ними, а не у котеджі з батьками, але не цього року. Як вирішили дівчата, Еліза стала зарозумілою.