Взагалі я перебуваю в милості у нового гетьмана,байдуже зронив Павло.Навіть товаришую з ним! Я ж київський полковник.
Марічка болісно скривилася, зрозумівши, що Яненко може їй допомогти дістатися до самого Виговського. Але їй так не хотілося просити в нього допомоги! Марія мялася, нервувала, розуміючи, що він помітив її небажання з ним спілкуватися і здогадався, що вона зявилася сюди просити про милість, але не може пробитися до гетьмана, і що їй дуже не хочеться звертатися до нього по допомогу. Павло дійсно про це здогадувався і був радий допомогти, однак хотів, щоб Марія його попросила. Тому він ледь втримував усмішку, спостерігаючи, як вона вагається між необхідністю та гординею.
«А хай йому грець! Не буду просити!» зло подумала Марічка, вирішивши розраховувати тільки на себе. Але потім згадала, що вдома залишилися троє дітей, майбутнє та добробут яких залежить від успіху цієї поїздки. І вони чекають на неї, сподіваються, що вона їх захистить. Тому, придушивши свою гординю, жінка заговорила:
Павле, мені дуже соромно просити тебе, проте мені потрібна допомога. Проведи мене до гетьмана.
Що в тебе сталося, Марічко? запитав Павло.Розкажи мені! А там подивимося, що робити.
Марія повідала йому про свою біду. Яненко уважно вислухав, а потім, трохи подумавши, сказав:
Сьогодні йди додому, а я спробую сам переговорити з Виговським. Завтра чи післязавтра зайду по тебе, і ми разом підемо до нього гадаю, що він не відмовиться тобі допомогти. Домовилися?
А сьогодні ніяк не можна з ним поговорити? розчаровано запитала Марія.Я не хочу затримуватися в Чигирині. Мене діти вдома чекають.
Май терпіння,усміхнувся Павло.До речі, у тебе є якісь папери на твоє майно?
Ось цей універсал колись дав моєму чоловікові сам Пушкар,відповіла Марія, подаючи йому згорнуті папірці.А ось це присуд Пушкаря я собі копію взяла. Негідник він! Відібрав млин і ще й вдавав, що йому мене шкода! Якби й справді було шкода, то залишив би його мені! Щоправда, це він порадив до гетьмана їхати.
А де ти зупинилася? запитав Павло, передивляючись папери.
У вдови Кравцової, яка мешкає поруч з брамою у нижньому місті. Вона колись знала моїх батьків, тому не відмовилася прихистити мене. Не жити ж мені у шинку!
Добре, я спробую тобі допомогти. І залишу ці папери у себе. А як треба буде йти до гетьмана, то зайду по тебе. Тож чекай на мене, моя голубонько! вкрадливо промовив Павло, чемно розкланявся та пішов.
Додому Марічка повернулася з відчуттям досади. По-перше, їй чомусь було ніяково від зустрічі з Яненком. А по-друге, жінка інтуїтивно відчула, що він дійсно їй допоможе, але вона залишиться у нього в боргу, і ця обставина була їй неприємною. А ще десь у глибині душі заворушилося, мов гробачок, дивне вдоволення від того, що колишній залицяльник її не забув, згадував і не погребував підійти до неї, хоч вона й постарішала. Однак до вечора Марія вже заспокоїлась, а коли мирно вечеряла з Улитою, то в хату несподівано ввійшов Яненко. Старенька здивувалася, проте ввічливо запросила незваного гостя до столу. Павло відмовився, натомість попросив поговорити з Марією наодинці. Однак Улита й з місця не зрушила не вистачало, щоб її з власної хати виставляв якийсь там київський полковник! Тоді Марічка з Павлом вийшли у сіни.
Невже гетьман відмовив мені? запитала жінка.
Ні. Він навряд чи відмовить тобі я розповів йому, як несправедливо вчинили з беззахисною вдовою зацного козака. Гетьман дуже обурився такою несправедливістю і бажає тебе бачити. Тому завтра підемо до нього разом. Слухай, Марічко,вкрадливо заговорив Павло,а чим ти мені віддячиш за мій клопіт?
Тобто ти хочеш від мене грошей? вигукнула Марія, зробившись багряною від обурення. «Отже ж я дурепа! досадливо думала вона.А ще раділа з того, що він мене памятає! А він такий самий, як всі,зажерлива корислива тварюка!» А потім сухо промовила: У мене зараз немає багато грошей. Але якщо мені повернуть млин, то я обіцяю тобі, що А скільки ти хочеш?
Павло аж фиркнув зо сміху та мовив:
Мені не треба грошей, Марічко. Я хочу, щоб ти мені віддячила іншим.
А чого ж ти тоді хочеш? спантеличено запитала вона.
Тебе,лаконічно відповів Павло, пустотливо блиснувши очима.
Почувши це, Марія аж запашіла та вибухнула гнівом:
Мерзотник! Ти вимагаєш від мене в обмін на допомогу стати твоєю коханкою! Так? І замовкла, бо Павло похабненько захихотів.
Ох, Марічко! Та мені таке й на думку не спало! промовив він.Ти вдова, і я вдівець, то чому б нам не одружитися? Нам же ніщо не заважає. Я саме це мав на увазі.
Я вже застара для заміжжя! манірно вигукнула Марія.У мене діти є, і мені треба про них дбати, а не чоловіка собі шукати!
Ой! Застара вона! Не прибіднюйся! єхидно осміхнувся Яненко. А потім подивився на неї сонце сідало, і його світло проникало в сіни крізь розчахнуті двері, а Марічка стояла навпроти дверей, і промені осяяли її, пофарбувавши обличчя в золотаво-рожевий колір.
Память повернула Павла в далекі дні молодості, коли вони теж ось так стояли при заході сонця. Тоді він освідчився їй, а вона відмовила, суворо заборонивши після цього навіть говорити з нею. Яненко зітхнув. «Та врешті-решт, чого вона ще й комизиться? Невже я такий бридкий їй навіть зараз, коли її чоловік давно помер? Але яка ж вона гарна! Господи!» подумав він, а потім підійшов до жінки ближче та, дивлячись на неї згори вниз, палко заговорив:
Знаєш, Марічко, я так і не зміг забути тебе, хоча й минуло вже стільки років! І дня не було, щоб не згадував тебе. Згадував, якою ти була пустотливою в юності та як вправно пускала бісики очима, що доводила мене до божевілля своїми витівками. Хоч я й одружився з іншою, але все одно не зміг витравити тебе зі свого серця. Марічко, я кохаю тебе так само, як і в молодості. Погоджуйся, моє серденько! Погоджуйся, бо я не хочу більше упустити тебе! І, вже не стримуючи себе, Павло міцно обняв її та спробував поцілувати.
Пусти мене! пручалася Марія, чомусь злякавшись його запалу та відвертаючись. Однак голосно кричати не наважилась ще Улита почує та пустить плітки.Безсоромний! Та чи є у тебе совість?! Пусти негайно! Бо інакше закричу!
Кричи, моя люба,незворушно відповів Павло та ще міцніше притис її до своїх грудей, шепочучи: Марічко, лише торкнувся тебе, і наче збожеволів! Кохаю тебе! Кохаю до нестями! І бажаю тебе! Хіба нам є що втрачати чи чого соромитися? І, швидко озирнувшись навколо, помітив прочинені двері в комору та потягнув її туди, хоча вона несамовито відбивалася. Від цього нахабства Марія розлютилася і чимдуж відважила Павлові такого дзвінкого ляпаса, що у самої вуха заклало. Бідний Яненко ошелешено завмер, а потім випустив її з рук, вхопившись за щоку. Марічка злякалася. І від переляку вхопилася за свою щоку, наче теж отримала ляпаса, і з невимовним жахом дивилась на Павла.
Обоє так і стояли на порозі комори, тримаючись за щоки, поглядали одне на одного та мовчали. Марія позирала з обуренням та образою, але в глибині її очей Павло прочитав страх і відчай. І зрозумів: вона загнана в кут, а він був для неї останньою надією, і його пристрасть лише вказала їй на беззахисність і безвихідь. Йому стало невимовно її шкода та схотілося будь-що захистити від усього зла.
Ох, Марічко, у тебе навіть ляпаси солодкі,нарешті вимовив Павло, осміхнувшись, а потім обережно пригорнув її до себе, відчувши, як сильно вона тремтить, але не сміє опиратися.Не бійся, Маріє, не тремти,промовив він, обережно гладячи її по плечах і спині,я допоможу тобі, чим зможу, як обіцяв.
Марія скинула на нього очі, в яких ще яскравіше спалахнув відчай.
Але почала вона.
Якщо не хочеш жити зо мною, то я не вимагатиму,перебив її Павло.Але подумай, Марічко, добре подумай! Я кохав тебе всі ці роки, і для мене буде щастям нарешті стати твоїм чоловіком. Тому поміркуй над моєю пропозицією.
Марія зітхнула і подивилась йому в очі Павло дивився на неї з коханням і сумом, немов передчуваючи, що вона так і залишиться для нього нездійсненою мрією.
Павле, зрозумій мене правильно, я я Марія затнулася, бо так і не знайшла гідної причини для відмови.