Ні! Пообіцяй, що не будеш більше так казати! І обовязково в церкві помолишся! вигукнула Надя, відвертаючись, але безсовісний Демко почав жагуче цілувати її щічки та шию.Ну, припини!
Обовязково зроблю, як ти просиш, моя ясна зоре! шепотів закоханий хлопець. При цьому виявив стільки завзяття в поцілунках, що Надя не витримала та сама почала цілувати його у відповідь.
Опівдні Марічка прийшла до ратуші сама Олеся та Левко десь загулялися, а Демко ніяк не міг розлучитися з Надею. Зате зіткнулася із Соломкою. Обоє, зло зиркаючи одне на одного, мовчки увійшли до зали, де вже сиділа вся судова колегія. Жінка ковзнула поглядом по обличчях чоловіків: Пушкар хмурився, смикав довгі, білі, як сніг, вуса, тобто нервував так, наче мусив вчинити щось недостойне і від цього страждав; писар був чорніший за грозову хмару; а осавула з суддею теж мали незадоволений вигляд чхали вони на цей суд, коли вдома чекає смачний обід! Те, що писар був зажуреним, підбадьорило жінку. Але коли зачитали присуд, то бідна Марія ледь не зомліла Пушкар визнав, що вона володіла млином незаконно, однак, памятаючи ратні заслуги покійного Василя і те, що вона сумлінно сплачувала податки, вирішив її не штрафувати, проте млин відбирав.
Зате коли це почув Соломка, то аж руку на серце поклав і подивився на Пушкаря так, немов у того раптово німб над маківкою засвітився. Втім захоплення одразу ж минуло, коли полковник заявив, що він не отримає млина.
Але як це? заволав Климко.Та якби я не поскаржився, то вона й досі б незаконно розпоряджалася млином! Хіба я не заслужив його собі в оренду своєю
А ти що, один такий вірний і сумлінний у Полтаві? перебив його Мартин.Таких, як ти, пів-Полтави, і на всіх вас млинів не вистачить. Тож він поки побуде без орендаря. І ще обоє заплатите вину панську по шість злóтових талярів кожен, і вистачить з вас.
Чому це я маю платити? знову заволав Клим.Я ж жалоблива сторона!
Не будеш наступного разу мріяти, як загарбати чуже майно та підло клепати доноси! гаркнув Пушкар, втративши терпіння. Йому було шкода Марію, і він зганяв зло на Соломці.Ти обдурив суд, збрехавши, що удова Гориченкова податків не платила. Тож маєш бути покараний!
«Господи, як мені й дітям тепер прожити?! Чим заробити на життя! Господи!» думала нещасна Марічка. Мимоволі потекли сльози, але вона швидко стерла їх, опанувала себе і майже рівним тоном промовила:
У мене немає при собі такої суми.
Нічого, принесеш завтра або коли будуть гроші,промовив Пушкар, винувато відводячи очі.
Це його відчуття провини остаточно розлютило Марічку. І, не стримавшись, вона гнівно вигукнула:
І як же тобі не соромно, Мартине Пушкарю?! Ти ж з моїм Василем пліч-о-пліч воював, на бенкети до себе запрошував, а тепер прирік мене на злидні! Як же ти Бога не боїшся, якщо скривдив нещасну вдову?!
Іди, пані! Іди! Не доводь мене до гріха! промимрив Пушкар і швидко вибіг геть із зали.
Вискочивши на ґанок, Мартин побачив усіх трьох Маріїних дітей разом зі своєю вихованкою. «І що це Надя тут робить?» подумав він, проте одразу ж втратив до неї інтерес, натомість поманив до себе Демка.
Хлопець аж похолов, проте підійшов. Мартин прошепотів йому у вухо: «Передай матері, нехай їде до гетьмана та просить у нього милості він єдиний, хто може їй допомогти»,та швидко припустив геть від ратуші.
Про що він питав? Невже про нас?! запитала стривожена Надя, підбігши до коханого.
Мабуть, твій опікун відібрав у нас млин,промовив Демко.
Надійка обережно поклала руку йому на плече, але швидко забрала, бо з ратуші вискочила Марія.
Мамо! погукав Демко, але вона махнула рукою, мовляв, не чіпай мене зараз, та побігла геть.
Демко похмуро глянув на Надю, але нічого не сказав і пішов услід за матірю. Дівчина зітхнула та підійшла до Олесі, яка вже все зрозуміла.
Мені шкода, що дядько так вчинив,промовила Надійка.Але що я можу вдіяти? Чим можу зарадити, що Демко на мене розсердився?
Ні, Надійко, він на тебе не сердиться. Він завжди такий, коли засмучений,безрадісно промовила Олеся.Його краще в такі миті не чіпати.
Зажурені дівчата пішли по домівках. Але коли Олеся та Левко повернулись додому, то застали там лише стривожених Демка та Омелька Марія досі не повернулася, і ці двоє хотіли йти її шукати.
Не треба,мовила Олеся,мама повернеться пізніше, коли опанує себе. Вона не хоче, щоб ми бачили, як вона нервує чи плаче.
Хмурий Демко покосував на сестру, потім його погляд упав на маленького Левка, який тихенько сидів, хмурячи брівки, а потім на Омелька, обличчя якого взагалі не виражало жодних емоцій. «Господи, і чому я не наполіг на своєму?! Якби я служив козаком, то в нас і клопоту б не було! гірко думав хлопець, не розуміючи, що навіть його служба не врятувала б їхнє майно від зазіхань жадібних осіб апелювали б тим, що він замолодий і служить недовго.А тепер що станеться з матірю та сестрою? Як би я добре не працював, але мого заробітку все одно буде замало! Боже мій! Так це ж тепер Пушкар може і не віддати за мене Надійку! Що ж я за наречений такий, в якого за душею й грóша немає? Господи! Щоб цього Соломку навпіл розірвало! Одразу всім життя зіпсував!»
Марічка повернулася лише надвечір, намагаючись нічим не видати свого горя. Проте Олеся підмітила, що мамині очі припухлі. Мабуть, довго плакала.
Марія дійсно не поверталася додому доти, доки не виплакалася у самоті. Вона вважала, що діти не повинні бачити її сліз їм потрібна сильна мати, а не рюмса. Марічка була сильною жінкою, до того ж вона трохи поміркувала й пригадала, що має заощадження і на якийсь час на життя вистачить, а там, як треба буде, то продасть успадкований від чоловіка ліс. «Нічого! Якось викручусь! думала жінка.Бувало й гірше, але я впоралася!»
Але коли Марія вислухала сина, який доповів їй про пораду Пушкаря, то міцненько замислилася. «А й справді! Чого б не попросити милості в самого гетьмана?! думала вона.Недаремно ж цей лицемір мені таке порадив. Може, мені пощастить? Та що гадати! Треба їхати в Чигирин». Але подорожувати у самоті до столиці було небезпечно, а брати з собою для захисту Омелька не хотілося ліпше залишити його з дітьми. Тому Марія наступного дня пішла в Полтаву шукати собі попутників. Але повернулася звідти геть знищеною у місто прибув гонець зі звісткою про смерть старого гетьмана Хмельницького. Ця новина остаточно доконала Марію, і вона, вже не ховаючись, гірко ридала при дітях та кляла Соломку і Пушкаря, що аж гай гудів.
Бачачи таке горе, Олеся спровадила братів з хати та почала втішати матір. Але даремно Марічка геть зневірилася та билася в істериці.
Ось що мені тепер робити? Що я синам у спадок залишу? А де взяти гроші тобі на посаг? Не віддам же я тебе за якогось жебрака! Господи! голосила Марія, захлинаючись від сліз.
Мамо, не треба зараз про це,мяко промовила Олеся, лагідно обнімаючи матір.Мені ж не завтра заміж іти! Та й це не головне в житті. Якщо старий гетьман помер, царство йому небесне, то тепер гетьманом буде його син. Його ж ще навесні гетьманом проголосили. У нього можна попросити
А яка мені користь з цього гетьманича? заволала Марічка.Це ще старий Хмель міг зглянутися, бо в нього золоте серце було! Це ж людина від Бога була! А тепер І вона знову гірко заридала, впавши дочці на груди.
Мамо, ну не плач так гірко! Хочеш, я з тобою поїду, щоб ти не сама там була. Мамочко, ну не плач! вмовляла Олеся, гладячи мати по плечах.Ти ж сама мені казала: «Головне, щоб усі ми були живі, а все інше можна пережити». Головне, що ми разом ти, я, Демко і Левусь. Усе в нас буде добре!
Марія все одно ридма ридала, а потім почала заспокоюватися її відчай потроху розсіювався, поступаючись місцем невимовній люті на всіх своїх кривдників, на свою злу вдовину долю та на самого Господа Бога, бо він не захистив її від цих прикрощів. Схлипуючи, жінка поглянула на доньку Олеся лагідно дивилася на неї темно-голубими очима і так само лагідно усміхнулася. Усмішка власної дитини надала Марічці сил. Вона схопилася та вигукнула: