А ти чого мовчав? Чому не вступився за маму та дозволив цій погані її принижувати? накинувся Демко на чоловіка, щоб розігнати досаду.
Пані не веліла втручатися,незворушно відповів Омелько, анітрохи не ображаючись на хлопця, бо знав, чого той біситься, і розрядив свій пістоль.
Демко усміхнувся він знав, що кульгавість не заважає Омелькові влучно стріляти. Ось і зараз чоловік недаремно тримав пістоль у руці, бо вже не раз мусив вгамовувати нахабу Соломку.
Олеся, яка мовчки спостерігала за цими чварами, підійшла до насупленого Демка та обережно поклала руку йому на плече.
Не журися! Ходімо я намажу тобі обличчя сметаною, щоб не пекло,запропонувала дівчина, шкодуючи брата він завжди довіряв їй свої найпотаємніші мрії. Так само як і мати часто ділилася з дочкою своїми турботами та переживаннями. Тому Олеся відмінно знала: мати прагне втримати старшого сина вдома, а Демкові дуже хочеться пригод.
Угу. І буду біленький, як панночка,буркнув Демко, а потім хихикнув та обняв сестру. Левко одразу ж підбіг до старших, вліз між ними, вимагаючи, щоб і його обійняли.
Увечері Марічка в задумі сиділа на призьбі, хмуро дивлячись у ясне небо, де ще полумяніла заграва травневого заходу, коли з хати вийшла Олеся, присіла поруч та пригорнулася до неї. Марія рвучко обняла доньку, поцілувала в маківку.
Що тебе мучить, мамо? обережно запитала Олеся.
Не знаю, як і пояснити, доню. Якесь недобре передчуття, що Соломка щось утне, щоб відібрати наш млин.
А може, й справді треба поскаржитися на нього полковникові? ще більш обережно запропонувала Олеся.Можливо, буде краще, якщо Демко почне служити, адже він так мріє бути схожим на покійного тата.
Тебе Демко підіслав? запитала Марічка, відсторонилася від дочки та гірко зітхнула.А чи усвідомлюєш ти, донечко, як страшно втратити дитину? Ви не розумієте цього. Ви навіть не уявляєте, як я боюся за ваші життя! Твоє, Демкове, Левкове Ви мене зрозумієте тільки тоді, коли у вас будуть власні діти. Я ладна своє життя віддати, лише б ви троє були щасливі. Тому не хочу, щоб Демко наслідував батька. Добре, що Левусь ще замалий і всі його мрії обмежуються лише ласощами!
А чим же тоді Демкові займатися? Він же не може все життя робити те, чого хочеш ти? сміливо запитала Олеся, ризикуючи отримати сувору догану, але мати лише усміхнулася.
Донечко, сонечко ти моє, Демко змужніє і замінить мене в управлінні млином, а потім одружиться, і все у нього буде добре,впевнено відповіла Марія, усміхнувшись цій щасливій перспективі.І тебе теж видам заміж! І в мене будуть онуки! Господи, тільки б Соломка нам не нашкодив!
Не нашкодить! Бог нас не залишить,відповіла Олеся і знову пригорнулася до матері.
Марія обняла доньку та підняла очі до неба. Згадалося, як далеким весняним вечором з покійним чоловіком сиділи на цій самій призьбі та мріяли, як разом постаріють і бавитимуть онуків. Вони були тоді такі щасливі, сповнені надій і планів на майбутнє. А потім Василь пішов у похід. Повернувся лише Омелько і повідомив, що господар загинув. На очі навернулися сльози, і Марічка швидко закліпала віями, стримуючи їх, бо давно заборонила собі плакати.
Знаєш, донечко, найгірше, що може трапитися в житті,це смерть. Усе інше можна пережити, перетерпіти, можна пробачити всі кривди та відродити кохання чи довіру, але ніколи не здолаєш смерть,задумливо промовила жінка.Дай Боже, щоб ти ніколи не втратила близьку людину, Олесенько. Дай Боже, щоб тебе ця чаша оминула.
Але Марія побоювалася недаремно ця чвара стала останньою краплею в чаші Соломкиного терпіння, і він вирішив ґрунтовно підійти до справи. Климко вже переконався, що жодними погрозами не примусить Марію продати млин, тож треба діяти по-іншому. Тому почав розпитувати людей, яким чином млин опинився у володінні Гориченкової удови. Йому розповіли, що вона, мабуть, отримала його у спадок від чоловіка, а може, діти успадкували до пуття ніхто нічого не знав, окрім того, що у Марічки завжди все чесно, і робітники в неї порядні, працьовиті, і сама вона не хапунка і не прóйда.
Тоді Соломка зайшов з іншого боку зацікавився питанням, як узагалі покійний Гориченко здобув цей млин. Чи немає тут якої лазівки? Так він і вивідав, що покійний Василь начебто отримав дозвіл від полковника Мартина Пушкаря. Та ще й вигідно отримав жодних податків з млина не платив. А це вже було щось! Тому Соломка, використавши прихильність свого шуряка, який мав доступ до ґродської книги, попорпався у ній та дізнався відомості, що в корені міняли справу. І це відкриття викликало у Климка таке тріумфування, що він напився, як квач. А коли протверезів, подав на Марічку в суд, вимагаючи відібрати в неї млин та віддати йому.
Цю справу Клим вважав виграшною у Марії не було жодних законних підстав на володіння, а в суду жодних підстав йому відмовити. Тому в чудовий липневий день Соломка бадьоро дріботів до міської ратуші, де зазвичай суд Полтавського полку чинив розправу і де нарешті мала здійснитися його мрія.
Приміщення ратуші було зручне та затишне, і в ньому могли поміститися не тільки учасники процесу, а й ті роззяви, які знічевя та цікавості приходили послухати, хто з ким і за що судиться. Проте в цей день зала була напівпорожньою, бо для обивателів справа видавалася нецікавою якби ж то було або перелюбство, або крадіжка чи що інше жахливе та скандальне, то тоді не гріх і послухати. Прийшли лише полковник Мартин Пушкар, полковий суддя, другий полковий осавула та писар. Ну і, звичайно ж, Соломка як жалоблива, тобто покривджена, сторона.
Взагалі Клим розраховував, що Марічка злякається й не стане чинити серйозний спротив або взагалі погодиться не доводити справу до суду. Адже, на думку суспільства, будь-яка тяжба лягала плямою на честь як позивача, так і відповідача, бо в порядних людей не виникає жодних проблем із законом. Сам Соломка чхав на людську думку зате він отримає омріяний млинок! Але Климко помилився щодо сили духу Марічки вона у супроводі старшого сина зявилася в суді без жодної тіні сорому, готова боротися за своє майно до останнього.
Коли Марія увійшла до зали, полковник Пушкар підвівся та ввічливо вклонився їй, чим змусив вчинити так само й інших чоловіків. Узагалі Пушкар досадував: з одного боку, він не був проти, щоб удова чесно заробляла собі на життя, але з другогорозумів, що має вчинити згідно з законом. Адже він полковник, представник влади. Але Мартин не гребував і звичайною людською повагою ну не винна ж Марія, що мусить судитися, то за що її зневажати?!
Добрий день, пане полковнику,ввічливо, проте гордовито привіталася Марія, а потім сухо додала, звертаючись до інших: І вам, добродії.
Насправді Марічка ледь стримувалася, щоб не вчепитися Соломці в пику, розуміючи, що він, використавши свої родинні звязки, попорпався у ґродській книзі. А там було чітко вказано, що її чоловік мав володіти млином до ласки військової, тобто доти, доки служить у Війську Запорозькому, і від податків звільнявся, бо збудував млин власним коштом. Одначе після загибелі Василя доля млина нікого не цікавила, і Марія спокійнісінько володіла ним, чесно сплачуючи всі покладені податки та розраховуючи при зручній нагоді отримати млин в оренду чи у власність.
Що ж, почнімо,гірко зітхнувши, мовив Пушкар.
Писар почав зачитувати скаргу. Марічка слухала і раз у раз кривилася, ледь стримуючись від заперечень. «ніхто з Гориченків у війську не служить, а в оренду вдові Гориченковій млин на річці Рогізній ніхто не надавав. Отже, Марія, удова Васильова Гориченкова, володіє вказаним млином проти законів та звичаїв, тож прошу задля справедливості відібрати в неї млин та стягнути з неї орендарські мірки за всі шість років. Також прошу стягнути з неї вину панську та врядову. І смиренно прошу, памятаючи мою вірну та сумлінну службу, надати вказаний млин в оренду до животно мені, покірному слузі Війська Запорозького, Климові Соломці»,так закінчувалася скарга.
Брехня! вигукнула Марічка, ледь писар замовк.Я сумлінно сплачувала всі мірки. І податок на військо я теж сплачую. І сплачувала усі шість років! Так, млин був наданий моєму чоловікові до ласки військової, але Соломка забув, що Василь побудував його власним коштом і з його прибутків жив та годував сімю, не вимагаючи ніякої іншої платні? Мій чоловік вклав у цей млин гроші, тож я маю право користуватися ним як його удова, оскільки я втратила годувальника!