А хата вже горіла яскравим полумям. Вогонь ревів, бушував, осяюючи все навколо, і Омелько навіть захвилювався, що його помітять. Але Кирик не дивився вгору він, мов зачарований, не зводив очей з полумя та густого диму, що піднімався над пожарищем.
Чому ніхто не вибігає? запитав один із джур.Невже вони не відчули вогню?
Могли вчадіти, бо міцно сплять уже скоро світати почне, і зараз сон найміцніший,додав інший.Дивись, скільки диму! А пожежа почалася з даху, тому хата наповнилася димом і
І тут дах з моторошним тріском обвалився, здійнявши мільйони іскор, а полумя голосно загуділо, розгоряючись все лютіше та лютіше, несамовито пожираючи стіни.
Тепер вже точно ніхто не вийде вони всі мертві,холодно промовив Кирик та набожно перехрестився, додавши: Бог мені свідок, що вони самі винні у своїй смерті. Тільки дивіться, хлопці, тримайте язики за зубами. А ще перелізьте через паркан, відімкніть ворота та заберіть усю худобу, щоб було зрозуміло, що їх пограбували та вбили, а дім спалили.
Джури виконали його наказ. Полумя все ще яскраво палало, коли четверо мерзотників поїхали геть від садиби, твердо впевнені, що відмінно виконали свою справу.
Омелько просидів на дереві, поки не почало світати, з невимовною гіркотою спостерігаючи, як горить його минуле життя, в якому він почував себе щасливим, в якому були близькі йому люди. І ось тепер все це перетворилося на попіл. «Господи, якщо ти справедливий, то віддай Пушкареві по справах його!» прошепотів він і почав спускатися, що з його хворою ногою було так само нелегко, як і підніматися вгору. Злізши, Омелько покульгав до Ворскли, зловив свого коня та поїхав шукати Демка він побоювався, що хлопець таки зважиться повернутися в Полтаву через родину та кохану.
А наступного ранку Полтава гуділа та хвилювалася люди довідалися, що вночі хтось напав на садибу вдови Гориченкової, пограбував та спалив. Навіть трупів не залишилося! Обивателі зітхали, хрестилися, шкодуючи нещасну родину. Проте що тут вдієш? Таке воно життя, і його не переробиш!
Зате найщиріше за всіх шкодував Пушкар. Коли син набрехав йому, що взяти живцем Левка та Олесю не вдалося занадто люто захищав їх Омелько, і він просто змушений був всіх вбити,старий ужахнувся.
Ти хоч розумієш, що накоїв? Чи ти Бога забув, що згубив невинні душі! Ну, хай той Омелько клятий запроданець, і його зовсім не шкода, але ж ці двоє ще зовсім діти! Ти ж сам батько, Кириле, то як же ти міг вбити невинних дітей? Господи! Що ти накоїв! неголосно говорив Мартин, остерігаючись кричати.
Я не міг вчинити інакше, тату! І не журися за ними! Тепер ще варто вбити їхню матінку
Ну вже ні! Досить! закричав Пушкар, не турбуючись, що його хтось почує.Я не опущуся ще й до цього гріха, щоб убити безсилу жінку! Я козак, а не кат! А тепер через тебе на моїх руках дитяча кров!
Вона ж тебе прокляне, як дізнається, що ти її дітей згубив,осміхнувся Кирик.Ліпше прибери всіх свідків.
Ні!
Ну, як знаєш, тату. Але що ти тоді будеш з нею робити? Невже випустиш?
Поки нехай сидить у мене в льосі,промовив Пушкар.
Кирик лише знизав плечима, мовляв, я тебе попередив.
Пушкар замкнув Марічку в льосі, намагаючись хоч перший час приховувати свій злочин. А далі буде видно, що і як з нею робити. Йому дійсно було шкода її дітей він в жодному разі не хотів карати невинних. У Мартиновому розумінні винним у зраді був лише Демко.
Сама Марічка, сидячи у льосі, змучилася від невідомості. Вона не сумнівалася, що Пушкар схопив Левка та Олесю, а невдовзі й Демко потрапить до його лап. І тоді їх всіх убють! «Господи, молю тебе, врятуй моїх дітей! Не знаю як, але врятуй!» просила нещасна мати. І то гірко плакала й палко молилася, випрошуючи у Бога милості, то несамовито кляла всіх і Пушкаря, і гетьмана, і царя, і запорожців.
Так минула седмиця, за яку Наді не вдалося не те що поговорити з Марічкою, але навіть близько до льоху підійти джури стерегли його день і ніч. Але дівчина не втрачала надії, що рано чи пізно вона зможе поговорити з Марією. «Бідна пані,думала дівчина.Вона божеволіє від тривоги за своїх дітей!» Однак найбільше Надійку мучила невідомість про долю коханого, та так сильно, що бідолаха почала марніти. «Господи, чи живий Демко? Чи, може, вже вбитий? Чи повернеться до мене? Боже, вбережи його! Краще візьми моє життя, а його збережи!» молила сердешна Надя.
А Демко й не підозрював, яке лихо спіткало його родину і як мучиться кохана. Він прагнув якнайшвидше попередити гетьмана. І поспішав, як міг,кінь у нього був один, і перемінити його було ніде, тому він часто зупинявся на відпочинок, щоб не загнати тварину.
Приїхавши до Чигирина, Демко зазнав розчарування, оскільки гетьман після Корсуня поїхав до Києва на похорон у нього померла рідна сестра. Тоді Демко поїхав туди, прямісінько до Яненка, розуміючи, що його не допустять до гетьмана, а Павло може допомогти.
Діставшись до Києва та розпитавши перехожих, хлопець дізнався, що полковник мешкає у Верхньому місті. Після пожежі 1651 року Верхнє місто було наново відбудоване. А у 1654 році ще й зміцнене фортецею московської залоги, яку побудували поруч з Михайлівським златоверхим монастирем та Софійським собором. Нові фортечні стіни та башти хоч і були деревяними, проте їх зміцнили валами та захисним ровом, посилили артилерією, надісланою царем, а навколо них розкинувся посад, де оселилися москальські стрільці з родинами. Стомлений Демко не міг не звернути уваги на цікавинку із зовнішнього боку рову вервечкою тягнулися великі колоди, утикані загостреними жердинами та кілками. Якщо б комусь із нападників спало на думку вхопитися за верхні кілки та перелізти через ці колоди, то він би зустрів болісну смерть колоди оберталися навколо своїх осей на кшталт водяного колеса, і гострі кілки з легкістю шматували людське тіло. Такого він у рідній Полтаві не бачив.
Своє подвіря Яненко влаштував з розмахом широке, просторе. Але його деревяний будиночок був невеликим, зате чепурним завдяки різьбленим лиштвам, козиркам даху та ґанку. Він давно осів у Києві. З 1650 року був київським сотником, а останні три роки беззмінно тримав пірнач полковника. На щастя, Павло був удома, а коли побачив забризканого брудом Демка, то злякався:
Боже мій! Синку, звідки це ти? Яке ще лихо з вами трапилося? Та не стій на обійсті! Ходімо в дім!
Зсередини будиночок Яненка був такий самий ошатний та охайний, як і зовні, проте Демко не звернув уваги на його оздоблення, а став розповідати Павлові про зраду Пушкаря, коли до кімнати увійшов молодий хлопець, чия зовнішність одразу підказала, що це Яненків син.
А, Іванку, синку, познайомся з Демяном Гориченком. Це син мого давнього знайомого,відрекомендував Демка Павло.Ми з Іванком майже сироти: наша жінка та мати померла, царство їй небесне, а нашу милу Фрузю, мою донечку, заміж віддали. Ех! Ось тепер і сумуємо вдвох, наче сироти безталанні.
Іван уважно роздивився Демка, ввічливо та приязно привітався, зронив кілька належних до першого знайомства фраз і, розуміючи, що він тут зайвий, бо гість прибув з якоюсь важливою звісткою, вийшов. Вочевидь, Яненко гарно впорався з вихованням нащадка.
Ех, шкода, що гетьман вже поїхав з Києва у Переяслав до воєводи Ромодановського! досадливо промовив Павло, коли повністю вислухав розповідь Демка.Воєвода його давно вже чекає йому, бачте, треба важливі справи обговорити! Міг би й сам до гетьмана приїхати невелика птиця! А гетьман все ніяк не міг до нього доїхати! Сестра в нього померла, царство їй небесне! Господи, це ж треба таке?! От вже ж старий дурень цей Пушкар! Купився на солодкі обіцянки!
Пане, але як мені попередити гетьмана? Я гадав, що ти зможеш допомогти.
Сьогодні заночуєш у мене, а завтра я дам тобі свіжого коня та двох своїх хлопців. Поїдеш у Переяслав і все розкажеш гетьманові сам. А Марічка знає, де ти й чого поїхав?
Так, я просив маму, щоб вона якось виправдала перед Пушкарем мою відсутність.
Це погано, що вона знає! хмурячись, мовив Яненко.І взагалі погано, що ти так бездумно вплутався у цю справу! Тобі не можна повертатися у Полтаву Пушкар тебе вбє.