Ну ти й свиня! гнівно вигукнула Настя та попрямувала до дверей.
А ти куди? здивувався Станіслав.
Подалі від тебе, злостивцю! їдко відповіла жінка, грюкнувши дверима.
Яринка прибігла до їхньої з братом кімнатки, застрибнула на ліжко і стислася у грудочку під ковдрою.
Вигнав? лаконічно запитав її брат, присівши поруч.
Так! зі сльозами вигукнула дівчинка.
Ярема зітхнув. Згадався йому похорон батька і те, як мати, ридаючи та обнімаючи його, говорила: «Синочку, тепер ти у нас з Яринкою один захисник залишився, рости швидше!» Ця сцена навіки закарбувалась у памяті Яреми. «Присягаюся, що завжди буду захищати Яринку! Вона одна у мене залишилася!»пообіцяв сам собі маленький хлопчик, міцно обнявши сестру, коли до кімнати увійшла Настя. «Ану посуньтеся, кошенятка. Я з вами буду спати», сказала жінка, примощуючись скраєчку. Усе ще схлипуючи, Яринка притулилася до неї, Ярема теж ближче підсунувся до сестри, а Настя погладила їх по голівках, лагідно прошепотівши: «Спіть, мої горобчики».
Після цього Станіслав став до онуків лагідніший. Але вже було пізно. Коханка, звичайно, йому пробачила, а онуки поводилися відчужено, хоч і чемно.
Узагалі близнюки виявилися вельми гордими дітьми. І пустотливими. Вони були нерозлучні й завжди гралися разом, немов були одним цілим. І зуміли постояти за себе перед сусідськими дітлахами, які спробували було їх ображати.
Станіслав потайки спостерігав за онуками і, помітивши їхню гордовитість, втішився цим. «Моя кров!»задоволено подумав він, міркуючи, що ж із ними робити далі. З Яринкою йому було зрозуміло: як підросте, то віддасть її заміж, а поки нехай із нею Настя бавиться. А ось над майбутньою долею Яреми сотник потроху задумувавсяхоч як, але це спадкоємець! Зрештою Станіслав вирішив, що дасть онукові освіту, а поки зайнявся тим, що почав учити його володіти шаблею і їздити верхи.
Ось так він і зясував, що онуки досі не хрещені. Виявляється, його син жив настільки бідно, що не мав грошей заплатити за обряд.
Тоді Станіслав вирішив охрестити онуків. Хрещену матір він знайшов швидко, а хрещеним обрав свого давнього приятелянизового козака Петра Дубченка на прізвисько Випю бочку.
Вони дружили з дитинства, хоча Петро був сином бідної вдови, а Станіславсином заможного купця. Їхні долі склалися по-різному: Станіслав став сотником, а Петро ще в молодості подався на Низ простим козаком. Але свою дитячу дружбу вони зберегли та пронесли крізь роки.
Дубченко, звичайно, не відмовився і швидко прибув у Березань. Ярина з Яремою, побачивши старого козака з суворим виразом обличчя, трохи злякалися, але не виявили цього ніяк, а Петро, хмурячись, дивився на них, а потім скрушно похитав головою. Він неодноразово докоряв приятелеві, що гріх так чинити з ріднею. Але Станіслав був неймовірно впертий і не бажав нічого чути. А нині Петрове серце, невразливе від суворого життя, наче на шматки розривалосяйому було безмежно шкода цих дітей.
Станіслав уважно спостерігав за другом та внуками і задоволено відзначив, що вони так само холодно ставляться до майбутнього хрещеного, як і до нього. І якою ж була його досада, коли вже до вечора Петро порозумівся з дітьми і вони весело щебетали біля нього! А якою була злість, коли пізніше стомлені онуки поснули біля свого хрещеного батька! Станіслав роздратовано спостерігав, як замислений Петро ніжно обнімає заснулу в нього на руках Яринку і лагідно гладить руду голову Яреми, яку той поклав йому на коліно.
Подобаються? глузливо запитав він, кивнувши на онуків.
Ти що, ревнуєш, Станіславе? здивувався Петро.
Я? Чого б це мені ревнувати?
Та того, що не горнуться до тебе твої онуки. Гадаєш, не бачу? Ти сам у цьому винен! Ти з такою злістю на них дивишся, що я не второпаю, навіщо ти взагалі взяв їх до себе, якщо вони тобі такі ненависні?!
Не вони, а їхня мати! буркнув Станіслав. Через неї все моє життя пішло шкереберть! Тепер ще ці двоє нахлібників звалилися на мою сиву голову!
Станіславе, ти дурень під саму завязку! неголосно відповів Петро. Тобі Бог таке щастя давсина й онуків, а ти сам його від себе відштовхнув! Я своє життя прожив, наче вечір у шинку прогулявнікого в мене на білому світі немає. І тепер ці двоє дітокмої! Вони мені і за сина, і за дочку будуть. Мені тепер є заради кого жити. А у тебе все це було! Сина ти занапастив, а тепер мстишся онукам за власну дурість.
Але Станіслав тільки зневажливо скривився й вийшов зі світлиці. Петро важко зітхнув і міцніше обійняв сплячу Ярину, обережно поцілував у маленький лоб, а другою рукою погладив Ярему по худенькому плечу.
З тих пір Дубченко два рази на рік приїжджав провідувати хрещеників, чим викликав досаду у їхнього діда. Станіслав сам не міг зрозуміти, що саме його дратує у стосунках Петра і близнюківчи те, що онуки полюбили хрещеного всією душею, чи те, що ним, Станіславом, обоє нехтували. Ні, Ярина і Ярема поводилися чемно, слухалися його, але не було у їхніх поглядах та словах тієї душевної теплоти, яка властива рідним людямобоє говорили з ним холодно, немов із чужим.
А Петро душі не чув у близнюках і в кожен свій приїзд привозив їм подарунки, на які не шкодував грошей. А одного разу він подарував Яремі породистого жеребця.
Ти ж майбутній козак! говорив Петро, зачаровано дивлячись на щиру радість похресника. А який же козак без коня?
Поруч почувся схлип. Дубченко озирнувся і побачив Ярину, яка ледь стримувалася, щоб не заплакати вголос.
Ярино! Золотко моє! Що сталося, доню? Хто тебе образив? здивувався Петро, обнімаючи її за плечі. Але дівчинка мовчала, відверталася, а потім вирвалася з його рук і втекла.
Що це з нею? здивувався старий, дивлячись то на Станіслава, то на Настю.
Яринці теж коня захотілося, зніяковіло відповіла жінка. Вона мені про це сказала, коли ми сюди йшли. Хоч я їй і говорила, що негоже це для дівчинки. І от уже вперте такеусе одно розревілося!
Станіслав тільки хмикнувйому було байдуже до смутку онуки. Лише мовив, захоплено роздивляючись коня:
Добрий кінь! Балуєш ти хрещеника, Петрусю, надто вже балуєш!
Петро зітхнув і пішов шукати хрещеницю. Ярину він знайшов у бурянах за городом. Вона, сидячи на землі і сховавши обличчя в коліна, гірко плакала.
Донечко! покликав її старий, сідаючи поруч.
Ярина підняла на нього заплакане обличчя, зніяковіла, а потім знову заридала, сховавши личко у нього на плечі.
Тобі теж коня хочеться? відверто запитав Дубченко.
Дівчинка підвела очі, які від сліз стали світло-зеленими, і кивнула.
Так а чому плачеш? з усмішкою запитав Петро.
Бо ніколи його не матиму! відповіла Ярина. Ні, хрещений, ти не думай, що мені ті сережки, які ти подарував, не подобаються! Вони такі, такісхлипуючи, пояснювала вона, але так і не змогла описати дарунок. Але кінь у Яреми кращий!
Петро обняв хрещеницю і промовив:
Яринко, мій золотий вогнику! Я не обіцяю тобі, що неодмінно подарую коня, але якщо вийде його дістати, то подарую. Тільки не плач! Твої сльози крають мені душу.
Ярина схлипнула й обняла його, потроху починаючи заспокоюватися.
Хрещений, ось скажи, чому ти такий, а дідні?
Який? усміхнувся Петро.
Добрий! І так сильно любиш нас із Яремою! А дід Він дівчинка зітхнула.
Дубченко обняв її і теж зітхнув. Він розумів, що похресники бачать різницю між його ставленням і ставленням діда, але не хотів, аби вони зневажали Станіслава.
Не думай про дідуся погано, Ярино, і не сердься на ньоговін любить вас! Тільки ось вік прожив, а висловлювати свою любов не навчився. Ну що, заспокоїлася? Підемо?
Яринка кивнула й, узявши Петра за руку, пішла з ним додому.
Спливали роки. І майже нічого не змінювалося: близнюки, як і раніше, відчували на собі презирство рідного діда та любов хрещеного. Ярема навчався у Києво-Могилянській колегії і приїжджав додому тільки влітку, а Яринка мешкала з дідом, сумуючи за братом та хрещеним. Тому постійно терлась біля Насті, яка не могла замінити їй матір, але дарувала і їй, і Яремі душевність, якої не було у діда.
Лише Станіслав круто змінив своє життяодружився з молодою вдовицею.