ТУТЕШНІЙ МЕШКАНЕЦЬ СКІНЧИВ СВОЄ ЖИТТЯ У ШВЕЙЦАРСЬКІЙ КЛІНІЦІ
Родина Трейнорів просить поважати їхнє право на приватність у «важкі часи».
35-річний син Стівена Трейнора, доглядача Стортфолдського замку, обірвав своє життя в клініці «Диґнітас»неоднозначному центрі евтаназії. Містер Трейнор залишився квадриплегіком після дорожньо-транспортної пригоди, що сталась 2007 року. У клініку він, як стало відомо, вирушив разом зі своєю родиною та доглядачкою, 27-річною Луїзою Кларк, яка також мешкає у Стортфолді.
Поліція наразі розслідує обставини смерті містера Трейнора. Наші джерела повідомляють, що причин для судової справи не знайдено.
Батьки Луїзи Кларк, Бернард і Джозефіна Кларк, які мешкають на Ренфрю-роуд, відмовилися від коментарів.
Каміла Трейнор, мировий суддя, після самогубства сина відмовилася від своєї посади. Джерела повідомляють, що ця робота стала для неї «нестерпною».
А далі було воно. Обличчя Вілла. Він дивився на мене з фотографії в газеті. Його дещо саркастична посмішка, відкритий погляд. Мені на мить перехопило подих.
Смерть містера Трейнора обірвала його успішну карєру в Сіті, де його знали як безжального бізнесмена й талановитого скупника компаній. Учора його колеги прийшли висловити свою
Я згорнула газету. Мені знадобився якийсь час, щоб опанувати себе, і потім я підвела обличчя. Бібліотека навколо мене тихо гула своїм життям. Малеча співала невпопад пронизливими голосаминавколо радісно плескали в долоні їхні мами. За моєю спиною бібліотекарка sotto voce обговорювала з колегою найкращий рецепт тайського карі. Коло мене чоловік водив пальцем по давньому виборчому списку та бурмотів прізвища: «Фішер, Фіцґіббон, Фіцвільям».
Я нічого не зробила. Минуло вже півтора рокуа я так нічого й не зробила. Продавала алкоголь у двох різних країнах і жаліла себе. Я повернулась у дім, де виросла, уже чотири тижні томуі тепер відчуваю, що Стортфолд засмоктує мене, намагається переконати, що мені було б тут добре. Що все буде добре. Так, великих пригод я тут не знайду і буде трохи дискомфортно, доки люди звикнуть до моєї присутності,але буває ж і гірше, правда? А тут живеш із родиною, у любові та безпеці.
Я знов глянула на стос газет переді мною.
На першій шпальті останнього номера була стаття:
СВАРКА ЩОДО ПАРКІНГУ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ БІЛЯ ПОШТИ
Я згадала, як тато сидів на моєму ліжку в лікарні й шукав у газеті статтю про мій нещасний випадок.
«Я підвела тебе, Вілле. Я підвела тебе так, як тільки можна».
Дорогою додому ще на початку вулиці я почула крики. Я відчинила двері будинкуі мене оглушило голосіння Томаса. Моя сестра сварила його, погрожуючи пальцем, у кутку вітальні. Мама схилилася над дідусем із кухонною губкою та мискою води, а той кволо відбивався.
Що тут робиться?
Мама відійшла вбік, і я побачила обличчя дідуся: у нього зявилися нові вугільно-чорні брови та товсті, дещо криві вуса.
Маркер, що не стирається, пояснила мама. Відтепер ніхто не лишає Томаса самого в кімнаті, де дрімає дідусь.
Перестань нарешті малювати на всьому! кричала Тріна. Малюй тільки на папері! Не на стінах. Не на людях. Не на собаці місіс Рейнолдс. Не на моїх штанях.
Та я ж робив тобі штани-тиждень!
Мені не треба штани з днями тижня! волала вона. Та і якби були потрібні, то я б писала без помилок!
Не свари його, Тріно, втрутилася мама. Вона відхилилась подивитися, чи вдалося щось змити з дідового обличчя. Могло б бути й гірше.
Татові кроки на сходах у нашому маленькому будиночку завжди лунали як грім. Він вкотився у вітальню з опущеними плечима, що виказували його злість. Волосся стирчало на один бік.
Та може тут чоловік поспати у свій єдиний вихідний чи ні? Тут не дім, а клята божевільня!
Ми всі заклякли й стали дивитися на нього.
Що таке? Що такого я сказав?
Бернарде
Ой, та облиште вже! Лу не думає, що я мав на увазі її.
Господи Мама затулила обличчя рукою.
Сестра почала штовхати Томаса геть із кімнати.
Давай, шипіла вона. Томасе, тобі зараз краще забратися звідси. Клянуся, якщо твій дідусь тебе схопить
Що? насупив брови батько. Що таке?
Дідусь уривчасто засміявся й підняв угору палецьтой трусився. Фантастичний був вигляд. Томас розмалював усе батькове обличчя синім маркером. Його очі стали схожі на два аґруси на тлі кобальтової синяви.
А що такого? долинали протести Томаса десь із дальшого кінця коридору. Ми дивились «Аватара», і він сказав, що хотів би теж стати аватаром!
Татові очі розширилися. Він підійшов до дзеркала над камінною полицею. Запала тиша.
Господи
Бернарде, не згадуй Бога всує.
Та він же пофарбував мене в синій, Джозі! Я можу катати імя Господа на чортовому колесі в Батлінзі! Це що, перманентний маркер? ТОММІ?! ЦЕ ПЕРМАНЕНТНИЙ МАРКЕР?
Ми змиємо, тату, сестра зачинила за собою двері в сад. З-за дверей чулися волання Томаса.
Я завтра маю керувати робітниками, які встановлюють новий паркан у замку. Приїздять підрядники. Як я вестиму розмови з людьми, якщо я, чорт забирай, синій?
Тато плюнув на руку та почав терти обличчя. Сліди маркера трохи змазались, і колір передався на руку.
Не відтирається, Джозі. Не відтирається!
Мама кинула відтирати дідуся й почала терти губкою тата.
Стій спокійно, Бернарде. Я роблю, що можу.
Тріна пішла по ноутбук.
Я пошукаю в інтернеті. Має бути щось для таких випадків: зубна паста чи, може, рідина для зняття лаку. Може, відбілювач
Не будеш ти лити відбілювач на моє обличчя! заревів тато.
Дідусь тихенько хихотів у кутку кімнати зі своїми піратськими вусами.
Я боком намагалася пройти повз них.
Мама тримала татове обличчя лівою рукою та скребла його губкою. Тут вона повернулася до мененаче до цього й не бачила.
Лу! Я й забула запитати! Усе добре, сонечко? Як прогулялись?
Усі раптом припинили робити свої справи та повернулися до мене з усмішкою, яка промовляла: «Усе гаразд, Лу, не турбуйся». Я ненавиділа цю усмішку.
Нормально.
Ця відповідь усіх влаштувала. Мама знов зайнялася татовим обличчям.
Прекрасно. Правда ж, Бернарде? Це прекрасно.
Так. Чудові новини.
Серденько, якщо розсортуєш свій білий одяг, я закину його прати разом із татовим.
Та не переймайся, сказала я. Я тут подумала. Час мені вже повертатися додому.
Запала тиша. Мама глянула на тата. Дідусь іще раз хихикнув і прикрив рота рукою.
Ну, зрозуміло, нарешті промовив тато з усією гідністю, на яку був здатний немолодий синій чоловік. Але ти повернешся в ту твою квартиру за однієї умови
4
Мене звати Наташа. Я втратила чоловіка три роки тому. Через рак.
У вологий вечір понеділка члени клубу «Жити далі» розсілися на помаранчевих стільцях, що стояли колом у пятдесятницькій церкві. Лідером зборів був Марквисокий чоловік із вусами, який усім своїм єством випромінював виснажену меланхолію. Один стілець залишався вільним.
Я Фред. Моя дружина Джиллі померла у вересні. Їй було сімдесят чотири.
Суніл. Мій брат-близнюк помер від лейкемії два роки тому.
Вільям. Батько помер шість місяців тому. Це трохи смішно, якщо чесно, поки він був живий, ми не дуже й спілкувалися. Я сам не знаю, нащо я тут.
У повітрі стояв якийсь особливий запах печалі. Пахло вологим церковним холом із поганою вентиляцією та дешевими чайними пакетиками. Пахло порціями на одного та цигарками, які викурювали на самоті на холоді. Пахло лаком для волосся та дезодорантаминевеликі перемоги в боротьбі з відчаєм. Сам лише цей запах давав мені зрозуміти, що я не мала сюди приходити, хай там що пообіцяла татові.
Я відчувала себе шахрайкою. А ще вони здавалися такими сумними.
Я неспокійно засовалася на стільці, і Марк упіймав мій погляд. У його усмішці читалося: «Ми розуміємо. Ми теж через це пройшли». «Точно не через таке», відповіла я подумки.
Пробачте моє запізнення, відчинилися двері, крізь які увірвалося тепле повітря. На вільний стілець усівся підліток із кучмою на голові. Він склав руки й ноги так, наче вони були занадто довгими та заважали.