Мама і тато цікавляться, що ти плануєш. У Стортфолді роботи немає.
Я знаю.
Ти наче дрейфуєш кудись. Тобі нічого не цікаво.
Тріно, я щойно впала з даху. Мені треба відновити сили.
Ну а до того ти вешталася світом. Потім працювала в баріщоб знайти те, чим хочеться займатися. Тобі треба трохи впорядкувати безлад у голові. Якщо ти не збираєшся навчатися, то слід нарешті вирішити, що робитимеш зі своїм життям. У будь-якому разі, якщо поки ти збираєшся лишитись у Стортфолді, треба здати твою квартиру. Мама й тато не можуть утримувати тебе довіку.
І це каже жінка, яку банк «Мама й тато» підтримує вже років вісім.
Я навчаюся, на денному. Це різні речі. Крім того, я продивилася твої банківські виписки, поки ти була в лікарні. Оплатила твої рахунки. У тебе залишилось приблизно півтори тисячі фунтівце з лікарняними. А до речі, куди, в біса, ти дзвонила за океан? Ті дзвінки коштують цілу купу грошей!
Не твоє діло.
Я склала список агентів з нерухомості в тому районівони займаються орендою. Потім можна ще раз переглянути пропозиції в коледжахможе, хтось вилетів з того курсу, на який ти хотіла вступити.
Тріно, ти мене втомлюєш.
А що, який сенс стирчати там без діла? Тобі відразу стане краще, коли ти матимеш якусь мету.
Так, мене це дратувало, але в цих чіпляннях сестри було щось підбадьорливе. Крім неї, ніхто не зважувався на таке. Мої батьки, мабуть, і досі вважали, що в мене не всі клепки в голові на місці і зі мною треба поводитися, як із дитиною. Мама складала мій випраний одяг на ліжку, охайно згорнутий, тричі на день готувала мені їжу, а коли я перехоплювала її спостережливий погляд, вона вичавлювала якусь незграбну посмішку, яка передавала все, що ми одна одній не казали. Тато возив мене на фізіопроцедури, дивився зі мною телевізор і не глузував з мене. Тож тільки Тріна поводилася зі мною як завжди.
Ти ж знаєш, що я казатиму, правда?
Я перевернулась на бік і скривилася від болю.
Знаю. А може, ні.
І ти знаєш, що сказав би Вілл. У вас була угодаі ти не можеш порушити своє слово.
Ну все, досить. Цю розмову закінчено.
Добре-добре. О, Том виходить із роздягальні. Побачимось у пятницю! Вона сказала це так, наче ми говорили про музику, плани на відпустку чи шампуні.
Вона розєдналась, а я лишилася лежати і дивитись у стелю.
«У вас була угода».
Була. І дивися, що тепер вийшло.
Тріна добряче діставала мене, проте за ті декілька тижнів, що я пробула вдома, мені стало значно краще. Палиця вже була мені не потрібназ нею я почувалася так, наче мені вже під девяносто. Та я й забувала її всюди, куди ходила. Майже щоранку ми з дідусем ходили гуляти в паркна цьому наполягла мама. Лікарі радили дідусеві щодня робити якісь фізичні вправи, але одного ранку вона вийшла за ним слідом і побачила, що він іде прямісінько в магазин на розі, де купляє величезний пакунок шкварок і зїдає їх дорогою додому.
Ми ходили повільно: обоє кульгали й обом було насправді нікуди йти. Мама постійно заохочувала нас піти погуляти навколо замкущоб «змінити оточення», але я ігнорувала ці пропозиції. Щойно ми виходили вранці за ворота, дідусь теж упевнено кивав у бік паркуі не тільки тому, що туди ближче чи там неподалік букмекерська контора. Думаю, він знав, що я не хочу йти до замку. Я ще не була готова. І вважала, що ніколи не буду.
Ми робили два повільних кола навколо ставка з качками, сідали на лавку й дивилися, як батьки приводять малечу погодувати птахів, як курять підлітки, сварячись одне з однимперші безпорадні спроби залицянь. Потім ми йшли в букмекерську контору, де дідусь міг просадити три фунти в подвійній ставці на коня з кличкою Собачий Хвіст. Виходячи звідти, він сумно жмакав свій квиток і кидав його у смітник, а я, щоб утішити його, обіцяла купити пончик з повидлом у супермаркеті.
Дітичні,сказав він у відділі випічки. Я не зрозуміла й насупила брови. Дітичні,повторив він, показуючи на пончики, і засміявся.
А, зрозуміла. Добре, мамі так і скажемо: купили дієтичні пончики.
Мама казала, що він став смішливим через свої лікидумаю, це не найгірший побічний ефект. Він і далі сміявся, коли ми стояли в черзі біля каси. Я схилила голову, шукаючи в кишенях монетки, і думала, чи треба допомогти татові в садку на вихідних, і тому цілу хвилину не помічала шепіт у себе за спиною.
Це через провину. Кажуть, вона намагалася стрибнути з багатоповерхівки.
Ще б пак. Будь-хто стрибнув би. Я б не змогла з таким жити.
Дивно, що вона наважилася знову тут зявитися.
Я заклякла.
Знаєш, нещасна Джозі Кларк і досі помирає від сорому. Вона щотижня ходить на сповідьхоча гріха в ній стільки ж, скільки плям на випраній білизні.
Дідусь показував пальцем на пончики й шепотів дівчині за касою:
Дітичні.
Та всміхнулась і сказала:
Вісімдесят шість центів.
У Трейнорів так нічого й не владналося.
Та це їх просто зламало, еге ж?
Вісімдесят шість центів, будь ласка.
Мені знадобилося ще декілька секунд, щоб зрозуміти, що касирка дивиться на мене й чекає грошей. Я витягла жменю монет і почала вибирати потрібні, але пальці не слухалися.
Думаєш, Джозі лишила б її саму доглядати діда?
Ти ж не маєш на увазі, що
Ну, хто його знає Вона один раз це зробила. Врешті-решт
Мої щоки горіли червоним. Монетки посипалися на стійку. Дідусь повторював «дітичні, дітичні» здивованій дівчині, яка ніяк не могла втямити, у чому жарт. Я потягла його за рукав:
Ходімо, дідусю. Нам уже час.
Дітичні,спробував він знову пожартувати.
Добре, мяко відповіла дівчина.
Будь ласка, ходімо. Мені було жарко, голова крутилася, наче я ось-ось знепритомнію. Вони, мабуть, і далі мене обговорювали, але в мене у вухах стояв такий дзвін, що я майже нічого не чула.
Бувайте, сказав він.
До побачення, відповіла дівчина.
Добра, зауважив дідусь, коли ми вийшли на вулицю. А потім глянув на мене:А чого ти плачеш?
Коли маєш якийсь стосунок до катастрофи, є певні аспекти, про які не відразу дізнаєшся. Спочатку думаєш, що доведеться боротися лише з наслідками самої катастрофи: постійні спогади, безсонні ночі, бажання знов і знов прокрутити все те в голові чи сказати те, що мала сказати тоді. А також думки про те, чи змінилося б щось, якби ти вчинила хоч трохи інакше.
Мама казала мені, що моє життя зміниться назавжди, якщо я буду там, коли Вілл помре. Але я думала, що вона має на увазі мій психологічний стан. Що мені доведеться навчитися боротися з горем, безсонням, незрозумілими спалахами гніву та постійним внутрішнім діалогом з тим, кого немає. Але пізніше зрозуміла, що річ не тільки в мені. Тепер, в еру технологій, я назавжди лишуся «тією» людиною. Навіть якщо зможу викреслити з памяті всю ту родину, мені все одно ніколи не дозволять відокремити себе від смерті Вілла. Моє імя буде повязане з цим, аж допоки існують екрани та пікселі. Люди будуть мене засуджувати на підставі якихось поверхневих відомостей або й узагалі без підставиі я нічого не можу з цим вдіяти.
Я коротко підстриглася, змінила стиль одягу. Усе, що виділяло б мене з натовпу, я запхала глибоко в шафу і стала одягатися, як Тріна, у прості футболки та джинси. Тепер, коли я читаю в газетах історії про касира, який украв купу грошей з банку, чи про жінку, що вбила свою дитину, чи про брата, який зник, я не здригаюся від жаху, як колись. Тепер мені стає цікаво, яка ж там насправді була історія, поки журналісти не пофарбували її в чорно-біле.
Я відчуваю дивну спорідненість із цими людьми. Бо я тепер теж заплямована. Весь світ про це знає. І, що гірше, я теж про це дедалі більше дізнаю`ся.
Я заховала під шапочку все, що лишилося від мого темного волосся, одягла темні окуляри та пішла в бібліотеку, докладаючи максимум зусиль, щоб приховати шкутильгання, хоча в мене аж щелепу зводило від концентрації.
Прямуючи до архіву місцевих газет, я пройшла повз групу малюків, що співали пісні в дитячому кутку, потім повз кількох мовчазних любителів генеалогії, які намагалися довести, що мають звязок із королем Річардом III. Серпень 2009-го знайти було неважко. Глибоко вдихнувши, я розгорнула підшивку десь посередині й побачила статтю: