Сміятись і йти водночас мені важко. Томас біжить мене обіймати, і мені доводиться спертись об стіну, щоб він мене не збив.
Вони правда тебе розрізали, а потім зібрали назад? питає. Він уже мені по груди на зріст. Спереду немає чотирьох зубів. Дідусь каже, що вони точно щось зібрали не так, як було. І хто його знає, як нам це зрозуміти.
Бернарде!
Та я ж пожартував.
Луїзо. Голос у дідуся хрипить. Він підходить до мене та обіймаєі я його теж. Його старечі руки тримають мої навдивовижу міцно. Супиться. Удає, що сердиться.
Я знаю, тату. Я знаю. Але тепер вона вдома, каже мама.
Ти повертаєшся у свою стару кімнату, оголошує тато. Тільки ми там поклеїли шпалери з трансформерами для Томасати ж нічого не маєш проти декількох автоботів та предаконів?
А в мене в дупі були червяки, видає Томас. Мама каже, що про це не треба казати комусь не вдома. А ще не треба пхати пальці
О Господи! перепиняє його мама.
Ласкаво просимо додому! резюмує тато, і сумка з його рук падає мені на ногу.
3
Озираючись назад, я бачу, що перші девять місяців після смерті Вілла я була наче в тумані. Я відразу поїхала до Парижанавіть не повертаючись додому. Від свободи в мене паморочилась голова, а Вілл пробудив у мені такі апетити, яких я раніше не знала. Я найнялася працювати в бар, куди часто заходили іммігранти, тут не звертали уваги на мою жахливу французьку. Поступово я покращувала своє знання мови. Я винайняла невеличку кімнату в Шістнадцятому окрузі над ресторанчиком близькосхідної кухні. Ночами я просто лежала тут без сну, прислухаючись до розмов нічних пияків та ранкових курєрів. І щодня почувалася так, наче проживаю не своє життя.
У перші місяці з мене наче зняли шкіруя відчувала все неймовірно гостро. Прокидалась у сльозах або зі сміхом і дивилася на світ так, наче з очей прибрали якийсь фільтр. Куштувала нові страви, гуляла незнайомими вулицями й розмовляла з людьми не своєю мовою. Іноді мені здавалося, що він переслідує мене, що я дивлюсь на все його очима, що чую його голос.
«Що ти про це думаєш, Кларк?»
«А я ж казав, що тобі сподобається!»
«Скуштуй це! Спробуй те! Давай!»
Без свого звичного повсякдення я загубилася. Мені знадобилося декілька тижнів, перш ніж я перестала вважати свої руки безглуздими без щоденного дотику до його тіла: мяка сорочка, на якій я застібала ґудзики, теплі нерухомі руки, які я ніжно мила, шовковисте волосся, яке я й досі відчувала між пальцями. Мені бракувало його голосу, його різкуватого сміхувін так рідко сміявся. Я сумувала за тим, як повільно опускалися його повіки, коли він засинав. Моя матиа вона й досі була проти того, що я стала частиною цього всього, сказала, що любить мене, але ніяк не може примиритися, що ця нова Луїзата сама дівчинка, яку вона ростила. Я втратила родину, втратила коханогоі так обірвалися всі ниточки, які повязували мене з тією людиною, котрою я була. Я почувалася так, наче просто пливу кудись у невідомий Всесвіт, без жодного якоря.
Я намагалася жити новим життям. Заводила принагідні дружні стосунки з іншими мандрівниками: молодими людьми з Англії, у яких освітнє «вікно»; американцями, які проходять шляхами улюблених літературних героїв, переконаними, що ніколи не повернуться на свій Середній Захід; заможними молодими банкірами; туристами. Переді мною постійно проходили обличчя, що тікали від свого життя. Я усміхалася, базікала з відвідувачами, працювалаі переконувала себе, що роблю так, як він хотів. Це мало мене втішало.
Зима відступила, і весна сповнила місто своєю красою. І раптом я прокинулася вранці й зрозуміла, що це місто більше мені не подобається. Принаймні я не відчувала себе достатньо парижанкою, щоб залишитися тут. Історії іммігрантів набридли, парижани стали якимись неприязнимиа може, я просто почала помічати безліч причин того, чому саме мені тут не місце. Це містохай би яке привабливе воно булосправляло враження вишуканої дизайнерської сукні, яку купили поспіхом і вона не сіла за фігурою. Я звільнилась і поїхала мандрувати Європою.
Не минуло й двох місяців, і я відчула себе ще гірше. Майже завжди була на самоті. Ненавиділа цей стан, коли не знаєш, де ночуватимеш, коли постійно звіряєшся з розкладами поїздів та непокоїшся через валюту. Важко було заводити знайомствая не довіряла нікому, кого зустрічала. Та й що я могла розповісти про себе? Якісь загальні відомостіта й по всьому. Те, що мало вагу для мене і було мені цікавим, я не могла нікому розказати. А коли не маєш із ким поговорити, то всі ці красиві місця, які бачиш, фонтан Треві або канал в Амстердамістають лише порожніми пунктами в списку. Останній тиждень минув на пляжі в Греціїусе тут мені нагадувало про той пляж, де ми з Віллом були незадовго до того. Скоро мені набридло сидіти на піску та відганяти від себе засмаглих чоловіків, яких, здавалося, всіх звали Дмітріс. Час там не давав мені втіхи, і я врешті повернулась до Парижапо суті, мені більше не було куди повертатися.
Намагаючись вирішити, що робити далі, я два тижні ночувала на дивані в дівчини, з якою ми разом колись працювали в барі. Я згадала нашу з Віллом розмову про карєру і написала в декілька коледжів щодо курсів дизайну, та в мене не було ніякого досвіду роботи, і мені ввічливо відмовили. Я втратила те місце, яке мені пропонували після смерті Вілла, його віддали комусь іншому, бо я не просила почекати. В адміністрації мені сказали, що я можу спробувати наступного року, але з їхнього тону я зрозуміла, що всі знають: я не повернуся.
Я шукала роботу в інтернеті, але виявилося, що, незважаючи на все пережите, мені й досі бракує кваліфікації, аби робити бодай щось цікаве. А потім, коли я саме думала, чим же займатися, зателефонував Майкл Ловлер, нотаріус Вілла, і сказав, що час зробити щось із тими грошима, які мені залишив Вілл. Це стало для мене приводом, на який я чекала. Він допоміг сторгуватися за моторошно дорогу квартиру на краю Сітія обрала це місце, бо згадала, як Вілл щось казав про бар на розі вулиць неподалік. Мені ввижалося, що так я буду ближче до нього. Лишилося ще трохи грошей, щоб її меблювати. За шість тижнів після мого повернення до Англії мене взяли на роботу в бар «Трилисник та конюшина», я переспала з хлопцем на імя Філ, якого не планувала ніколи більше бачити, і стала чекати, коли ж нарешті почну жити.
Минуло девять місяців. Досі чекаю.
Протягом першого тижня вдома я нечасто виходила кудись. У мене все боліло, я швидко втомлювалася. Легко було просто лежати в ліжку та дрімати під дією екстрапотужних знеболювальних. Я втішала себе тим, що найважливішим було дати своєму тілу одужати. Дивно, але повернення в батьківський дім стало для мене тим, що треба: тут я нарешті змогла спати більш як чотири години поспіль; приміщення були достатньо малі, щоб я могла ходити, тримаючись за стіни. Мама годувала мене, дідусь складав компанію. Тріна повернулась у коледж, а з нею і Том. Удень я багато дивилася телевізор, дивуючись нескінченній рекламі кредитних компаній, підйомників для інвалідів та інтересу до дрібних відомих осіб (я нікого з них не знала, бо мене майже рік не було в країні). Я жила наче в крихітному коконіале в ньому в кутку копирсався величезний слон.
У розмовах ми не зачіпали тем, які могли б порушити цей крихкий баланс. Удень я дивилася новини про якусь відому людину, а за вечерею казала щось на кшталт: «А ви чули, що кажуть про Шайну Вест?»і мама з татом вдячно підхоплювали тему, зауважуючи, що вона повія, чи має гарну зачіску, чи ні те ні се. Ми говорили про «Торги на горищі» («А мені завжди було цікаво дізнатися, скільки б дали за те вікторіанське кашпо твоєї матеріпотворна річ») та про «Ідеальний будинок» («Я б у такій ванні й собаку не мила!»). Я не думала ні про що, крім їжі та простих клопотів: одягатися, чистити зуби, виконувати крихітні мамині доручення («Слухай, серденько, поки мене не буде, розсортуй, будь ласка, свої брудні речія закину їх зі своїми кольоровими»).
Але зовнішній світ повільно підповзав до мене все ближче. Я чула, як сусіди розпитували мою маму, коли та розвішувала білизну:
Так що, твоя Лу вдома?
Вдома, нехарактерно коротко відповідала мама.