Коли звичні справи закінчено, мама прогулюється по крамницях у вестибюлі й повертається з гучним обуренням щодо кількості фастфудів.
Тільки уяви собі, Бернарде, той одноногий з відділення серцево-судинних сидить собі там, занурившись по вуха у чизбургер та картоплю! Неймовірно!
Тато сидить на стільці біля моїх ніг і читає місцеві газети. У перші декілька тижнів він усе чекав, коли ж зявиться стаття про мене. Я намагалася йому пояснити, що в цій частині міста навіть про подвійні вбивства не завжди згадують у коротких повідомленнях. А ось у Стортфолді минулого тижня на першій шпальті була стаття під назвою «На стоянці біля супермаркету залишили візки в неналежному місці». А за тиждень до того«Школяр засмучений через стан ставка для качок». Тож переконати його важко.
У пятницю після останньої операції на стегні мама привозить халатвін на один розмір мені завеликий. Також у неї велетенський пакунок яєчних бутербродів. Мені навіть не доводиться питати, що там, як тільки вона відкрила пакунок, палату огорнув сірчистий запах. Батько махає перед носом долонею:
Медсестри казатимуть, що то я, Джозі.Він швидко відчиняє й зачиняє двері.
Вона занадто худаїй треба їсти яйця. А тобі б узагалі краще помовчатити звалював свої запахи на собаку ще два роки після того, як він здох.
Та я ж просто хотів зберегти романтику наших стосунків, люба.
Мама стишила голос:
Тріна казала, що її колишній якось пустив півня і накрив її ковдрою з головою. Тільки уяви!
Батько глянув на мене:
Коли я таке роблю, твоя мама погрожує змінити громадянство.
Вони сміються, але є якась напруга. Я чітко це відчуваю. Коли весь світ стискається до крихітної кімнати, починаєш різко відчувати найдрібніші зміни настрою: коли лікарі беруть рентгенівські знімки й відвертаються, щоб їх роздивитися, коли сестри прикривають рота, щоб поговорити про когось, хто помер десь поруч.
Що таке? У чому річ? питаю.
Вони ніяково дивляться одне на одного.
Ну Мама сідає на краю ліжка. Доктор каже консультант каже не зовсім зрозуміло, як саме ти впала.
Я відкушую шматок яєчного бутербродалівою рукою я вже можу тримати деякі речі.
А Мене відволікли.
Коли ти ходила дахом.
Жую свій бутерброд.
А може, ти ходила вві сні, серденько?
Тату. Я ніколи в житті не ходила вві сні.
Ходила. Памятаєш, коли тобі було тринадцять, ти вві сні спустилася на кухню і зїла половину торта, що був призначений для Тріни на день народження?
М-м Ну, є певна вірогідність, що я тоді не зовсім спала.
І рівень алкоголю в тебе в крові Лікарі кажуть, що ти випила випила страшне багато.
У мене був важкий вечір на роботі. Я випила склянку чи дві, а потім піднялася на дах подихати свіжим повітрям. А тоді мене відволік голос.
Голос.
Я стояла на краю і дивилася на місто. Я іноді так роблю. А потім почула за спиною голосголос дівчини. Я злякалась і втратила рівновагу.
Дівчини?
Я памятаю лише її голос.
Тато нахилився до мене:
А ти певна, що то була справжня дівчина? Не уявна
Тату, я розтрощила собі стегно, а не голову.
А вони й казали, що швидку викликала дівчина. Мама торкнулася татової руки.
Тобто ти кажеш, що це нещасний випадок?
Я перестаю жувати. Вони соромязливо відводять очі.
Що? Ти ти думаєш, що я стрибнула, чи що?
Ми нічого такого не кажемо. Тато чухає потилицю. Просто ну відтоді як усе пішло якось не так ми довго не бачили тебе і нас трохи здивувало те, що ти серед ночі гуляєш дахами. Раніше ти боялася висоти.
Раніше я була заручена з чоловіком, який вважав нормальним рахувати витрату калорій уві сні. Господи, ось чому ви так мною опікуєтеся? Бо думаєте, що я хотіла себе вбити?
Ні, просто нас розпитують про всіляке
Хто розпитує? І про що?
Та ті, психіатри. Вони просто хочуть пересвідчитися, що ти в нормі. Усе склалося ну ти розумієш, відтоді
Психіатри?
Вони записали тебе на прийом. Щоб поговорити з тобою. У нас була довга бесіда з лікарямиі ми забираємо тебе додому. Це лише доки ти не одужаєш. Ти ж не можеш сама залишатись у тій твоїй квартирі. Вона
Ви були в мене у квартирі?
Ну, ми ж мали забрати твої речі.
Запала тиша. Я уявляю, як вони стоять на порозі. Мама міцно тримається за сумочку, роздивляючись брудну постіль, порожні пляшки з-під вина на камінній поличці, одинокий надкушений горіховий батончик у холодильнику. Уявляю, як вони хитають головами, обмінюючись поглядами. «Ми точно зайшли в потрібну квартиру, Бернарде?»
Зараз тобі треба побути з родиноюдоки ти не оговтаєшся.
Я хочу сказати, що мені буде нормально і в моїй квартиріхай там що вони думають. Хочу робити свою роботу, приходити додому і нічим не клопотатися до наступної зміни. Я хочу сказати, що не можу повернутись у Стортфолд і бути знову тією дівчиною. Тією, яка. Я не хочу відчувати дбайливо замасковане мамине несхвалення, не хочу татового життєрадісного «все добре, все буде добре». Не хочу проходити повз Віллів будинок щодня, думаючи, яке місце я в ньому мала, від цього ніде не подітися.
Але я не хочу цього казати. Бо раптом стомилася, усе болитьі я просто більше не можу боротися.
За два тижні тато привозить мене додому у своєму робочому фургоні. Там попереду лише одне місце для пасажира, тому мама залишилася вдома готуватись. Під нами несеться шосе, і мій шлунок нервово напружується.
Веселі вулиці мого рідного містечка тепер мені чужі. Я споглядаю їх дещо віддалено, вивчаю. Усе здається таким маленьким, таким стомленим, таким нудотно-солодким. Я розумію, що саме так бачив це Вілл, коли вперше повернувся додому після аварії. Відганяю цю думку. Ми підїжджаємо до нашої вулиці, і я намагаюся провалитися крізь сидіння. Не хочу цих ввічливих розмов із сусідами, не хочу виправдовуватися. Не хочу, щоб мене судили за мої вчинки.
Ти як? Тато повертає голову до мене, наче здогадався, про що я думаю.
Нормально.
Ну й молодчинка. Він коротко плескає мене по плечу.
Мама вже чекає на нас коло дверей, коли ми паркуємося коло будинку. Вона, мабуть, стояла коло вікна з півгодини. Тато ставить мої сумки на сходинку та повертається допомогти мені вийти з машини, підтримуючи мене плечем.
Я обережно спираюся ціпком на брукований тротуар і майже фізично відчуваю, як за моєю спиною шурхотять штори в сусідніх будинках, поки я доходжу до ґанку. «Дивись, хто приїхав, чую я їхній шепіт. Цікаво, що вона накоїла цього разу?»
Тато веде мене вперед, уважно стежачи, як я ставлю ноги, наче раптом вони можуть зірватися та бозна-куди побігти.
Нормально? повторює він. Давай, не квапся.
Бачу, як дідусь визирає з-за маминої спини в коридоріна ньому, як завжди, картата сорочка та улюблений синій джемпер. Нічого не змінилося. Навіть шпалери ті самі. У коридорі той самий килимна ньому видно смужки там, де мама пилососила зранку. На гачку висить моя стара синя куртка з капюшоном. Півтора року. А таке відчуття, наче я років десять тут не була.
Не підганяй її,каже мама, стиснувши руки. Ви йдете надто швидко, Бернарде.
Та вона ледь пережене Мо Фараха. Якщо ми будемо йти ще повільніше, це буде прогулянка Місяцем.
Обережно, сходи. Бернарде, може, будь позадуякщо вона впаде?
Та я знаю, де сходи. Це ж тут усього лише двадцять шість років прожито.
Дивися, щоб вона не перечепилася через поріг, Бернарде. Ти ж не хочеш, щоб вона і друге стегно зламала.
«Господи, думаю я. Ось так тобі було, Вілле? Кожного-кожного дня?»
І тут на порозі зявляється моя сестра, відштовхуючи маму вбік.
Заради Бога, мамо! Давай, Гопалонгу! Ото, блін, ти влаштувала тут шоу.
Тріна підставляє під мою вільну руку своє плече та кидає швидкий погляд у бік сусіднього будинку. Її брови здіймаються вгору у німому жесті «Що, справді?» Я майже фізично чую, як із шурхотом запинаються штори.
Купка витріщак, блін. Ану швидшея обіцяла Томасу, що ти покажеш йому шрами, перш ніж він піде на свій гурток. Боже, як ти схудла. Твої цицьки наче два мандарини в шкарпетках.