Вибачте, погано чути через сирену. Ми вже скоро будемо в лікарні.Він кладе долоню на мою руку. Його долоня суха. Дотик заспокоює. Раптом мене накриває панікаа що, як він забере руку? Тримайтесь. Донно, ще довго?
Я не можу вимовляти слова. Весь мій рот заповнив язик. Думки плутані, штовхаються в голові. Я ж рухала руками, коли вони мене піднімали, правда? Я піднімала праву руку?
Ене алалісувало? шепочу я.
Що? Він підносить вухо аж до моїх губ.
Алалісувало? Ене алалісувало?
Паралізувало? перепитує він, дивлячись мені в очі. Потім переводить погляд на мої ноги. Можеш поворушити пальцями на ногах?
Я намагаюся згадати, як ворушити ногами. Сконцентруватися з першого разу не виходить. Чоловік простягає руку і легенько торкається мого пальцящоб нагадати мені, де він.
Спробуй іще раз. Ось так.
Біль пронизує обидві ноги. Різкий видихможе, схлип. Мій.
Ноги в порядку. Більце добре. Важко сказати напевне, але я думаю, що хребет не пошкоджено. Зламане стегно, є ще декілька травм.
Він уважно дивиться мені у вічі. У нього добрі очі. Він знає, як сильно мені потрібна підтримка. Я відчуваю його руку. Ще ніколи я так сильно не прагнула людського дотику.
Правда. Я певен, що вас не паралізувало.
Акувати огу. Мій голос чується наче звідкись іздалеку. На очі навертаються сльози. Уть лашка, не ітпушкай, шепочу я.
Він нахиляється ближче.
Я не відпущу.
Я хочу щось сказати, але його обличчя розпливається, і я знов кудись провалююсь.
Потім мені розповіли, що я пролетіла два поверхи, прорвала собою тент величезного люксового навісу й упала на шезлонг у плетеному стилі з водозахисними сидіннями, який стояв на балконі містера Ентоні Ґардінера, юриста, спеціаліста з авторського права. Він був моїм сусідом, але ми ніколи не зустрічалися. Моє стегно розламалося на дві частини, а ключиця пробилася назовні. На лівій руці зламано два пальці, а на нозі плесно пробило шкіруодин зі студентів-медиків знепритомнів, коли побачив, як воно стирчить. Моїми рентгенівськими знімками тут усі захоплювалися.
У голові й досі лунає голос мого лікаря: «Не можна передбачити, що буде, якщо впасти з великої висоти». Мені, вочевидь, дуже пощастило. Вони мені це кажуть і чекають з усмішками, що я широко всміхнусь або, може, радісно затанцюю. Та я не думаю, що мені пощастило. Я дрімаю, потім прокидаюсьіноді бачу яскраве світло операційної над головою, а іноді тиху, спокійну кімнату. Інодіобличчя медсестри. Чую якісь уривки розмов.
«Бачила, що наробила стара у Д-4? Оце вийшов кінець зміни, га?»
«Ви проходите обстеження у Принцес Елізабет? Скажіть їм там, що ми вміємо робити реанімацію. Ха-ха-ха».
«Луїзо, зараз просто відпочивайте. Ми про все подбаємо. Ви маєте просто відпочивати».
Через морфій мені постійно хочеться спати. Збільшили дозуі по тілу побігли холодні мурахи забуття.
Я розплющую очі й бачу мамувона стоїть у ногах ліжка.
Вона отямилася, Бернарде. Отямилася. Нам кликати сестру?
«Вона пофарбувала волосся», ця думка десь наче на околиці свідомості. Потім інша: «Це ж моя мама». Мама зі мною більше не говорить.
Дякувати Богу, дякувати Богу! Мама намацує розпяття на шиї та торкається його. Це мені когось нагадуєне памятаю кого. Вона трохи нахиляється та проводить пальцями по моїй щоці. Чомусь мені на очі відразу навертаються сльози.
О моя крихітко! Нахиляється наді мною, наче намагається захистити мене від дальших негараздів. Відчуваю запах її парфумів, знайомий не гірше за мій власний. О Лу! Вона витирає мені сльози серветкою. Я страшенно перелякалася, коли мені зателефонували. Тобі боляче? Тобі щось потрібне? Тобі зручно? Щось тобі принести? Вона говорить так швидко, що я не встигаю відповідати. Ми приїхали, щойно дізналися. Тріна доглядає дідусявін передає тобі вітання. Ну, тобто він щось пробуркотів, і ми зрозуміли, що він мав на увазі. О серденько, як же так? Господи, що ти собі думала?
Не схоже, щоб вона чекала на відповідь. Усе, що я маю робити, це лежати тут.
Мама витирає свої очіа потім знов мої.
Ти й досі моя донечка. І я б собі не пробачила, якби з тобою щось сталося, а ми ну ми не були ти розумієш.
Я не отіЯзик якийсь дивний, я наче пяна. Я не отіла
Я знаю. Але мені так важко через це, Лу. Я не могла
Не зараз, люба, добре? Батько торкається її плеча.
Вона відвертається й дивиться кудись у простір, беручи мене за руку.
Коли нам подзвонили я думала я не знала Вона знову схлипнула, притискаючи носовичок до губ. Дякувати Богу, вона жива, Бернарде.
Звісно, жива. Вона ж у нас гумова, еге ж? Наді мною схиляється тато. Ми з ним говорили по телефону два місяці тому, але не бачилися півтора рокувідтоді, як я поїхала зі свого містечка. Він видається таким кремезним і знайомимале надзвичайно, надзвичайно втомленим.
Плобаш, шепочу я. Не знаю, що ще сказати.
Не треба, ми просто раді, що ти жива. Навіть якщо маєш такий вигляд, наче протрималася шість раундів проти Майка Тайсона. Ти взагалі бачила себе в дзеркало після того, як опинилася тут?
Я похитала головою.
Ну то й не дивися поки. Памятаєш Террі Ніколса? Коли він упав через кермо велосипеда коло крамниці? Ну ось, якщо прибрати вусато десь такий вигляд і маєш. Хоча Він нахилився ближче. Якщо придивитися
Бернарде.
Завтра ми принесемо тобі пінцет. У будь-якому разі, якщо тобі ще колись захочеться навчитися літатирушай кудись, де є злітна смуга. Мабуть, просто розвести руки й стрибнути у твоєму випадку недостатньо.
Намагаюсь усміхнутися.
Вони обоє схилилися наді мною. Обличчя напружені, знервовані.
Вона схудла, Бернарде. Тобі не здається, що вона схудла?
Батько нахиляється, і я бачу, що очі в нього вологі, а усмішка тремтить трохи сильніше, ніж зазвичай.
Вона має чудовий вигляд, люба. Точно. Вигляд у тебе супер. Він стискає мою долоню, підносить до своїх губ та цілує. Тато ніколи в моєму житті такого не робив.
Саме тут я усвідомлюю, що мало не померла, і з грудей раптом виривається плач. Я заплющую очі, і з них ллються пекучі сльози. Він тримає мою долоню у своїх великих руках, укритих мозолями від роботи з деревиною.
Ми тут, серденько. Усе добре. Тепер усе буде добре.
Протягом двох тижнів вони щодня приїздять за пятдесят миль до мене. Потімкожних декілька днів. Батько взяв відпустку на роботі, бо мама сама не їздить так далекоу Лондоні ж усяке може трапитися. Вона часто це повторює, зі скрадливим поглядом за спину, наче за дверима палати стоїть злодій з ножем. Тріна завжди залишається доглядати дідусяале коли мама це каже, то стає зрозуміло, що не моя сестра висловила таку пропозицію.
Мама привозить домашню їжувідтоді, як ми разом пять хвилин роздивлялися мій обід, але так і не змогли втямити, що ж воно таке.
Ще й ці пластикові підноси, Бернарде! Як у вязниці.
Вона сумно потикала те виделкою, а потім понюхала. І з того часу вона завжди привозить велетенські сандвічітовсті шмати шинки чи сиру в білому батоні,а також домашній суп у банці. «Зрозуміла їжа», каже вона. Годує мене, як дитину. Язик поступово повертається до нормальних розмірівколи я впала, то мало не прокусила його наскрізь. Мені сказали, що це не рідкість.
У мене було дві операції на стегні, а ліва нога та рука в гіпсі по самі суглоби. Кіт, один із санітарів, запропонував написати щось у мене на гіпсахмовляв, це не дуже добра прикмета, якщо вони залишаються білими. Але його напис виявився таким непристойним, що Евеліні, медсестрі з Філіппін, довелося замазати його, щоб ніхто не побачив. Він возить мене на рентген та в аптеку, дорогою розповідаючи лікарняні плітки. Я б чудово жила і без розповідей про те, як люди повільно й жахливо помирають, але його це явно веселить. Я впала з пятиповерхівки і вижила, тож у лікарні я точно крутіша за пацієнта з кишковою непрохідністю з палати «С» або дурепи, що випадково відрізала собі палець секатором.
Неймовірно, як швидко втягуєшся в лікарняне життя. Я прокидаюся, мною опікуються декілька людейя їх уже впізнаю, потім намагаюся правильно відповідати лікарям і чекаю, доки приїдуть батьки. Вони займаються якимись дрібницями в мене в палаті й надзвичайно шанобливо ставляться до лікарів, які до мене заходять. Тато постійно перепрошує за те, що я не можу нормально стрибати, аж доки мама не дає йому копняка в ногу. Досить боляче, мабуть.