На камінній полиці дві листівки. Одна від батьківвони вітають мене з днем народження. Оте «Всього найкращого» від мами ріже, наче ножем. Друга від сестривона хоче приїхати до мене на вихідні разом із Томом. Надійшла шість місяців тому. На автовідповідачі два повідомлення: одне від дантиста, другені.
«Привіт, Луїзо. Це Джаред. Ми бачились у Брудній качці, памятаєш? Ну, ми тойво, трахалися [приглушений сміх]. Я ну мені сподобалося. Може, ми б могли зустрітися знову? У тебе є мій номер»
У пляшці нічого не лишилось, і я розмірковую, чи не вийти ще по одну. Та виходити не хочеться. Не хочеться, щоб Самір із цілодобового магазину знову глузував щодо моїх постійних пляшок «піно ґріджо». Не хочу ні з ким говорити. Раптом на мене напала така втома, що аж у голові гуде, зрозуміло, що навіть якщо я ляжу в ліжко, то заснути не зможу. Я згадую Джареда та його нігті на рукаху них дуже дивна форма. Мене хвилює, якщо в людей дивні нігті? Я тупо дивлюся на голі стіни вітальні й раптом розумію, що насправді потребую повітря. Дуже потребую повітря. Я відчиняю вікно в коридорі та трохи невпевнено лізу через пожежний вихід на дах.
Уперше я була тут девять місяців тому, коли агент показував мені квартиру і сказав, що попередні мешканці зробили на даху невеличкий садокдекілька рослин у горщиках та маленька лавка. «Звичайно, офіційно це вам не належатиме, але тільки з вашої квартири сюди є прямий вихід. По-моєму, тут миломожна навіть улаштовувати вечірку!» Я глянула на ньогоневже я й справді маю вигляд людини, котра влаштовує вечірки?
Ті рослини вже давно посохли й померлия не надто вмію піклуватися про щось. Стою на даху, роздивляючись мерехтіння лондонської темряви в мене під ногами. Навкруги мільйони людей живуть, дихають, їдять, сваряться. Мільйони життів, з якими я не маю анічогісінько спільного. Дивний різновид спокою.
Виблискують натрієві лампи, звуки міста здіймаються в повітря. Ревуть двигуни, грюкають двері. За кілька миль на південь чути жорстке лопотіння ґвинтів поліційного гелікоптера, промінь світла з якого пробиває темряву, розшукуючи якогось лиходія в місцевому парку. Десь далеко виє сирена. Тут завжди чути сирену.
«Ви швидко перетворите це місце на справжню домівку», казав агент. Я майже розсміялася. Це місто таке ж чуже для мене, як і завжди. Зараз для мене будь-яке місто чуже.
Я трохи вагаюсь, а потім стаю на парапет, розвівши руки, наче якийсь пяний канатоходець. Ставлю одну ногу поперед другої та йду біля самого краю. Волосинки на руках піднімаються через прохолодний вітерець. Коли мені було найважче, я іноді наважувалася пройти аж з одного кутка будинку до іншого. Доходячи до кінця, я сміялася в ніч: «Бачиш? Я тутстою тут, жива, просто на краю! Я роблю, як ти казав!»
Це стало моєю дивною звичкою: я, обрій міста, спокій темряви, анонімність. Ніхто тут не знає, хто я. Підводжу голову і насолоджуюсь нічним вітерцем. Знизу чути сміх і приглушений дзвін розбитої пляшки. Містом зміяться колони автівокнескінченні звивини червоних габаритних вогнів, самохідний кровоток. Тільки між третьою і пятою годинами ранку місто трохи заспокоюється: пяниці нарешті вкладаються спати, шеф-кухарі ресторанів знімають свої білі одежі, паби зачиняють двері. Тишу цих годин зрідка порушують нічні автоцистерни, відкриття єврейської пекарні далі по вулиці, глухі удари пакунків з газетами, які розвозять із друкарні. Я знаю всі найнезначніші порухи в місті, бо я більше не сплю.
Десь там, унизу, скоро зачиняється «Білий кінь», повний хіпстерів та жителів Іст-Енду. Надворі свариться пара. Усюди по місту шпиталь збирає уламки хворих, травмованих і тих, хто так-сяк пережив іще один день. А тут, угорі, лише повітря, темрява та якийсь вантажний рейс «ФедЕксу», що прямує з Гітров до Пекіна. А ще незліченні пасажиритакі, як містер Любитель Скотчу, що подорожують назустріч новому.
Півтора року. Аж півтора року. Коли ж уже буде досить? питаю я в темряви. І ось воно, закипаєнеочікувана лють. Я ступаю ще два кроки й дивлюся на ноги. Це не схоже на життя! Це ні на що не схоже!
Два кроки. Ще два. Я дійду аж до кута сьогодні.
Ти ж, блін, не дав мені життя! Не дав! Ти просто розтрощив те, що в мене було. Розтрощив на шматки. І що мені тепер робити з тим, що лишилося? Коли ж я відчуватиму Я витягую руки, і шкіру обдуває холодний вітерець. Я знову плачу. Чорти б тебе взяли, Вілле шепочу я. Чорти б тебе взяли за те, що ти мене полишив
Розпач підіймається в мені, наче раптова хвиля, накриваючи з головою. Я відчуваю, що потопаю в ній, і з темряви чую голос:
Вам не варто там стояти, мабуть
Я роблю півоберта і краєм ока бачу бліде обличчя коло пожежного виходуна мене дивляться широко розплющені темні очі. Від подиву моя нога ковзає з парапетуі вага тіла опиняється по той бік. Серце робить кульбіт, і за мить усе моє тіло поринає туди. Я, наче вві сні, невагомау безодні нічного повітря, і мої ноги десь наді мною. Чую крикможе, мій.
Хрускіт.
Усе поглинає темрява.
2
Як тебе звати, люба?
Навколо шиї в мене корсет.
За головою відчувається руканіжні швидкі рухи.
Я жива. А це й справді дивно.
Ось і все. Розплющуй очі. Подивись на мене. Подивись. Можеш сказати своє імя?
Я хочу щось сказати, розтуляю ротале голос якийсь здавлений і безглуздий. Мабуть, я прикусила язика. У роті кроввідчуваю смак металу. Не можу рухатися.
Ми тебе зараз покладемо на спеціальні ноші. Спочатку буде незручно, але я дам тобі трохи морфію, щоб полегшити біль. У чоловіка спокійний, рівний голос, наче для нього цілком нормально, що хтось лежить поламаний на бетоні та витріщається в темне небо. Хочеться засміятися. Хочеться сказати йому, як же безглуздо вийшло, що я тут опинилась. Але все працює не так, як належить.
Обличчя чоловіка зникає з поля зору. Зявляється жінка в неоновому жилетіу неї темне кучеряве волосся, зібране у хвіст. Вона нависає наді мною та світить ліхтариком в очі, роздивляючись мене з таким холодним інтересом, наче я якийсь зразок, а не людина.
Кисневу маску треба?
Я хочу щось сказати, але відволікаюся на біль у ногах. Господи Боже. Не думаю, що сказала це вголос.
Численні переломи. Зіниці в нормі, реагують. Тиск девяносто на шістдесят. Пощастило їй, що вона впала на той тент. А могла ж упасти просто на кушетку, еге ж? Не подобаються мені ці синці.Відчуваю холодне повітря десь коло діафрагми, а потім дотик теплих пальців. Внутрішня кровотеча?
Потрібна друга бригада?
Сер, чи не могли б ви відійти? Будь ласка, назад.
Іще один чоловічий голос:
Я вийшов покуритиа вона, блін, упала просто на мій балкон. Мало не прибила мене.
Ну ось бачите, вам сьогодні щастить. Не прибила ж.
Я зроду так не лякався. Ніхто ж не очікує, що люди можуть упасти на балкон, чорт, просто з неба. Ви тільки подивіться на мій стілець! Я купив його за вісімсот фунтів у «Конрані»!.. Як ви гадаєте, я можу подати позов?
На мить западає тиша.
Робіть що хочете, сер. Знаєте, що я вам скажу? Можете навіть подати позов на компенсацію за прибирання крові з вашого балкона. Як вам така ідея?
Перший чоловік глянув на свою колегу. Час плине, і я з ним. Я що, впала з даху? Обличчя холоднея наче звідкись іздалеку починаю розуміти, що мене трусить.
У неї шок, Семе.
Двері мікроавтобуса десь унизу відїжджають. Дошка піді мною рухається і біль біль більусе поглинає темрява.
Сирена, синій вир. У Лондоні завжди чути сирену. Ми їдемо. Машиною швидкої подекуди ковзає неонове світло. Тут дуже мало місця. Чоловік у зеленій формі тицяє в екран телефону, потім повертається й поправляє крапельницю над головою. Біль трохи послабшавможе, морфій? Зі свідомістю повернувся жах. Усередині мого тіла наче повільно роздувається велетенська подушка безпеки, затуляючи від мене все інше. О ні. Ні.
Иачше?
Довелося повторити двічі, перш ніж чоловік мене почув. Він спирається руками на задню частину кабіни, щоб почути мене. Нахиляє обличчявін пахне лимонами, і йому варто було б поголитися.
Як ви?
Я
Чоловік іще трохи нахиляється.