От і забігалася Дана, закрутиласядо защемлення нерва, до болів у попереку та нозі. Зірвала спину, бо забагато на себе взяла.
Тепер ледь-ледь пересувалася. Лежи, лікуйся, жінко. Відновлюй сили.
Дні вимушеного неробстваколи таке було? Лежить Дана горілиць серед білого дня, роздивляється дрібні тріщинки на стелі, потерту спинку ротангового ліжка, бачить краєчок вулиці за вікном. Чому з нею таке сталося? Воно б, звісно, і схуднути не завадило, але ж вона завжди така була. Пухкенька-смачненька, як казав колись чоловік, хай спочиває з Богом. Один лише раз за все життя вона схудла так, що сама себе в дзеркалі не пізнавала. У перші місяці перебування в Італії, коли мила посуд у трьох ресторанах. Танула на очах від туги за дітьми, за домом, від огрому роботи й навали чужого. Ще й мови не знала. Усе їй було тут чуже.
Але мусила. Доньці та синові на платне навчання в університеті треба було заробити, іншої можливості здобути грошей вона не мала. Кинула вчителювання, залишила дітей-старшокласників самих. «А що, казала своїм товаришкам Оксані й Вірі,діти в мене золоті, дорослі, самостійні». І діти справді навчилися давати собі раду без мами.
Поки Дану попустить, поки вона підведеться, пані Зоня (баданте з України, доглядає паралізовану бабцю по сусідству) погодилася готувати старому Фабріціо. Дана чула запахи з кухні, подзенькування посуду, усе було гаразд без неї. Знайшлися прибиральниці й для помешкань синьйори Сильвії та подружжя Бореллі. Життя не зупинилося, воно тепер оминало Дану, як людський натовп на віа Маргароне того дня, коли вона не могла ступити й кроку.
За кілька років в Італії такого тривалого відпочинку в Дани ще ніколи не траплялося. І такої самотності теж не було. Читання її не захоплювало, книжка лежала поруч без потреби, до телевізора було байдуже. Вона спостерігала за тим, як вітерець через прочинену кватирку рухає мереживні фіранки на вікні, як сонячні промені прошивають сітчастий малюнок, лягають рухливими плямами на мякий килим. Її цікавив танець сонячних зайчиків, а не кружляння порошинок у навскісних стовпчиках світла. Ще кілька днів тому вона кинулася б з вологою шматою боротися за чистоту. А тепер їй було байдуже.
Розмірковувала про своє життя, перебирала, наче вервичку, щасливі й нещасливі його миті. Була чесною й відвертою з собою як ніколи. Та хвилина, коли вона наштовхнулася на невидиму загорожу посеред вулиці й стала стовпом, несподівано ввімкнула механізм внутрішньої ревізії. Як довго їй тут бути? Коли повертатися додому? Як там жити, наново звикаючи до усіх та усього? Навіть до своєї квартири, навіть до своїх дітей. Дана не ховалася від жодної болючої думки, не відмахувалася від незручних запитань. Це була наче сповідь у повній тиші, у цілковитій самотності
І додумалася вона до того, що ця її біда, як і будь-яка інша, це або покарання, або випробування. За що? Чому? Навіщо? Що б це не було, а вона має перебути її з гідністю.
Дуже повільно, прислухаючися до відчуттів у попереку та нозі, повернулася на бік. Погляд впав на долівку. Під ліжком на килимі скрутився змійкою край срібного ланцюжка. Чий він? Звідки узявся? Опустила руку, підхопила знахідку. На ланцюжку погойдувався медальйон. Чоловічий профіль, напис: «Падре Піо». Вона й без напису впізнала, хто це. Усім в Італії відомий цей профіль з рукою, піднесеною вгору, борода, кола під очима, стигмат на долоні.
Сонячний промінь вигравав полисками на овалі з портретом святого Цей медальйон Дана бачила вперше. Це не її річ. Як він потрапив до кімнати, де ніхто, крім неї, не буває, де вона ретельно прибирає в усіх закутках раз на тиждень? Як він тут опинився?
Дана відклала знахідку вбік, а тоді, повагавшися, потягнулася по неї й затиснула в кулаці.
Того ж дня дивилася телевізора, клацаючи пультом, перемикаючи канали. І на маєш: Падре Піо!.. Прикипіла очима до екрану, навіть сіла в ліжку, забувши про спину. Документальний фільм. Додивилася його до фінальних титрів, жодного разу не згадавши про свій біль. Святий Піо з Пєтрельчіни, італійський монах-капуцин, святий ХХ століття, відомий стигматик та доброчинець. Світське імяФранческо Форджоне. Помер 1968 року, коли йому був вісімдесят один рік, пятдесят з яких він мав на руках стигмати
Увечері Дана розмовляла з дітьми по телефону. «А щоб ти чимшвидше одужала, я тобі подарунок відправила», сказала донька. Наприкінці тижня, коли Дана вже могла сяк-так рухатись і навіть вже бралася до роботи, прибула передача з дому. У пакункукнижка українською мовою. Про падре Піо.
«Це невипадкові збіги», вирішила Дана. Уголос собі це сказала, бо так їй було самотньо, що не було до кого й слова мовити. Однак була це вже не та самотність, що досі. Дана наче відчула опіку над собою, немов попереду трохи розвиднілося Хвороба відступала помалу, настрій ішов догори.
Вона прочитала доньчину книжку, всотала кожне слово, а тоді знов і знов поверталася то до одних сторінок, то до інших. Ланцюжок з медальйоном тримала при собі, гріла в руці, торкалася нього. Він був її, цей медальйон. Він сам прийшов до неї.
Часто думала про падре Піо, про те, що це він вибрав її, дав їй зрозуміти, що опікується нею. Намагаючися розібратися в собі, наближалася до нього. Розмірковувала, миючи кахлі чи протираючи шибки, над його неймовірними здібностями, над тим, як він умів читати думки людей. Може, він і її думки прочитав?.. Він працював по девятнадцять годин на добу, сповідаючи людей, був для багатьох духовним наставником Він знав, що таке важка ноша й смертельна втома, він зрозумів би чужинку з України.
Хіба Дана не живе за такими ж законами? Хіба не дотримується такої ж програми на щодень? Падре Піо говорив: щодня має бути місце для кількох важливих речейдля молитви, для чесної роботи, для необхідного відпочинку й для діяльної любові до ближніх. Він наполягав, що любов до інших має знаходити вияв у вчинках милосердя, у готовності пробачати, не тримати образу в серці. Дана приймала ці думки як свої, вони й були її думками, тільки падре Піо їх висловив у простий і зрозумілий спосіб, так наче це вона сказала. Він вмів так сказати, як вона відчувала.
Дивилася на свої мозолясті долоні, уявляла: як це, пятдесят років носити на долонях стигмати? Що він відчував, бідолашний?
Уночі їй наснилася відповідь. Два довгих тонких, прямокутної форми цвяхи входили в долоні. Нестерпний біль виштовхнув її зі сну, вона памятала це відчуття й за місяцьдостатньо було глянути на свої руки, той біль відразу нагадував про себе. Але вже віддалено, наче гуркотіння далекого грому.
Додому у відпустку вона їхала, уже знаючи, що товаришки, Оксана та Віра, заведуть її до доброго лікаря. Лікування пішло їй на користь. Їй наче все допомагалоі люди, і обставини. Вона тепер усе сприймала інакше, глибше й водночас легше. Із вдячністю за все. На дрібниці не звертала уваги, на другорядному не затримувалася. Діти мали своє життя, вона й це сприймала з розумінням. У неї був покровитель, він не забував про неї.
Коли після спільної вечері всі розійшлисядонька з чоловіком та онукою поїхали до себе, а син з невісткою перемовлялися про щось у своїй кімнаті,вона задрімала в фотелі. Тихо працював телевізор, під його мурмотіння Дана солодко заснула. Блаженний спокій скував руки-ноги Прокинулася від запаху квітів. Здається, фіалки. Підвелася, роззираючися: хто розлив парфуми? Коли? Запах розтанув за кілька хвилин, зник, наче й не було. «Падре Піо!»сяйнула думка. Він так дає про себе знати. Виразним запахом квітів. Вона не відразу це згадала, лише коли аромат розвіявся.
На каві з товаришками розповіла про цей випадок. Оксана слухала захоплено, вона розуміла, що таке «багато місяців відмовляти девятницю до падре Піо про мир в Україні». ІншаВіраніколи в житті не була на сповіді.
Я агностичка, казала вона подругам колись, існування Бога не можливо ані підтвердити, ані заперечити.
Усе, що ти розповідаєш про свого святого, це ж якісь казки, хитала головою Віра. Запах квітів Реальний біль у долонях Це все навіювання, таке саме, як стигмати у вразливих віруючих.
Дана лише усміхалася, затискаючи медальйон у кулаці. Вона не сперечалася. Для чого? Це теж був добре засвоєний урок від падре Піо: у кожного своя дорога до себе.