Я не витримую напруги змагання, сходжу з дистанції ще на салатній стадії, добросовісно спорожнивши пантагрюелівську порцію.
Через півгодини чекання я вже переконана в тому, що нам сьогодні не вдасться побачити жодного мосту округу Медісон. Жодного. Із такими нездоланними перешкодами на шляху до них нам це точно не вдасться.
Поки Мадонна та Філ поглинають супи, мені вдається сяк-так відновитися, але сили виглядають нерівними. Я ніби й готова розділити загальний гастрономічний ентузіазм, що захопив увесь ресторан з усіма відвідувачами, але дрібні шматочки яловичини під солодким соусом, які мені завбачливо приносить Мадонна, залишаються практично неторканими, лише змінюють свою конфігурацію на тарілці. Цей атракціон із заміною брудних тарілок на чисті й наповнення їх новими стравами не кожному до снаги. Я хочу на свіже повітря, але мушу чекати, поки Мадонна скуштує епл-пай. Яблучний пляцокїї палке уподобання, надто якщо пляцок гарячий, а грудка морозива зверху крижана й підтікає молочними струмочками. Філ сидить поруч, розслаблено длубається зубочисткою в зубах. Він вже не в стані оцінити десерту, він змушений повірити дружині на слово: пляцок фан-тас-тич-ний!
Розплачуючись на касі, Мадонна запускає пальці у вазочку з прозорими льодяниками та видає нам по цукерціза хорошу поведінку за столом. Ми й справді почуваємося поруч із нею слухняними дітьми. Цікаво, що відчуває вона в ліжку зі своїм Філом
Критий міст Роузмен. Той самий, із роману. До нього, виявляється, не так вже й близько.
«The Bridges of Madison County!»усміхається Мадонна, указуючи розкритою долонею на деревяну будівлю над річкою.
Вона ніби знайомить нас. Їй щиро хочеться догодити мені, влаштувати такий особливий десерт до попереднього задоволення, який би я належно оцінила.
Це той міст, яким Франческа прогулювалася, а Роберт її фотографував? запитую, виходячи з машини.
Так, це він, ствердно хитає головою Мадонна, озираючися натомість за підтримкою до чоловіка, і додає:Тут вона залишила йому записку з запрошенням на вечерю.
Старі грубі балки під ногами сухо озиваються на кожен крок. Криті деревяні мостиде їх ще можна зустріти? Практично ніде, вони давно стали раритетом. Філ охоче пояснює, що колись основу мостів, викладену дорогими балками, затуляли дощатими стінами й дахом від вітру, дощів та снігу. Завдяки цій запопадливості деревину підлоги доводилося міняти не так часто, тому особлива краса мостів округу Медісон має приземлене й практичне підгрунтя. Однак час деревяних критих мостів давно минув, залишивши по собі ностальгію. Невідомо за чим.
Роман Воллера я читала давно, саме в той період, коли залишалося ступити крок, останній крокі все в моєму житті докорінно змінилося б. Під вікном у вечірніх сутінках чекала автівка з чоловіком за кермом. Інший чоловік сказав мені: «А куди це ти зібралася?» Хоча я була в домашній футболці та ношених джинсах. Мені залишалося переодягнутись і перейти уявною кладкою на другий біквід берега до берега, аби відчути буквальність виразу «спалити за собою міст».
Цей міст, теплих боків якого я нині торкалася долонями, насправді був дивним видовженим будинком, обабіч якого тягнувся битий шлях. Гігантською намистиною на сірій шворці дороги він тримав на собі весь простір довкола. Дорога пірнала під покриття мостувиринала на іншому боці. Я пройшла його наскрізь під дощатою стелею, прислухаючися до своїх кроків. На другому березі колись повноводної річки все було те саме. Чи так було би й на тому, іншому життєвому переході?
Того давнього вечора я не зробила цьогоне перейшла на інший берег. Я не зробила цього. Донька протупотіла коридором назустріч чоловікові, який щойно здивовано скинув брови:
А куди це ти зібралась?..
Сьогодні твоя черга читати казку! гукнула вона до нього.
Мені залишалося одягнути дитину й щось сказати. Чи мовчки залишити записку й вийти з дому. Але я почула, як мала сказала своєму батькові: «Сьогодні твоя черга читати казку!»
Через кілька днів мені потрапив до рук той роман про мости округу Медісон, і на певному епізоді, уже знаючи, що Франческа теж цього не зробить, я натомість подумки підштовхувала її: виходь! виходь із машини! Просто потягни на себе ручку дверцяті вийди до нього, чуєш, Франческо! Чоловік у кабіні вантажівки не здогадувався, що несподівана затримка на дорозі («Гей, що за дивак перегородив дорогу?»), ця кількахвилинна пригода на перехресті, стосується саме його і його сімї і від цього моменту життя може повернути геть в інший бік. Ще секундаі Франческа вийде під дощ.
Але вона не зробила цього.
І я не зробила. Бо донька нагадала, що сьогодні тато читатиме їй казку.
Твоя була черга читати їй книжку на ніч, але ти цього, звичайно, не памятаєш. Ти ніколи не дізнаєшся про те, на крок від чого ми були тоді. Ти й того давнього вечора не памятаєш, бо чого б мав його памятатизвичайний собі вечір, такий, як усі.
Я ні за чим не шкодую, але не люблю мелодрам ані в книжках, ані в житті. Утрачена нагода насправді ніколи не повторюється.
Тема електронного листа: Айова, округ Медісон.
Поле «Кому» не заповнене.
Серед «відправлених» цього листа немає, лист зберігається в розділі «Чернетки».
Богдана і падре Піо
Вуличний потік обминав Дану, як річкова вода обмиває камінь на своєму шляху. Перехожі поспішали у своїх справах, ніхто не озирався на неї: стоїть собі жінка, замислившись, посеред віа Маргароне, то що з того! Може, вона вітрину роздивляється. Дана й справді нічого не бачила, окрім манекенів за склом. Пластмасовими, байдужими поглядами ті спостерігали за нею. Якби хтось з людей зазирнув їй в обличчя й запитав: «Що з вами?», Дана не змогла б видушити з себе ані слова. На чолі виступив піт, крига жаху скувала від голови до пят. Колючі сльози застигли в очах, нестерпно різали повіки. Вона не могла ані кроку ступити, їй вперше в житті відмовили ноги.
Це сталося дорогою з однієї роботи до іншої, навпроти крамнички з жіночим одягом, відразу після ресторанчика швидкої їжі.
Маленький грубенький лікар сягав їй лише до плеча й весь час підсміювався. Оніміння в нозі відчували раніше?.. А поколювання? Було таке, ги-ги?.. Це напружувало, проте лише спочатку, а тоді Дана зрозуміла: він такий з усіма, не лише з нею. Його гигиканняце частина його натури, як опукле черевце, як порослі чорним волоссям руки. Лікар усміхався, виголошуючи діагноз:
Защемлення нерва в хребті, ось у цьому, голубонько, місці,і сипав жартами, призначаючи лікування. Спокій і ще раз спокій! А також стероїди, нестероїдні протизапальні та ще якісь «роїди» «роїди».
Дякую, сказала Дана. Щось одне дієве випишіть, будь ласка. Таке, аби за тиждень повернутися до роботи, а основне лікуваннязгодом, не тепер
Данчині господаріі один, і другийдозволили їй узяти відпустку на тиждень. Відлежатися. «Спокійкраще лікування», переконувала вона себе, так, власне, і лікар сказав. Уколи сама собі робитиме, вона вміє. Трошки підлікується, підніме себе на ноги, а серйозно візьметься за здоровя у Львові, їй через місяць додому повертатися, у відпустку.
Цю кімнату, де вона лежала тепер, ще кілька місяців тому вони винаймали вдвох із Олею з Чорткова, а потім Оля поїхала додому на три тижні, а повернулася через три місяці, не попередивши господаря, і він не прийняв її: утратив, мовляв, через неї гроші за помешкання. Оля не надто й переживалазнайшла собі таку саму роботу й таке саме житло, і навіть на вигідніших умовах. Так принаймні говорила. Господар запропонував Дані узяти на себе обовязки звільненоїприбирати в помешканні двічі на тиждень, а за можливість жити в кімнаті безкоштовновиконувати ще й додаткову роботу. Тобто варити їсти для його батька, синьйора Фабріціо, спокійного й, головне, ходячого стариганя. Дана довго не думала. Що вона, три роботи не потягне?
Щопонеділка прибирала в синьйори Сильвії, щочетвергау подружжя Бореллі, це за три квартали звідси, а тоді поспішала «додому», тепер уже на кухню, до готування, відтак бралася за прибирання. Старий Фабріціо не капризує, однак двічі одну й ту саму страву не їсть. Жодних розігрівань. Усе має бути свіжим, щойно з плити-духовки. І жодних залишків від страв у холодильнику. Такі правила. Добре хоч старий дає собі раду в усьому іншому, а це для його «за вісімдесят» дуже добре.