Більше вони не поверталися до цього випадку з ароматом фіалки. Товаришки розповідали про свої волонтерські будні, тобто волонтерські вечори, бо ж удень працювали, одна в школі, друга в музеї, а вечорами допомагали переселенцям та пораненим. Повний звіт Дані написали, куди, кому й скільки пішло з тих грошей, які вона передавала.
Не треба мені звітів, зупинила їх Дана. Я знаю, що все до копійки пішло на добрі справи.
Треба! наполягали товаришки. Ти маєш знати, скільком людям і в яких ситуаціях ти допомогла
На початку березняДана тоді вже повернулася до Італіїїї товаришки дізналися, що до Львова привезли нетлінні мощі отця Піо. До церкви Святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії. Пішли туди вдвох, Оксана й Віра. Людей було море, але усім було видно під склом обличчя падре Піо: наче людина спить. Не йняли віри, що тіло, ексгумоване 2008 року, після сорока років з часу смерті виявили нетлінним і саме таким воно й залишається дотепер.
Віра мовчала дорогою додому. Лише наступного вечора, пакуючи на волонтерському складі ліки для опікового відділення, сказала Оксані:
У нас все буде добре.
У кого «у нас»? не зрозуміла товаришка.
У нас, в Україні,відповіла їй Віра. Бо так щиро, як вчора, я ніколи не молилася.
Ти ж молитов не знаєш!
А я своїми словами Дана ж казала: щира молитвазавжди почута.
Пахне інакше
Це пластикове сидіння-пелюстка створене спеціально під неї, під її зграбні сідничкитак вона думає, вмостившись на високому кріселці, намацавши ногами під собою перетинку, саме на тому рівні, де й хочеться примостити ноги. Дуже зручно. Вона спирається ліктями на круглий хромований столик, теж на високій ніжці, і роздивляється навсібіч. Має трохи часу для спостерігання за людьмице її улюблене заняття, надто тоді, коли вони думають, що ніхто не звертає на них уваги, і даремно, бо поблизу хтось цікавий ховається за розгорнутою книжкою або повільно ковзає вдавано байдужим поглядом по своїх сусідах. Новий термінал пронизаний світлом, просякнутий запахами новизни, і Сергій Прокофєв зі шафранової стіни тримає всіх на оці, мружачись крізь свої старомодні окуляри.
Вона чекає.
Було таке: наснилося, що хоче зайти в новий термінал та ще встигає здивуватися: а де усі? Де люди? Так порожньо й холодно в аеропорту. Ця думка спиняє її перед скляними дверима, і дуже вчасно, бо вони не відчиняються, стулки не розходяться, не пропускають досередини. Вона здивовано все ж ступає крок, мало не притиснувшись чолом до прозорих воріт, і нічого. Систему вимкнено, вона не працює. Ходу немає. Будівля байдуже відсвічує сріблясто-синім світлом, скло не реагує на порухи.
Термінал незворушний, як гігантська підводна рибина. Тільки ледь чутно вібрує долівка, наче десь там, глибоко, сонна істота ворушить невидимими плавниками. Кілька кроків назад. Нова спроба. А це що таке? Під ногамиширока жовта стрічка, на ній чорні літери: «STOP». Немов попередження перед стійкою паспортного контролю. Ну там-то зрозуміло, а тут вона для чого?.. Жах охоплює до кінчиків пальців. Чому стоп? Чому нема ходу? Де ж вона його чекатиме? Звідки він вийде? Як вони зустрінуться?
Вона чекає на нього навіть уві сні. Особливо уві сні. У неіснуючому терміналі.
Літо 2012 року. Він піднявся на Монблан і Маттерхорн і повертався літаком із Франції. Вона приїхала в аеропорт завчасно, сиділа на високому стільці, захоплено спостерігаючи за парою, що в кількох кроках від неї сварилася пошепки, слів було не розібрати, та це була, без сумніву, любовна сварка. Вони не зводили поглядів одне з одного, гаряче зясовуючи щось між собою, руки здіймалися та опадали, немов у танцюристів фламенко. Це справді нагадувало пристрасний танецьочі в очі, руки літають. Почувалася, наче підглядає в чуже вікно, та не могла відвести очей від цих двох. Вони нарешті підхопили речі, пішли на вихід.
За спиною дівчатацих чути прекрасно, кожне слово, але їх самих не видно, хіба озирнутися. Вони не переймаються, чи до їхнього діалогу хтось прислухається. Чекають на третю, вона вже доїжджає на таксі, попереду в них відпочинок у теплих краях. Обговорюють, що куплять у дьюті-фрі.
Дзеркальну колекцію Мюглера, тільки її, мені аж руки трусятьсятак її хочу.
А я «Ангела» мюглерівського маю. Спочатку: ах! А потім цокання язиком, утомилась Від запаху теж можна втомитися
А я знаєш, що куплю? З принципу. «Чорну Орхідею» Форда.
Кому-у? Кому ти її купиш?..
Собі!
Це ж чоловічий парфум!
От саме. Його й хочу. На мені цей парфум сидітиме краще. Я його носитиму ось так Щось показалаобидві розреготалися. Люблю чоловічі аромати.
Де ж та Янка, врешті-решт?..
Він вийшов одним із перших, вона відразу побачила його обличчя, вигорілий на сонці наплічник із прищепнутим до нього згортком намету, пакунком розміром із бейсбольний мяч. Він усе це пакував при ній, збираючися на Маттерхорн. Навколо рідних очейпомітні білі кола від сонцезахисних окулярів, ніс обгорів, полущився.
Гарний, який же він був гарний того дня! Побачив їїзупинився, а тоді розкинув руки назустріч. Це був сюрприззустріти його в аеропорту. Він не чекав, що вона буде тут. Його куртка пропахла димом гірських вогнищ і туманами гір-чотирьохтисячників. Вона встигла двічі жадібно вдихнути цей запах, глибоко-глибоко: ще чимось гіркуватим відгонив його одяг. Куди там дорогим парфумам, тим чоловічим чорним орхідеям! Тому запаху, що він привіз з собою, немає конкурентів.
Його руки не втратили запаху остаточно навіть після купілі. Вони бавилися, як завжди: вона нюшила його усього, наче звір. Брала його розкриті долоні, запитувала:
Лід? Я чую запах льоду.
Так, усміхався він, чого було вдосталь, то це льоду й снігу. І розповідав про крижані панцири, що вкривають високогірні схили.
Травяний чай? далі вела вона.
Він сміявся:
О-о-о! Відроі залпом. Знаєш, що таке спрага? Коли повертаєшся з Монблану, спускаєшся до Будиночка де Гютетакий притулок для альпіністіві тремтиш від жаги за водою, за гарячим чаєм. Готовий пити й пити його, горня за горням. Чисту радість пєш, без жодних домішок.
Камінь, каже вона, покусуючи його зашкарублі пальці,вологий камінь, скелі під дощем, угадала?
Скелі,повторює він, скельний гребінь дорогою на Маттерхорн, італійці називають його «Монте Червіно». Траверсування у звязці на вертикальній скельній стіні. Так. Що далі? йому подобається ця гра. Завжди подобалася.
Даліметал. Вона каже, що чує запах металу на його шкірі.
Є таке, погоджується він, льодоруби в руках, металеві гострі кішки на взутті, золото в мішках
Золото? вона заглядає йому в обличчя. Та ну тебе! Чому я тобі завжди вірю, як дурна?
Він сміється.
Він часто її розігрував, їй складно було часом розпізнати, де жарт, а де правда.
Ти така легковірна, усміхався він.
Золото! пхикає вона, а тоді раптом:Медуза! Ну ж бо, як викрутишся? Що скажеш?
Медуза?.. він навіть привстає на лікті.Цікавий варіант А що ти думаєш, була й медуза! Гігантська, обвисла з країв хмара, вона застрягла на вершині Монблана Зачепилася за нього. Точнісінько медуза.
Дуриш?
Правду кажу.
Два роки згодом, у липні, ці двоє прокрутили ключ у замку своєї квартири на вулиці Фрунзе, другий комплект ключів віддали його батькам, бо ті залишалися на сусідній вулиціі виїхали до міста його друга. Того самого друга, із яким вони підіймалися у звязці на Маттерхорн, спускалися під гуркіт грому та спалахи блискавок, і два льодоруби, що стриміли за спиною, погрожували «законтачитися» від тих розрядів. Друг покликав до себе на дачу, у своє мирне місто, де вони ніколи не були, за тисячу двісті кілометрів від їхнього дому. Живіть, сказав, а там буде видно. Батьки відітхнули: от і добре, облаштовуйтеся там, а за нас не хвилюйтеся, ми вже звідси ані руш Уже як буде Вони не знали, що восени син буде поруч, на відстані погляду в бінокль, в аеропорту імені Сергія Прокофєва.
Ми в новому терміналі мили ноги золотою «водкою», сказав він їй, коли приїжджав у коротку відпустку, тоді ще цілий-неушкоджений. Води не було, а бухлаповний дьюті-фрі.