Ну то й що! сказав Павло. Хіба я у Василькові сам не бачив, який цей кацап богохульник? Невже панотець тільки заради цього тебе прислав?
Мій пан та всі панотці дуже злякалися цих слів, пояснив хлопець. Та чи чувано таке: ось так відкинути Бога, коли ми, люди, ніщо з пороху постали та в порох обертаємося! Не інакше як сам диявол заволодів душею воєводи, тож не буде йому добра, а заразом і всім тим, хто поруч з ним. Тому панотець Галятовський, маючи до тебе, пане гетьмане, у серці батьківську любов як до рідного сина, слізно просить твою милість палко молитися Богові за своє життя та за життя всього козацтва, бо якщо ви згинете, то нікому буде бідолашну Україну від безбожної кацапні захистити! І все духівництво київське буде за вас молебні правити, а лаврські монахи вдень і вночі молитимуться за тебе та козацтво, щоб ви з цього клятого походу живими повернулися.
Юрась похмуро вислухав, подякував і відпустив хлопця. Юний гетьман знав, що більшість українського духівництва дуже незадоволена союзом з Москвою, бо цар прагне підкорити Київську митрополію своєму патріарху, а не константинопольському. Особливо ремствував митрополит Діонісій Балабан, спонукаючи своїх підлеглих підбурювати паству проти москвинів, через що був змушений виїхати з Києва та оселитися в Чигирині, інакше Шереметєв його б живцем зїв. Тоді Трубецькой самовільно призначив місцеблюстителем Київської митрополії чернігівського єпископа Лазаря Барановича. Це була така сама нечувана за своєю крамолою річ, як і Авіньйонський полон Пап! Бо призначення місцеблюстителя світською особою грубе порушення церковних канонів. Але як захистити українських священників, Юрій не знав.
Прокіп, Федір та Павло теж сиділи хмурі навряд чи така солідна особа, як Галятовський, займалася б поширенням чуток чи наклепами. Галятовського вся Україна знала як неперевершеного проповідника, побожну людину й талановитого автора численних богословських праць. Чесного панотця справді не на жарт налякала така поведінка Шереметєва, якщо він вирішив розповісти про це гетьманові.
Знаєш, Юрасю, недаремно тебе ректор застерігає, недобре справа йде лихо від цього походу буде, сухо мовив Федір. Не хотів тобі цього говорити, але мушу сказати. Шеремет дійсно чи то збожеволів, чи то біснуватий. Чи настільки зарвався, що всіх у ніщо ставить. Казали мені, що після ради під Васильковим він привселюдно про тебе сказав: «Хіба це гетьман? Це гетьманішка, якому личить гусей пасти, а не козаків-лицарів у бій вести!»
Юрась побілів від приниження, схопився й нервово заходив кімнатою.
Он воно як! А ти перед царем вислужуєшся й у цей клятий похід квапишся, коли така спека! вигукнув Павло та сьорбнув квасу. Досадливо скривився, бо квас уже нагрівся. От якого біса я повинен пертися до тієї клятої Польщі, коли мені вдома є чим зайнятися?!
А навіщо квапитися? несподівано запитав Прокіп. Воєвода ж похвалявся, що його військо непереможне, то не заважатимемо йому здобувати марсів вінок на своє пихате чоло. Тим паче нам в Україні є з ким воювати татари, мов голодні собаки, блукають уздовж наших кордонів.
Ти на що це натякаєш? запитав Павло. А Юрась зупинився та здивовано подивився на брата.
На те, що не варто квапитися в похід у таку спеку, багатозначно скинувши брови, сказав Прокіп, а потім підманив до себе братів і тихенько зашепотів, пояснюючи їм, що саме має на увазі.
Розділ II. Перед походом
У родині всі повинні стояти одне за одного,
інакше біда постукає у двері.
Ганнуся, витерши з мисника пил, обережно розставила на ньому тарілки з яскраво-зеленими поливами та відступила на крок помилуватися вони їй страх як подобалися. Їх подарувала Фрузя на входини. І хоч їхня з Демком хатка зовсім крихітна кімнатка, більшу частину якої займає піч, маленькі сіни та комора, та не така багата, як господа свекрухи чи тітки Олени, зате своя. Намилувавшись, Ганнуся всілася на лавку, що тягнулася вздовж стіни з вікнами, та любовно оглянула кімнатку, яку щойно ретельно прибрала. З теплотою усміхнулася, згадавши, як свекруха та Олена ремствували, коли Демко рішуче заявив про намір жити окремо чомусь обидві хотіли оселити молодят саме в себе та навіть посперечалися через це.
Ганнуся солодко зітхнула завтра коханий повернеться з Полтави. Тепло згадала їхню спільну травневу поїздку туди поява Демка наробила галасу. Бо після смерті полковника Пушкаря нарешті здійснилася мрія Клима Соломки він забрав млинок собі. Але ледь не зомлів, коли раптом явився Демко й показав гетьманський універсал на володіння млином у рівних частках з Левком. А ще на ділянку лісу, на яку вже встиг накласти лапу Хрестовоздвиженський монастир. Звичайно, нікому не хотілося повертати загарбане майно, проте на бік Демка став полтавський полковник Федір Жученко. Але найбільше дісталося Кирикові Пушкаренку зі свого схудлого після смерті батька капшука він мусив сплатити Демкові солідну головщину за спалену садибу.
Проте перед Демком постала нова турбота: як наглядати за млином? Він вирішив оселити в Полтаві Омелька. Той, згнітивши серце, погодився: з одного боку, Омелькові не хотілося залишати синів покійного хазяїна без нагляду, а з другого Демко вже давно виріс, а Левусем добре опікується Яненко. Та й скалічена нога останнім часом дошкуляла дедалі частіше, тож Омелько мусив визнати: час відпочити. І нині Демко з Омельком поїхали до Полтави придбати Омелькові житло та остаточно прийняти від Соломки всі справи.
«Прикро, що довелося залишитися в Чигирині через цю кляту спеку!» досадливо подумала Ганнуся. По-перше, без Демка їй було самотньо, а по-друге, їй дуже сподобалася Полтава. Настільки, що вона почала вмовляти чоловіка оселитися там. Адже він там виріс, має знайомих вони неодмінно приживуться в цьому мальовничому місті. Але Демко категорично відмовився й суворо заборонив їй навіть натякати на переїзд.
Ганнуся нахмурилася з моменту одруження вперше поміж ними зайшла незлагода. У перші місяці шлюбу завжди смілива Ганнуся більше побоювалася свекрухи, аніж сварок з чоловіком, непокоячись, що та настренчуватиме проти неї сина. А потім з соромом зрозуміла, що Марія полюбила її як доньку. Але чому ж коханий так розсердився? Невже йому рідний край став настільки немилим? Демко швидко вибачився, а у виправдання пояснив, що не хоче жити так далеко від рідні. «Он Лесь від нас як далеко живе та журиться, що бачить тебе рідко! Невже ти хочеш, щоб я теж сумував за родиною? Та й хіба нам погано в Чигирині?»
Несподівано Ганнусю охопила така слабкість, що нестримно схотілося лягти. Вона ледь дошкандибала до ліжка, яке стояло одразу в кутку за піччю. «Чого це мені останнім часом постійно зле? Ледь ноги волочу! Це від спеки! Господи, хоч би дощ пішов, щоб було чим дихати!» думала Ганнуся, прилігши скраєчку.
Її думки знову повернулися до брата наче й нещодавно бачилися, а здається, що так давно! Завжди веселий і жартівливий Лесь став такий журний, як молодий явір, чиє зелене листя серед весни побила неочікувана заморозь. «Та нема древа, ряснішого за явора, та нема роду, ріднішого за братика, згадалися їй рядки з пісні. Бідолашний мій брат! Занапастить він себе тугою за тією Олесею. А вона мов крижинка ні тепла, ні привітності! І як Лесик міг таку покохати! Дивно: мій Демко лагідний і щирий, а його сестра мов Лідниця!» досадливо роздумувала Ганнуся, згадавши нещодавні гостини в Олесі.
Поїздку затіяв Демко. Він дуже сумував за Олесею, тому переступив через ненависть до Висоцького. Звичайно, із собою він прихопив дружину та Левуся, який теж сумував за коханою сестрою. Але візит залишив неприємні спогади, бо Олеся зустріла невістку холодно. Насправді Ганнуся, до пуття не маючи життєвого досвіду, не зрозуміла, як боляче зовиці було її бачити. Дивлячись на невістку, Олеся бачила Леся. І, щоб не видати болю та журби від навіки втраченого кохання, бідолаха поводилася холодно й відчужено. Єдиний, хто зрозумів Олесю, це Демко. Але він нічого не міг удіяти сестра сама вибрала таке життя.