Я буду шостою?
Можеш першою, пожартував Сашко.
Як я не намагалася переконати Солю поїхати з дітьми в Харків до моєї куми, вона не піддалася на мої вмовляння. Тож я зідзвонилася з кумою й наступного дня зранку поїхала з Луганська. З Іриною ми навчалися в одній групі; коли народилася Ліза, то вона хрестила мою дитину.
Потім Іра вийшла заміж і виїхала до Харкова. Вона одразу погодилася забрати дівчаток на місяць до себе, бо ще була в декретній відпустці.
І тобі нема чого робити в Луганську, приїжджай і ти до нас, поживеш, поки все там стихне, запропонувала кума.
Я подякувала й відмовилася. Того ж дня я поквапилася сісти в потяг, щоб повернутися в Луганськ.
Євген
Що нового чути? спитав я в матері за сніданком.
Люди кажуть, що баптисти покидають Первомайку.
Чому?
Вони були проти проведення референдуму й створення нової республіки, тож тікають звідси, пояснила мати. Їх багато в місті, і всі їдуть звідси дружно.
Значить, не вірять у краще життя в нас?
Значить, не вірять. І не одні вони виїжджають. Багато сімей із дітьми їдуть до Росії, щоб перечекати неспокійні часи.
Одні виїжджають, інші залишаються! якомога бадьоріше сказав я матері.Ми ж із тобою тут живемо й будемо жити. Чи не так?
Так воно, Женю, так, якось із сумом промовила мама. Але мені чомусь страшно, якось тривожно на душі.
Не переймайся, усе в нас буде добре! Відсьогодні ми проходитимемо військове навчання.
Додому коли прийдеш? Пізно?
Не знаю ще, але при нагоді зателефоную, пообіцяв я матері.
У дні навчання мені все-таки довелося збрехати Любі. Вона хотіла зустрітися вдень, а я повертався додому о десятій вечора, тож сказав, що буду з тиждень на роботі допізна. На душі було гидко від брехні, але втішав себе тим, що трохи згодом усе їй розповім.
І ось наприкінці травня я вже офіційно вступив до Великого війська Донського. Мені видали форму козаків, кубанку, СКС. Разом зі мною мої друзі. Юркові форма до лиця.
Тепер усі дівчата будуть твоїми! пожартував я.
Отож! радісно сказав друг.
А ось Антонові трохи не пощастило. Довго підбирали форму його розміру, але на його широкоплечу статуру при низькому зрості було важко щось підібрати.
Не переймайся, сказав я йому. Бери таку, щоб у плечах була по тобі, а рукави та низ штанів підшиє моя мати.
Коли нарешті з формою все владнали, нас зарахували в охоронну роту й поставили в наряди для охорони складу зі зброєю. Коли я ніс варту першої ночі, то мене аж розпирало від гордості.
«Тепер я стою на захисті не лише складу, а й свого краю», тішив себе думками.
Додому йшов у новенькій формі дворами: не хотів випадково зустріти Любу. Вона все одно дізнається, що я приєднався до козацького війська, і буде знову важка розмова. А поки я хотів насолодитися новою формою й відчуттям гордості за те, що маю прямий стосунок до захисту свого Донбасу.
Вона мене зрозуміє,раз у раз повторював я собі,мусить зрозуміти.
Мама, побачивши мене у формі, розчулилась і розплакалась.
Який ти в мене дорослий, Женю! сказала вона, припавши до моїх грудей. Я пишаюся тобою, але мені чомусь так страшно!
Мамо, не розкисай! сказав я їй веселим голосом. Краще нагодуй свого воїна, поки я живу вдома, бо незабаром перейду на казенні харчі.
Як то?
Я вступив до війська, тож буду жити в казармі,пояснив мамі.
Літо 2014 року
Еліна
Сашко при зустрічі назвав адресу, куди я мала прийти по обіді, та дав ключі.
Познайомитеся між собою та з керівником спецоперації,сказав він мені.
Чому серед білого дня? здивувалась я. Маячити перед сусідами?
Там здавалася квартира для студентів, тож нічого дивного, коли туди прийдуть інші хлопці. Сусіди вже звикли до того, що там часто міняються мешканці, та й дівчата заходять до студентів, пояснив він.
Не погодитися з ним було важко. Якби ми туди прийшли поночі, це викликало б більшу підозру, та й увечері бойовики могли затримати «до вияснєнія».
Я прийшла першою, за мноюпятеро хлопців. Останнім зайшов до квартири статний чоловік років пятдесяти. Звичайна людина, непримітна, яка нічим не відрізнялася від місцевих. Можливо, він і був луганчанином, але цього я не знала й не мала права знати. Чоловік назвався Ігорем Максимовичемце єдине, про що ми мали знати. Він познайомився зі мною, хлопців, напевно, уже знав. Ігор Максимович роздав нам мобільні телефони та флешки, наказав одразу запамятати свої нові номери. Згідно з його інструкцією ми могли для особистих потреб використовувати свої телефони, ці ж були, як він сказав, «службові».
Свій номер телефону я вам не повідомляю. Можливо, буду телефонувати сам, але номер буде невизначений. Інформацію будете передавати через звязкового, якого ви всі знаєте. Самі розумієте, що у випадку провалу когось із вас ви не маєте права видати членів своєї групи. Ось для цього ви до сьогодні не знали одне одного й надалі не повідомляєте своїх прізвищ, адрес і всього іншого.
Зясувалося, що звязковим у нас буде Сашко. Я навіть не особливо здивувалась, коли дізналася про це. З перших днів його повернення в Луганськ у мене були здогадки, що він повернувся не просто так.
Далі наш керівник розподілив завдання. Загальне для всіхзбір інформації, перехоплення донесень, розвідка. Іван і Максим мали влаштуватися охоронцями на склад, Олексійзаписатися в ряди ополченців, щоб жити в казармі. Семенові, Олегові та мені було доручено збирати інформацію про кількість бойової техніки, місця її перебування й ще багато чого. Наш керівник надав ретельні рекомендації кожному з нас, наприкінці говорив про патріотизм і вагомість виконання нами поставлених завдань.
Підготовчий етапдва тижні. Десь за місяць або трохи раніше буде проведене перше оперативно-перевірне, сказав він. Тож готуйтесь і починайте працювати. Наостанок нагадую: ретельно, до дрібниць продумуйте свої легенди.
За моєю легендою, я мала стати дачницею. Для цього я знайшла вдома кілька пластикових відер із подряпинами, аби не впадати в око. З такими багато жінок їздять на дачі. Також знайшла кошик, білу хустку.
О, ні! сказала я, побачивши своє відображення в дзеркалі.Злякатися можна! Мамо, у тебе знайдеться для мене капелюшок?
Звичайно! А навіщо він тобі? У будь-яку спеку не носила головні убори, а тут знадобився?
Старію, мамо, старію! усміхнулась я.
Материн капелюшок личив мені, як корові сідло, але що поробиш? Я розрахувалася на роботі. На моє щастя, ніхто не вимагав відпрацювати два тижні: люди виїжджали з міста, тож ніяких запитань не виникло. Своїм домашнім я не сказала, що звільнилася, тож мені доведеться підлаштовувати своє дачне життя під графік колишньої роботи. Коли все було готове, зателефонувала Сашкові з нового номера й сказала, що можу їхати на дачу. Це було умовним сигналом про мою готовність.
Уранці ми зустрілись із Сашком.
Тебе не впізнати! усміхнувся він, побачивши мене в літньому сарафані, капелюшку та з відрами.
Вези вже швидше! відказала йому й додала:Штани все одно взяла із собою.
Сашко привіз мене в селище Хрящувате, де були дачні будинки. Він відчинив невеличкий будиночок із білої цегли, віддав ключі.
Це дача твоєї тітки Люби, пояснив він. Вона поїхала до доньки в Росію, тебе попросила доглядати за городом. Звідси добре проглядається траса, тож рух техніки зможеш бачити.
Усе ясно, сказала я.
Сашко пішов, поки не засвітився перед сусідами. Я полегшено зітхнула. Не терпілося почати виконувати завдання. Я вдягла фартух, відкрила воду й хотіла вже почати поливати городину, коли згадала, що не можна це робити вдень, коли пече сонце.
Отак можна погоріти на дрібницях, дорікнула собі.
Обійшла ділянку, роздивилася, що де росте. Скубнула за кучерявого чуба кріппахне приємно, пожувала його, огледілася. На сусідній ділянці жіночка смикає буряни, тож пішла знайомитися. Мене повинні знати сусіди, щоб не виникало підозри, що тут ховається хтось чужий.